Яку поезію читає редакція ІА Дивись.info: добірка
Протягом 16-22 березня в Україні триває Національний тиждень читання поезії. Така ініціатива — ще один привід розповісти про поетів та поеток та їхню творчість.
З цієї нагоди редакція ІА Дивись.info ділиться улюбленими авторами та авторками та їхніми поезіями.
Поезія — інший вимір, у який я потрапляю, коли хочу відвідволіктись. У моїй скарбниці є кілька віршів, котрі можу цитувати безперестанку. Очевидно, що з-поміж улюблених авторів, є Жадан, Іздрик та Москалець. Дуже ще люблю Семенка і дивного Миколу Холодного.
На полиці у мене — декілька поетичних збірок цих авторів, а також громістка «Антологія української поезії XX століття», на котрій інколи гортаю передбачення та вкотре перечитую виділені вірші. Найулюбленішим та найболючішим тепер є цей вірш Жадана:
За хвилину до того, як випаде дощ,ти відчуєш, як шкіра вібрує під тискомще не випалих крапель, що ляжуть уздовжтвого тіла і враз його стиснуть.Так легкі голуби, на вулицях кинуті,відчувають смак їжі за мить до годівлі,так солдат, що за хвилю повинен загинути,відчува деформації у власному тілі.Сміх, що має до мене назавтра прийти,розпізнаю сьогодні поміж плачу я.За хвилину до того, як з'явишся ти, —я тебе передчую.1993 р.
Для мене поезія — це найулюбленіше з української літератури. Саме у ній можна відшукати відповіді на багато питань, відчути та пізнати себе та світ інакше, можливо, трохи й наблизитися до істини. Люблю вірші, які наскрізь є метафоричними та символічними, що містять приховані сенси та пронизують тебе опісля прочитання. А особливо до вподоби — верлібри.
Тут виокремлю поезію: Богдана-Ігоря Антонича («Літній вечір», «Площа янголів», «Міста й музи»), Олега Лишеги («Пісня 55», «Пісня 551» «Пісня 212»,) Василя Голобородька («Хотів бути людиною», «Золота птаха», «Тієї ночі молоко переллється само собою виповнене»), Миколи Воробйова («Вже осінь, яблуко зірви»), Василя Стуса («Збудився врано синій-синій птах», «Недоля вже нитку сувору снує»), Ігоря Калинця («Закінчуючи», «Кохання у семи барвах»).
Поки не пізно — бийся головою об лід!Поки не темно — бийся головою об лід!Пробивайся, вибивайся —Ти побачиш прекрасний світ!Короп — той навпаки, зануриться в глибини,Втече на саме дно —Та короп і служить для того,щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..Але ж ти людина — тебе не впіймає ніхто.Коропи — ті не такі.Цілі століття повільно осідаютьЇхні зграї, полохливі і темні, —Вони віддаляються в протилежний бік —Бач, наше століття давно поспішає вслід? —Торкається плавником як рукою їхніх плавниківІ втікає... ти покинутий? — але ж ти людина —Не відчаюйся — ти проб’єшся.Поки не пізно — бийся головою об лід!О прекрасний неозорий засніжений світ...
(вірш «Пісня 551» Олега Лишеги).
Зараз на моєму столі лежить збірка «Свідчення» Вікторії Амеліної. Саме її віршів настільки пронизливі, що викликають сироти на шкірі.
Тривога
Повітряна тривога по всій країніТак наче щоразу ведуть на розстрілУсіхА цілять лише в одногоПереважно в того, хто скраюСьогодні не ти, відбій
5 квітня 2022 р.
Найбільше з усіх люблю поезію Грицька Чубая. Він, мабуть, трохи недооцінений автор в контексті української літератури, але точно вартий уваги. Я познайомився з його творчістю через вірші «Коли до губ твоїх...» і «Коли сміються діти». Згодом відкрив для себе громадянську лірику, зокрема, поему «Вертеп» — максимально опозиційну до реалій кінця 1960-х–початку 1970-х.
