Батько-одинак повернувся з дітьми з Норвегії, а тут — повістка
45-річний Олександр РИБЕНОК, батько-одинак, рік тому повернувся з синами з Норвегії. Додому, у Макошине на Менщині. Скучили за домом, за рідними.
Хлопці ще малі. Нікіті 13, Віктору 12 років. Батько оформив бронь, влаштувався на роботу. І раптом — повістка, виклик до військкомату. Кинувся перевіряти в мобільних застосунках — ні броні, ні синів.
— Он, дивіться, — зайшов у застосунок Олександр. — «Відстрочку не надано. У державному реєстрі актів цивільного стану громадян немає запису про вашу дитину до 18 років», — зачитує з екрана чоловік. — Тобто, до цього були, а тепер зникли. Зникли з «Дії», зникли з «Резерву+». Це різні платформи. Це не може бути збій. Наче дані спеціально підчистили, — дивується Олександр. — Рік тому третього лютого ми повернулися, — сідає за стіл, надягає окуляри чоловік. — Приїхав, став на облік.
Коли запровадили «Резерв +» — застосунок для військовозобов’язаних, — з’явилась можливість відстрочку подовжувати онлайн. Відстрочка в мене була чинна до третього лютого. Але за тиждень до цієї дати прийшла повістка за місцем роботи. У ДП «Зернятко». Буцімто для уточнення даних. Юрист з роботи пояснив: якщо поїду в ТЦК без чинної відстрочки, там вручать бойову повістку. І назад дороги вже не буде.
— Де мати дітей?
— Померла у 2019 році від набряку мозку. Це моя друга дружина. Вікторія була повітряною акробаткою. Працювала в хмельницькому цирку, там була заміжня. Коли не склалося, повернулася додому. З чотирирічним сином Кирилом.
Вона з Макошиного, були знайомі з дитинства. На рік старша.
Я теж був розведений. Перший раз одружився 18-річним. Синові Юрі було б 26 років. Колишня дружина, Марина Терещенко, загинула. Ще у 2005-му. Поверталась додому з Городища, переходила дорогу ввечері. На 50-му кілометрі нісся кортеж голови «Нацбанку». П’ятирічний Юра трохи відстав, ішов з дядьком. Після слідства все зам’яли. Сказали, що то водій узяв службове авто без дозволу. І нікого не знайшли.
А Юра у 2021 році так само загинув у Києві. Працював у столиці зварювальником. Теж смертельне ДТП.
З Вікторією ми з 2011 року разом. Дуже гарна була. Фігура… На восьмому місяці вагітності як зробила мостик, то я сам ледь не народив з переляку, — сміється Сашко, згадуючи дружину. — Коли одружилися, Кирилу було чотири роки. Я ще його на руках у садочок носив. Він мене татком називав.
2014-2015 роки я був в АТО. Коли йшов, меншому сину було сім місяців.
Після смерті матері пасинок пішов жити до тещі. Сини залишилися зі мною.
— За мамою дуже журилися?
— Вони ще були маленькими. Нікіті сім, Віктору п’ять років. Не розуміли.
У пасинка вже є син, два роки. Тобто я дід, — пирхає Олександр. — До внука їжджу.
Наш менший, Віктор, пішов материними слідами. Займається в цирковому колективі «Юність» в Макошиному. Де й починала Вікторія, — хвалиться батько. Показує фото сина з іншими дітьми, у костюмах. — Ельфи. Це вперше на сцені, у нашому будинку культури. Колесо крутить, мостик робить. Усе вміє, — хвалить батько.
— А Нікіта сказав, агрономом буде, — зразу згадує і старшого сина. — У нього своя грядка є. Кавуни сам доглядав.
А разом кавунів тонни півтори виростили минулого року. Продавали. І кавуни, і розсаду в нас забирають з дому. Помідори, перець, капуста, баклажани.
За хатою — три великі теплиці. Мало того, і в хаті вирощують лимони, апельсини. Дозрівають плоди.
— Я посадив мандарин, — несе показати горщик з деревцем Нікіта.
