«Поки приносиш користь — ти державі потрібен»: правда захисників Маріуполя про полон і випробування після нього
Три роки російського полону, катування, психологічний тиск і постійні спроби зламати. А після повернення — нове випробування: боротьба за нормальне лікування і реабілітацію.
Морпіхи Володимир Подуфалов та Олександр Шалабода пройшли оборону Маріуполя, полон і обмін. У спецвипуску проєкту «Життя після» вони розповіли, як це — вижити в неволі, не втратити віру і чому, попри все, хочуть повернутися на фронт.
Олександр Шалабода згадує, що на початку повномасштабного вторгнення його підрозділ отримав завдання охороняти склади боєприпасів у Маріуполі, поблизу ТРЦ «ПортСіті». Однак ситуація стрімко виходила з-під контролю.
Без зв’язку і чітких наказів військові змушені були орієнтуватися на місці. Поруч із ними перебували бійці полку «Азов», до яких морпіхи вирішили приєднатися. Разом вони відійшли на територію заводу «Азовмаш», де тримали оборону.
Володимир Подуфалов у цей час разом зі своїм підрозділом опинився на іншому стратегічному об’єкті — заводі імені Ілліча. За його словами, рішення залишитися в місті було усвідомленим.
Критичність ситуації стала очевидною на початку березня, коли російські війська майже замкнули кільце навколо міста. Українські підрозділи навіть розглядали можливість прориву, щоб не дати оточенню повністю сформуватися, однак командир це не дозволив.
У квітні бої стали особливо інтенсивними. Олександр Шалабода пригадує ніч із 10 на 11 квітня, коли військовим оголосили підготовку до прориву.
Володимир Подуфалов називає одним із найважчих моментів 4 квітня, коли в полон здалися бійці 501-го батальйону. Через це лінія оборони почала розтягуватися, а підрозділи — втрачати зв’язок між собою.
Спроби прориву також завершилися невдачею. Після цього перед військовими постав вибір: намагатися виходити самостійно, залишатися в оточенні або здаватися в полон. Командування, за словами бійців, не примушувало до жодного рішення.
Олександр Шалабода пригадує момент, коли їхній підрозділ опинився в повному оточенні.
Попри страх і усвідомлення ризиків, військові вирішили скласти зброю.
Перші хвилини після здачі здавалися найстрашнішими — військові очікували розстрілу. Однак їх залишили живими й повели далі. Олександр Шалабода каже, що спочатку полон здавався тимчасовим — максимум кілька місяців. Але час минав, а обміни не відбувалися.
У російському полоні, розповідають військові, тиск був не лише фізичним, а й психологічним. Володимир Подуфалов також підтверджує, що росіяни системно намагалися зламати полонених, переконуючи їх у нібито «непотрібності» для власної держави.
За його словами, перші дні після потрапляння в полон ще не виглядали критичними, однак ситуація швидко змінилася.
Володимира одразу перевезли до російського міста Кінешма в Івановській області, де він провів увесь період полону. За цей час, каже він, головним для виживання ставало внутрішнє загартування і здатність прийняти реальність.
Окремим інструментом тиску, за словами військових, були провокації між самими полоненими. Наглядачі навмисно сіяли недовіру, щоб викликати конфлікти.
Олександр Шалабода також перебував у СІЗО №2 у Кінешмі. Він каже, що ще до полону чув просте правило від знайомого військового: «Хочеш вижити — виконуй усе, що кажуть». Саме цього принципу і дотримувався.
Полонених змушували виконувати різні роботи, від яких не можна було відмовитися. Крім того, їх змушували заучувати списки загиблих дітей на окупованих територіях Донеччини та Луганщини.
За його словами, головною опорою залишалася родина.
Водночас він зізнається, що були моменти, коли витримати тортури здавалося неможливим.
Військові також застерігають: надмірна публічність про умови утримання може шкодити тим, хто досі залишається в полоні.
За словами Подуфалова, ставлення до полонених змінювалося перед можливими обмінами.
Умови утримання в СІЗО були жорсткими: постійний контроль, обмеження рухів і приниження. Там усе зроблено так, щоб людині було максимально некомфортно. Не можна навіть голову підняти — одразу карають. Але найважчим, додає він, було не власне становище, а невідомість про рідних.
Олександр Шалабода радить родинам не припиняти писати листи.
Сам момент обміну, за словами обох військових, був не менш напруженим і до останнього залишався невизначеним. Олександр Шалабода згадує, що їх вивезли з Кінешми 20 серпня 2025 року, кілька днів тримали в ангарі із зав’язаними очима та руками, постійно повторюючи, що Україна не хоче їх забирати.
Лише коли після посадки в літак почали знімати пов’язки, з’явилася надія, що це справді обмін.
Володимир Подуфалов також згадує, що до останнього не був упевнений, куди їх везуть.
Остаточне усвідомлення прийшло вже після перетину пункту пропуску.
Після повернення з полону обидва військові нині проходять реабілітацію. Вони перебувають у медичних закладах, однак процес відновлення, за їхніми словами, супроводжується низкою труднощів — як фізичних, так і бюрократичних.
Олександр Шалабода розповідає, що після обміну їх одразу доставили до лікарні в Чернігові, де провели первинний огляд.
Згодом військових перевели до шпиталю у Вінниці.
Формально допомогу звільненим з полону надають, однак, за словами Шалабоди, не завжди вона є достатньою або якісною.
Через це, додає військовий, доводилося скаржитися представникам СБУ, які працювали з поверненими з полону.
Окрема проблема — отримання направлень на подальше лікування. За словами бійця, держава фактично забезпечує лікування лише в перші тижні після повернення.
Шалабода пов’язує ускладнення з внутрішніми змінами у військовій частині, зокрема після зміни керівництва медичної служби.
Володимир Подуфалов також говорить про системні проблеми з лікуванням і ставленням до військових після поранень чи полону.
За його словами, після повернення з полону спочатку створюється враження повної підтримки.
У першому шпиталі лікарі не виявили серйозних проблем зі здоров’ям у Володимира, хоча він скаржився на погіршення слуху після контузій.
За його словами, система досі залишається надмірно бюрократизованою.
Водночас, попри пережите і труднощі з відновленням, обидва військові говорять про намір повернутися до служби. Для Володимира Подуфалова це — питання відповідальності та пам’яті про загиблих побратимів.
А ще під час полону замислився над особистим життям — з’явилася мрія створити родину.
Для Олександра Шалабоди мотивація повернутися на фронт має ще й особистий вимір — його рідний дім на Херсонщині залишається в окупації.
Він переконаний, що результат війни залежить від готовності суспільства до спротиву.
Читайте також: «У камерах були і військові, і цивільні. Били — однаково всіх»: як міжнародне право не встигає за реальністю війни
- Останні
- Популярні
Новини по днях
3 квітня 2026