З-поміж Чубаєвого «П'ятикнижжя» найбільше подобається книга перша — «Постать голосу». В ній і романтичне «А я тебе давно уже забув...», «Коли до губ твоїх...»; і філософське «Відлуння дзеркала...», «Пташка»; та інше. З-поза «П'ятикнижжя» порадив би усім прочитати вірш «В двадцятий вік не просто жити». Хоч і написаний він про минуле століття, та, на жаль, актуальний і в нашому.
відлуння дзеркаланічого не знає про дзеркалонічого не знає про себеале воно про літо знаєі про нього розказуєвоно має дві стежкибілу і чорнувоно завжди білою ходитьі розказуєщо на груші виросли грушіі впали в траву що на вербігруш не виросло а виріс лелекаі впав за обрійприйде від матері дивний літній соніз сапою в руках і всю білу стежкупересапаєі тоді вже відлуннясамотньо сидітиме біля дзеркалабо чорною стежкоюходитистрашно
(Григорій Чубай зі збірки «П`ятикнижжя»).
В дитинстві я дуже часто вчила вірші, які були в шкільній програмі. Просто так — мені було цікаво. Я дуже любила інтимні вірші українських класиків.
Ти до мене прийшла не із казки чи сну, І здалося мені, що стрічаю весну. Ти явилась мені — і здалося, що світ Помолодшав навколо на тисячу літ. Скільки ніс я для тебе тривог і тепла. Але ти, як весна, стороною пройшла. (вірш Василя Симоненка)
Які є теплі і ніжні вірші у Василя Симоненка! Треба собі якось придбати збірочку віршів і згадати свої підліткові роки... Також люблю вірші Івана Франка. Колись залюбки декламувала їх своїм друзям. А взагалі вірші для мене — це метод певної медитації та спокою. Особливо інтимні та присвячені природі, до прикладу, весні. Це важке ремесло, але приносить щастя.
Зараз я вже досить рідко цікавлюся поезію, проте ще зі шкільних часів мені подобається поезія Василя Симоненка. У школі, серед купи віршів, які треба було вивчити напамʼять, саме його тексти мені найбільше відгукувалися і давалися легко. Тому я і досі люблю інколи перечитувати їх.
Улюблені — «Море радості» та «Не вір мені»:
Море радості
Я із надій будую човен,І вже немовби наявуЗ тобою, ніжний, срібномовен,По морю радості пливу.
І гомонять навколо хвилі,З борта човна змивають мох,І ми з тобою вже не в силіБуть нещасливими удвох.
І ти ясна, і я прозорий,І душі наші, мов пісні,І світ великий, неозорийНалежить нам — тобі й мені.
О море радості безкрає,Чи я тебе перепливу?Якби того, що в мріях маю,Хоч краплю мати наяву.
Не вір мені
Не вір мені, бо я брехать не вмію,Не жди мене, бо я і так прийду.Я принесу тобі свою надію,А подарую смуток і біду.
Слова ясні, лише мені відомі,У бурмотіння скучне переллю,Свою усмішку у холодній втоміБездумно, безголово утоплю.
І буду нерозумно обридатиІ недоречно скиглити чомусь,Але, як треба буде заридати,Я гомерично, тупо засміюсь.
Не вір мені, бо я брехать не вмію,Не жди мене, бо я і так прийду.Я принесу тобі свою надію,А подарую смуток і біду.
Цього року Український інститут книги вже втретє проводить акцію «Національний тиждень читання поезії». Його тема — «Золотий гомін», що взяли з однойменної ліричної поеми Павла Тичини.
«"Золотий гомін" Павла Тичини 1917 року — про духовне відродження українського народу, його,таку бажану свободу, нерозривну з відчуттям тривоги, наскрізним для всієї поеми. Рядки твору через понад століття не втратили своєї актуальності. "Золотий гомін" знову звучить про те саме: волю, надію і світло, огонь, що перемагає», — зазначають організатори.
Як долучитися до Тижня читання поезії
Це можна зробити за допомогою різноманітних онлайн-активностей:
ІА Дивись.info продовжує переглядати видавництва та складає добірки книжкових новинок місяця. У нашому списку можна знайти видання українських та іноземних авторів різних жанрів та тематик. Подивитися попередні добірки можна тут.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
16 березня 2026