Будинок двоповерховий. Топлять дровами. Газом дорого. Другий поверх узимку не опалюється. Там зберігається врожай кукурудзи. Для свиней, кролів, гусей, курей, яких тримають господарі.
— У березні 2022 року вивозив синів за кордон. П’ять тисяч гривень за кожного. Везли окольними шляхами: через Сосницю, кудись у ті краї. Ночами. Трохи було грошей, трохи довелося будівельного інструмента продати. Зварювальний апарат, циркулярку, шурупокрут, болгарки, дрилі. Третього квітня добралися до Польщі. Наш шлях зайняв майже два тижні.
Пів року були в Польщі, повернулися додому. А в 2023-му стало трохи страшно. Посилилися обстріли в районі. Шахеди літали.
У Норвегії в мене знайомі. Підказали, що там добре з дітьми. Спершу поїхав сам, розвідати обстановку. Це була моя перша велика розлука з дітьми після смерті дружини. Я їх довше ніж на один робочий день самих не лишав. Два місяці в місті Берген оформлював документи, чекав дозволу забрати дітей до себе.
— Як там?
— Добре, але не вдома. Спершу хлопці з радістю поїхали туди зі мною. Перший рік їм там було дуже цікаво. Багато екскурсій. Альпінізмом займалися. На футбол ходили.
Місто Орста. Комуна знаходить житло. Зустрічає куратор. У нас була норвежка Сульвай. Поселили в трикімнатну квартиру на другому поверсі, з видом на фіорд (морська затока). Меблі, телевізор — усе є. Холодильник зверху донизу був забитий продуктами.
— У готелях теж забитий…
— Це безплатно. Там люблять дітей. На будь-які свята — завжди під дверима подарунок. Величезна коробка з продуктами. Я першого разу злякався. Уночі коробку під дверима поставили, вийти не зміг, — згадує Олександр.
За квартиру — 900 доларів за місяць. Більшу частину мені субсидія покривала.
Біженців дуже багато. У місті, де ми жили, на 11 тисяч населення було близько двох тисяч українців.
Олександр показує норвезьку квартиру. Фото його хлопців з однокласниками-норвежцями в цій квартирі. Святкували день народження Нікіти.
— У школі вчили норвезьку та англійську мови. А вдома зі мною онлайн — ще й українську. Ми продовжували вчитися в макошинській гімназії онлайн.
— Хлопці норвезьку вивчили?
— У побуті знають. Там з друзями про футбол домовлялися, про якісь зустрічі. З деякими і зараз спілкуються.
— На життя виплат вистачало?
— Платили залежно від стану сім’ї. Я, як батько-одинак з двома дітьми, з усіма надбавками отримував близько чотирьох тисяч доларів.
Перший рік на дітей грошей не отримував ніяких. Учився на курсах норвезької мови. Отримував стипендію 17500 крон. Це 1750 доларів. На це жили втрьох. 60-50 відсотків комунальних нам компенсували.
Минув рік. Вони бачать, що я стараюся, навчаюся, є в мене успіхи, шукаю роботу. Тоді мені всю суму, що витратив на дітей за рік, одним платежем повернули.
— Чеки збирали?
— Дехто збирав. Але є встановлений мінімум. Здається, 125 крон на одну дитину до 18 років. Не менше. Куратори проводять заняття, усе роз’яснюють. За рік за двох дітей я отримав 60 тисяч крон. Це шість тисяч доларів. Купив машину «Рено Лагуна» 2008 року. Дуже добра машина, — показує безліч фото з Норвегії.
— Сюди пригнали?
— Це вдвічі дорожче, ніж така машина там коштувала. Продав там. Вигідніше, ніж купив. Бо за той час, доки їздив, я в неї вклав.
— Чого ж повернулися?
— Дозвіл на роботу в Норвегії я не отримав. Не маю права залишати дітей одних. Вивчився, склав екзамен з норвезької мови. Знайшов роботу — відмова. Знайшов другу — те саме. Як так? Пояснили: не маєш права, бо діти неповнолітні. Сиди на соціалці.
