Сказали: «Треба прапори»: на Чернігівщині діти зустрічають бійців з полону першими

24.03.2026, 20:56 cntime.cn.ua

Першими бачать з вікон автобусів наші хлопці, повертаючись з полону, трьох сестричок з Нових Яриловичів: 10-річних двійнят Дарину та Арину ЖОЛОБЕЦЬКИХ та дев’ятирічну Богдану Бойченко.

У четвер-п’ятницю, 5 та 6 березня, відбувся обмін полонених. Міняли 500 на 500. Нові Яриловичі — перше село на трасі додому. За п’ять кілометрів від кордону.

Жінки різного віку чекають автобуси, стоячи на узбіччі. При в’їзді в село з боку кордону з Білоруссю. У кожної в руках прапор. Або він накинутий на плечі, як шаль. У більшості жовто-блакитні. У дівчат яскраві прапори бойових бригад.

— Де такі гарні знамена дістали?

— Військові подарували, — Марина БОЙЧЕНКО, мати дівчат, повертає до себе спиною Дарину, читає напис. — Оцей десантно-штурмової бригади. На Богдані іншої частини. На Арині з багатьма підписами військових. Родичі, знайомі, які воюють, передали для дівчат.

— Якось ми втрьох каталися тут на роликах. І в цей час автобуси їхали, — розказує, як було, Арина. — Ми їм помахали.

— А вони нам сигналили, — продовжує Дарина. — Ще ніхто на трасі не зустрічав, тільки ми.

— Прибігли, розказують, як усе було, — згадує Марина. — Сказали, що їм треба прапори. Бо вони будуть зустрічати військових з полону.

— Онучки почали зустрічати полонених першими в Яриловичах. Самі вийшли і стали. Тоді з ще маленькими прапорцями. Молодці, — тримає в руках такі ж Людмила ЖОЛОБЕЦЬКА, бабуся дівчат. — А за ними і всі ми. Бабуся Валя, сусідка, на них спершу кричала, а тепер з найбільшим прапором стоїть.

— Ну так, кричала. Щоб по трасі не бігали, — заплуталась у полотнищі Валентина КОРШАК. Вітер трохи розгулявся.

Валентина Коршак

Чоловік Марини, батько всіх трьох дівчат, на війні.

— Мабуть, нема тут жодної сім’ї, щоб хтось не воював, — переглядаються жінки.

У Валентини Коршак — онук Вова. З 2017 року. Зараз йому 28. У Галини ПОНОМАРЕНКО — племінник і син. У Катерини СМАЛЬ — похресник. В Ольги ТАНКЕВИЧ — зять. А Тетяна ШАБОВТА сподівається, що в одному з автобусів повернеться її родич.

— Двоюрідний материн брат. Ми не знаємо, чи він у полоні. Пропав безвісти. Він з Дніпропетровської області.

24-річний двоюрідний брат Тетяни воює.

Два молоді хлопці-військові з Нових Яриловичів пропали безвісти. Дмитро Волков і Євген Колесник.

Коли запитала жінок: «А ваші теж там?», майже кожна відповідала: «Слава Богу, ні. Воює».

— Там далі — люди з Яриловичів, з Добрянки. У центрі зустрічають. А в нас кажуть: «на трасі» .

У Катерини Смаль сьогодні були поминки. 40 днів по сестрі.

— Пом’янули сестричку з сусідами, і сюди, — тримає держалко прапора Катерина.

Усі сусіди, живуть понад трасою.

— Завжди всі разом стоїмо, — киває Валентина Коршак. — Було більше, коли дачники тут жили. На зиму в місто повиїжджали.

— Звідки дізнаєтесь, що час виходити зустрічати?

— А мобілка для чого? Та й у вікно ж видно.

— Якщо движняк на трасі, скоро будуть. У нас тут майже ніхто вже не їздить. Кордон закритий. А коли обмін, машин багато. Автобуси і машини поїхали в бік кордону — буде обмін, — пояснюють гуртом. — Звідти «швидкі» з пораненими першими проїжджають.

— Найдовше чекали, як об 11-й ночі хлопців привезли, — згадує Людмила Жолобецька. — Вийшли ми о 15.00. Тоді сказали, що будуть о 19.00 Потім — о 21.00. І врешті о 23.00 тільки проїхали. А ми ж повиходили, то мали зустріти.

А буває, чекаємо зрання, а їдуть годині о п’ятій вечора.

— Нам би ще лавочки сюди хто поробив, — зауважує Катерина Смаль. — Щоб і присісти іноді можна було.

— Ми до тієї лавки, що під двором, доставляли услончики, стільчики. З дворів виносили. І чекали, — згадують.

— Дуже змерзли?

— Це влітку було, — підказує Галина Пономаренко. — Холодно було попереднього разу. Градусів десять морозу. Але ми всі в бурках стояли. Ходили туди-сюди.

Проїжджають легкові автомобілі, сигналять. Дівчата всім махають руками, прапорами. І жінки.

— І дівчата вночі стояли?

— Засмутилися, що пропустили. Якраз були на відпочинку, — посміхається Марина. — На Голубих озерах, з ночівлею.

Тетяна Шабовта і Катерина Смаль

Раптом усі стрепенулися, розгорнули прапори.

— О, їдуть! — гукають одна одній.

Проїхали гучні машини з мигалками. Шість великих автобусів слідом. Маленькі й дорослі дівчата їм радіють, вітають. Автобуси у відповідь сигналять.

— Встигли роздивитися? — запитую жінок.

