Із госпіталю – на баскетбольний майданчик: ветеран із Рівного після поранення став капітаном команди
Шви ще не зажили. Таксі зупинилося біля спортшколи, він вийшов, пересів у колісне крісло – і вперше після поранення взяв до рук баскетбольний м’яч. Липень 2024 року. Два місяці після того, як Андрій Собурай втратив ногу на Харківському напрямку.
Сьогодні він – капітан БК «Рівне Victory», яка щойно повернулася з «Кубку Титанів-2026» у Львові – найбільшого турніру з баскетболу на кріслах колісних в Україні.
На цих змаганнях рівненська команда дебютувала. Гравці здобули перемогу над командою з Києва, а також поступилися майбутнім чемпіонам з Харкова. У підсумку – четверте місце серед дев’яти команд.
У травні 2024 року під час боїв на Харківському напрямку він отримав тяжке поранення і втратив ногу. А вже за кілька тижнів після операції вперше приїхав на тренування.
Так почалося його знайомство з новим для себе видом спорту. Баскетболом Андрій займався і раніше, ще з дитинства. Та гра на кріслах колісних виявилася зовсім іншим викликом.
– Найтяжче – це саме крісло. Треба їхати й одночасно вести м’яч. Це дуже непросто, – пояснює він.
За словами ветерана, навіть через кілька місяців тренувань ця частина гри залишається складною. Рухатися майданчиком, маневрувати між суперниками і при цьому контролювати м’яч значно тяжче, ніж здається збоку.
Особливо це відчувається під час кидка. У звичайному баскетболі гравець відштовхується від підлоги ногами, отримує інерцію і вже з висоти спрямовує м’яч у кільце. У кріслі такої можливості немає.
Баскетбольна команда в Рівному сформувалася не відразу. Спочатку кілька ветеранів просто приходили на тренування – для себе. Потім до них почали приєднуватися інші хлопці, згодом підтягнулися й цивільні гравці. Так поступово виникла команда, яка нині виступає під назвою БК «Рівне Вікторія».
– Ми просто приходили тренуватися. Потім ще хлопці почали підходити, і так потрошки все зібралося в команду, – розповідає Андрій.
Згодом гравці вирішили, що в команди має бути капітан, і обрали його.
Сьогодні в команді вже сформувався свій «кістяк». Постійно тренується дев’ять гравців, які добре знають один одного і підтримують під час тренувань і змагань.
– Ми вже тримаємося один за одного. У кожного є робота, сім’я, справи, але команда тримається, – говорить він.
Перші тренування проходили на звичайних інвалідних кріслах, які зовсім не пристосовані для баскетболу. Гравці згадують, що тоді доводилося буквально наздоганяти м’яч і постійно контролювати рух крісла.
Згодом завдяки підтримці благодійників команда отримала спеціальні спортивні крісла. Вони значно маневреніші, але й потребують обережного використання.
– Крісло дороге. Тому постійно переживаєш: колесо проб’ється чи щось зламається.
Попри всі труднощі, спорт поступово змінює життя ветеранів. Тренування допомагають відновлювати фізичну форму і водночас дають відчуття руху та команди.
– Це реабілітація, яка колосальна. Ти працюєш над собою і кожен день вдосконалюєшся, – каже Андрій.
Поруч із баскетболом він займається й футболом. Каже, що головне після поранення – чесно відповісти собі на одне питання: чи готовий рухатися далі.
Читайте також: Найважче було не вижити. Історії ветеранів з Рівненщини про повернення до життя після війни
- Останні
- Популярні
Новини по днях
22 березня 2026