— Ще, доки був там, до 500 доларів щомісяця витрачав на перевізників. Ті, що возять посилки з України в Норвегію і навпаки. 3,5 долара за кілограм. Посилки були 70-80 кілограмів. Матері — рибу, гриби, квітки. Ноутбуки, комп’ютери, монітори, електроінструмент — для ЗСУ.
— Там купували?
— Техніка зі звалища. Мій робочий ноутбук зі звалища. У дітей ноутбуки, у вітчима — звідти. Телевізори наші плазмові — зі звалища теж.
Олександр показує великі пласкі телевізори на стінах у кімнатах.
— Що з ними не так?
— Усе так. Просто люди купили модніший. Це лед, а купили смарт.
Хлопці тусуються у своїй кімнаті. Поки були в Норвегії, тут робився ремонт. Знали, що повернуться. Нові шпалери, підвісна стеля. Двоярусне ліжко. Над столом — телевізор. Звідти ж, що й інші. Під’єднана приставка. Смарт ТВ працює.
— А чого це хлопці не в телефонах? — помічаю дещо незвичне.
— А в них обмеження: скільки часу почитають, на стільки я потім телефони даю. Сидять, читають, — пояснює строгий батько.
Антоніна Хмельницька, бабуся хлопців, у залі в’яже шкарпетки і теплі безрукавки на фронт. Олександр Слабишев, дідусь, поряд розплутує светр на нитки. Люди приносять їм непотрібні в’язані речі, нитки. Знають, що родина допомагає ЗСУ.
Олександр купив 3-Д принтер і друкує на ньому корпуси для павербанків. Начиняє їх також сам.
На принтері друкує і запчастини. Допомагає ЗСУ з напарником з Житомира. Познайомились через інтернет, наживо ніколи не зустрічалися.
— Комплектуючі купую або на «АліЕкспрес», або в турецьких виробників. Світлодіоди, кнопки, зарядки. Звертаються хлопці, допомагаю.
Прокидаюсь о четвертій ранку. І вже з паяльником сиджу. Лягаю о 20.00-21.00.
На деяких коробках павербанків чоловік друкує позивні, свій і товариша. Обидва пройшли АТО.
Батарейки для своїх павербанків використовує різні. З електронних цигарок. Є з телефонів. З планшетів. Ціла коробка — з айфонів. Є і звичайні, різного формату.
— У групі «Надійний тил. Допомога ЗСУ» викладаю пост: «Потребуємо б/в телефони, ноутбуки. Неробочі, биті, у будь-якому стані». Усе, що має акумулятори. Можна від електротранспорту, електроінструмента. Присилають — виймаю, ремонтую, перепаковую.
Що можу з присланого — відновлюю. Ось планшет відремонтував. Скоро поїде до ЗСУ. Ще двом треба прошивка. Ні — виймаю акумулятори. Тестером перевіряю, сортую, щоб були однієї місткості. І паяю в один павербанк.
Олександр Рибенок у захисних окулярах у своїй майстерні
— А що ж з відстрочкою? До військкомату не їздили?
— Розбиратися в ТЦК я поїхав, але вже з відстрочкою. Пішов у відділ ЦНАПу в Макошиному з усіма потрібними документами в паперовому вигляді. Упродовж тижня владнали, відстрочку надали. Але ж повістку на руках уже мав. Тож до ТЦК я поїхав.
До того опублікував пост про все це у фейсбуку. На сторінці «Менщини».
«Здрастє, зірка фейсбуку!» — так зі мною віталися в ТЦК. А в них уже й перевірка була.
Коли їздив до драцсу розбиратися, де зникли дані про дітей, там сказали, що я не один такий.
Мої дані через ТЦК поновили, коли надав паперові довідки. Хто винен, не пояснили. Писав на технічну підтримку додатка «Резерв+» — глухо. У «Дії» хоч відповіли. Направили до драцсу. Там дані про дітей є. Чому «Резерв
- Останні
- Популярні
Новини по днях
11 березня 2026