— Встигли. Буває, автобуси сповільнюють ходу, — ділиться Ольга Танкевич. — Тоді хлопців добре видно. Сьогодні їхали тихенько.

— І що вони?

— Плачуть, — мокріють очі Галини Пономаренко. — Я ще з першого обміну бачила.

Ольга Танкевич схлипує, ховає хусточку в кишеню.

— Вони плачуть, і ми плачемо, — втирає очі Катерина Смаль. Дістає мобілку: «Алло, Михайловичу? У нас проїхали вже. Зустрічайте». Це Ріпки попередила, щоб виходили. Отаке в нас оповіщення, — пояснює.

— Комусь ми телефонуємо, хтось нам.

— Перед вами Білорусь. Звідти не подзвонять…

— Чого ж, — хмикають жінки. — У багатьох там родичі.

Проїхали. Жінки стоять, ніхто не розходиться.

— Ще чекаємо замикаючих. Броньовики. Поки вони не проїдуть, стоїмо, — пояснюють жінки. — Вони нас уже всіх знають.

Проносяться легкові машини, бібікають.

— Може, супровід, може, родичі, побратими, — знизують плечима жінки.

— Де там наші мальчики вже. Щось забарилися, — вдивляються сусідки в трасу.

— А ось і наші мальчики їдуть, — збадьорились.

Броньовик проїжджає, мигаючи фарами, сигналить жінкам. Потім ще один схожий.

Ну тепер усе. Завтра знову на пост. Жінки прощаються до завтра, ідуть додому.

На виїзді з Нових Яриловичів до пів сотні зустрічаючих. Тут і жителі Добрянки, сусіднього села, центру громади.

— Ми постійно спізнюємося, — підходить до траси Тетяна МИХАЙЛЕНКО з Добрянки. Дочки Стефанія і Меланія, двійнята, уже розгортають полотно жовто-блакитного прапора. — Сьогодні встигли. Навіть «швидкі» не пропустили.

Обмін — це радісна звістка. Дуже хотіли попасти. Привіз чоловік машиною. Поспішали, щоб підтримати хлопців.

«Швидкі» їдуть першими, везуть поранених і хворих.

— Хлопці нам кивали. Хто міг. А хто й не міг.

З іншого кутка села машиною підвозить дружину, сваху і сусідок Микола Малашенко. На кожен обмін. Поки нема звістки, що автобуси перетнули кордон, чекає в машині. 25-річний онук Влад служить у Києві.

Залунала музика. Сучасні патріотичні пісні українською. З’явилось відчуття свята. Лунає з колонок з машини Юрія КАРПЯКА з Добрянки.

— Коли наші в автобусах проїжджають, гімн України вмикаю, — виходить з авто Юрій. — Будемо приїжджати, стояти, зустрічати, доки останніх не заберемо.

Як було холодно, то і сугрів брав. Чай грів. І коньяк був. Людей пригощав. Я їх не знав, вони мене не знали. А тепер уже тут усі своїми стали.

Торік два бусики наших дітей звідти зустрічали. Кого вивезли під час облоги. Зупинялися на хвилинку.

Юра Карпяк

— Слава Україні, Героям слава! — підбіг до дідової машини п’ятирічний Юра Карпяк. З жовто-блакитним прапорцем. Онук.

— Син Іван приїхав на вихідні. Зустріли дорогою, обнялися. Служить. А була можливість, він теж з нами приїжджав.

— Приходжу зустрічати щоразу. Уже півтора року, — притупує під музику 68-річна Валентина ОРЕЛ. — Перший раз, пам’ятаю, зустрічала отут о 18.00. Ще у 2024 році. Ми були з Танею КОЖЕВНІКОВОЮ.

Тетяна стоїть позаду, з великим прапором. Теж з підписами.

— У нас багато тут хто в гостях уже був.

— Ми живемо поряд, — киває на двори понад трасою Зінаїда МАРКОВА.

Жінки в коротких водонепроникних чобітках.

Утеплилась і Надія БОНДАРЕНКО. У неї бурки з леопардовою оторочкою.

— Правда, гарні? — хизується. — У Горностаївці шили.

— Стараємось щоразу приходити. Зустрічаємо автобуси і проводжаємо, — стоїть поряд 76-річна Олександра ПОНОМАРЕНКО. — Мій син у госпіталі. Був тяжко поранений.

З прикордонним прапором вийшла зустрічати автобуси Наталія Олексієнко. Син прикордонник.

— І моя донька прикордонниця, — стоїть поряд Тетяна ПОЖАРСЬКА. — І син служить.

Прапори є в усіх. У когось — великі полотна на держалках, у когось — менші, «ручні». І надувні кульки.

— Чоловік Вася воює. У Запоріжжі, — накидає на себе прапор Оксана САДУРСЬКА. З написом «Героям слава» і хрестом.

— Племінник Сергій Ткаченко чотири роки тому пропав безвісти, — ділиться болючим Ірина БОНДАР з Нових Яриловичів. — Ще коли в Чернігові був у територіальній обороні. 7 березня я йому телефонувала, а вже ввечері не було зв’язку. І досі не знаємо, чи він у полоні, чи де. 46 років зараз.

Ходимо зустрічати наших хлопців з полону з самого початку. Кидаємо роботу.

Зліва направо Тетяна Олексієнко, Наталія Олексієнко і Тетяна Пожарська

Джерело: Олена ГОБАНОВА. Фото авторки

"Час Чернігівський" писав про таке:

Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":

Читати повністю…