Про участь у російськомовних проєктах, громадянську позицію і війну: відверте інтерв'ю з Юрієм Дяком
Ні для кого не секрет, що до початку повномасштабної війни в Україні знімали чимало російськомовних проєктів. Це були як копродукції, так і російські стрічки, створені на території України за участі українських акторів. Тож сьогодні деякі глядачі можуть помилково вважати, що окремі українські актори працювали в Росії. Та це не відповідає дійсності.
Зокрема, український актор Юрій Дяк, який нині займає чітку проукраїнську позицію, донатить, допомагає війську та ще з 2016 року спілкується українською мовою, в інтерв'ю для 24 Каналу розповів про свій досвід роботи в російськомовних проєктах. Він поділився історіями про привілеї, які мали російські "зірки" на знімальних майданчиках, окреслив свою громадянську та мовну позиції, а також зізнався, що саме сьогодні його найбільше тригерить як громадянина і як актора.
Дивіться також Невже фільм "Балерина" зганьбив всесвіт "Джона Віка": що варто знати про довгоочікуваний бойовик
Юрію, до початку великої війни в Україні багато акторів погоджувались на роботу в російськомовних проєктах, працюючи в Україні. Дехто ж їздив працювати в Росію та навіть проживав там. Через це часто виникає плутанина: хто все-таки працював в російських проєктах, а хто – в українських російськомовних, які створювались тоді. Розкажіть, як було у вашому випадку?
Правильніше сказати інакше – мало хто з акторів відмовлявся там працювати. Таких було одиниці. І ми всі ці прізвища знаємо. Усі інші погоджувалися працювати в російськомовних проєктах, тому що в нас просто не було іншого вибору. Нас ставили в такі рамки, де нам диктували умови.
У мене теж були проєкти, від яких я відмовлявся, бо вважав, що це проросійське лайно. Не просто російськомовний продукт, а саме проросійський.
Чому знімали російською мовою? Усі це добре розуміють: до повномасштабної війни чимало проєктів в Україні були копродукцією і вироблялися на так звані пострадянські країни – ті, де зберігався вплив Росії. Саме туди ці проєкти й продавалися.
Так само було і в моєму випадку – я теж працював у російськомовних проєктах. Звісно, після 2014 року значно більше почали знімати українською мовою, і це добре. Але все одно залишалися проєкти, де звучала російська, і, звичайно, ми погоджувалися в них працювати.
Юрій Дяк / Фото з особистого архіву актора
Я не жив у Росії й не працював там. Хоча, якщо бути точним, один раз таки було – у 2010 році я знявся там у рекламі "Макдональдс".
Чи хотілося там працювати до Майдану? Звичайно. Бо якщо тебе визнавали там, тебе починали помічати і тут. Так тоді, на жаль, працював кіноринок. Історично склалося, що Росія, зокрема Москва, мала більший вплив у театральному та кіномистецтві. І всі, хто звідти приїжджав, автоматично вважалися "майстрами".
Знаєте, зараз у нашому театрі працює кілька людей, які навчалися там. І я не можу сказати, що це майстри. І, мабуть, це навіть добре – бо ще раз доводить: українська акторська школа не гірша, а подекуди навіть краща.
Відомо, що раніше на українських знімальних майданчиках продюсери нерідко віддавали перевагу російським акторам – саме вони отримували головні ролі та певні привілеї. Натомість українські актори часто опинялися в інших умовах. Чи стикалися ви з подібним ставленням?
З такими ситуаціями стикалися майже всі українські актори, які знімалися у вітчизняних фільмах і серіалах. Саме тому часто віддавали перевагу російським акторам. До Революції Гідності їх було значно більше.
Ми, фактично, були "гарніром".
Згодом їх почали запрошувати по одному-двох на проєкти, і вже більше головних ролей отримували українські актори. Але на ключові ролі – одну-дві – все одно часто протягували "потрібних" людей. Подейкували, що деякі продакшни отримували за це гроші з Росії. Це відома історія.
Інколи ці приїжджі дозволяли собі поводитися тут дуже зверхньо. Для них створювали кращі умови – окремі вагончики, інші привілеї. Таке справді було. І ти відчував себе другосортним у власній країні, у своєму місті. Це, чесно кажучи, жахливо.
Юрій Дяк / Фото з особистого архіву
І розумієш: ти нічого не можеш із цим зробити. Бо якщо скажеш зайве – тебе просто перестануть знімати. Фактично, опиняєшся "на лаві запасних". Тому відкрито виступати могли лише одиниці – ті, хто вже мав ім'я. Ми всі їх знаємо: Римма Зюбіна, Ірма Вітовська.
У мене теж був такий випадок. На одному проєкті, де було багато російських акторів, навіть гримерки відрізнялися за рівнем. Я якось зайшов у "їхню" – просто поїсти, бо не вважаю себе актором нижчим за них. Не пам'ятаю, чи це було дозволено, але добре пам'ятаю погляд однієї акторки, яка зайшла й побачила мене там. Вона нічого не сказала, але її реакція була дуже показовою.
Поза кадром я спілкувався українською, а на майданчику – мовою сценарію. Це їх дивувало, і, здається, мене навіть трохи остерігалися. Але мені було байдуже, адже це вже було після Майдану. З 2016 року я у публічному просторі спілкуюся виключно українською мовою.
Багато українських акторів після початку повномасштабної війни змінили свою позицію, почали активно підтримувати та просувати українське. Та чи є, на вашу думку, ті, хто перевзувся заради кар'єри?
Іноді свою думку варто залишати при собі. Думаю, ми всі це бачимо: хтось – глибше, хтось – поверхово. Я не звик беззастережно довіряти людям і звертаю увагу на певні деталі. Бачу вчинки деяких людей із творчого середовища, а також їхніх партнерів. І ці вчинки говорять самі за себе.
Тож чи можна це назвати "перевзуванням", чи якось інакше – не мені давати остаточну оцінку. Можливо, такі випадки є, адже людям потрібно якось виживати. Хтось, ймовірно, змінює позицію заради кар'єри.
Утім, мої думки та прізвища, які я маю на увазі, залишаться при мені. Не хотілося б переходити на особистості.
Як зараз ставитесь до колег, які до 24 лютого 2022 року знімалися в Росії, будували там кар'єру, а після початку війни повернулися в Україну й активно розвивають свою кар'єру тут?
Зараз я ставлюся до цих людей доволі спокійно, навіть філософськи. Бо, як то кажуть, якщо людина зробила щось один раз – може зробити і вдруге. От, наприклад, щось украла й каже: "Ні-ні, я більше так не буду". Я таким словам не вірю.
Тому ставлюся до них з обережністю. Бо ті, хто після 2014 року справді порвали з усім – із кар'єрою в Росії, із можливостями там – викликають повагу. А ті, хто продовжував працювати там, попри війну, аж до 2022 року, а потім швидко змінив позицію… Тут, думаю, все зрозуміло. Адже вони вже не могли повернутися ні туди, ні, по суті, нормально залишитися тут без пояснень.
Вони можуть ображатися на мене за такі слова – мені це байдуже. Я їм не довіряю. Можливо, до кінця своїх днів вони й будуть відданими Україні – і це було б добре. Але є одне "але": потрібно пам'ятати, що відбувалося в Україні з 2014 до 2022 року. Бо війна для нас почалася ще у 2014-му.
Юрій Дяк / Фото з особистого архіву
Усі ці роки дуже гостро у суспільстві стоїть мовне питання, яке взагалі не мало б поставати в нас. Яку позицію щодо мови займаєте ви?
Всі ці роки? Це які – з 22-го? Чи з 2014-го? Чи з 1991-го? І як у нас може не постати мовне питання, якщо я народився в Радянському Союзі, у 1987 році? Моє дитинство, окрім сім'ї та друзів, було російськомовним: ми дивилися російське телебачення, розважальні програми, новини – завжди орієнтувалися на них. Я пам'ятаю, як у дитинстві ми навіть дивилися Олімпіаду, це ще до 2000-х, і коли виступали росіяни, ми казали: "О, наші теж, наші теж щось роблять". Ми їх вважали своїми, розумієте?
Звичайно, ті, хто добре знав історію, не вважали їх своїми. Лише після 2014 року я почав більше цікавитися українською історією, розуміти, що відбувалося і відбувається в країні. Тому мовне питання, що постає в суспільстві, – це нормально.
Має бути лише українська мова. Візьміть сторінки історії: Емський указ і Валуєвський циркуляр – далеко ходити не треба. І всім усе стане зрозуміло.
Я б хотів, щоб мовне питання після початку повномасштабного вторгнення взагалі зникло. Мені дуже боляче, коли люди мого віку спілкуються зі своїми маленькими дітьми російською. Бо вони закладають новий майбутній конфлікт у країні.
Коли війна, дай Боже, закінчиться, і буде збережена державність, Україна… ці діти – діти тих, хто говорить лише українською, і діти тих, хто говорить російською – зустрінуться в школах, на уроках, за партами, на перервах. І між ними виникне конфлікт: одні будуть розуміти, що це мова ворога, інші ж казатимуть, що це мова їхнього дитинства. Це для мене дико. Я імпульсивна людина, хочеться одразу сказати щось батькам, якось відреагувати.
Юрій Дяк / Фото з особистого архіву
Якось після вистави відбулося обговорення побаченого з глядачами. Чоловік у військовій формі каже: "Добрий вечір, я такий-то, такий-то, і я вірменин". Я йому відповів, що вдячний, бо він – іноземець і спілкується українською. Не всі українці можуть таке. Саме такі випадки надихають.
Що вас найбільше тригерить зараз – як громадянина і як актора?
От, напевно, мовне питання мене й тригерить. А що ще може мене тригерити зараз, окрім війни, як громадянина і актора? Мене тригерить те, що люди крадуть на наших оборонних замовленнях, що хтось краде в армії. Коли читаєш про це, дивишся – це дуже злить.
Усі працюють, хтось витрачає останні копійки, а хтось дозволяє собі на цьому наживатися. За таке має бути дуже суворе покарання. Не може бути так, що людина просто внесла заставу в мільйони гривень і вийшла. Такі справи мають розглядатися без застав узагалі.
На вашій інстаграм-сторінці дуже багато зборів, публікацій, які мотивують українців не опускати руки навіть після такої важкої зими, як цьогоріч. Звідки ви черпаєте цю силу у такі складні часи і як знаходите слова, що надихають інших?
Дякую за це питання. І якщо ви в моїх постах прочитали ті слова, які, як ви кажете, надихають інших, значить, це дійсно там відчутно. Мені дуже приємно, що люди це помічають, тому що мене так навчили: актор не може опускати руки. Актор – не просто матеріал, актор у першу чергу особистість, громадянин. І актор інколи задає певні хвилі.
Я, напевно, сам не хочу опускати руки, тому говорю ті слова, які спадають на
- Останні
- Популярні
Новини по днях
3 квітня 2026
