В Україні розроблять програму розвитку волонтерства: передбачать захист родин загиблих волонтерів

03.03.2026, 11:33 acmc.ua

Міністерство соціальної політики анонсувало створення програми розвитку волонтерства. Одним із ключових рішень стане впровадження механізмів підтримки родин волонтерів, які загинули.

Про це повідомляють у Міністерстві соціальної політики, пише Антикризовий медіа-центр.

У Луцьку відбувся Перший національний форум рад волонтерів, який зібрав представників волонтерських спільнот, держави та міжнародних партнерів. Під час заходу представили програму розвитку волонтерства в Україні та анонсували створення Ради волонтерів при Міністерстві соціальної політики, сім’ї та єдності.

Міністр соціальної політики Денис Улютін заявив, що одним із головних завдань є напрацювання системного захисту родин волонтерів, які загинули. За його словами, ці рішення мають бути інтегровані в загальну модель розвитку волонтерського руху.

Він також підкреслив, що з 2014 року волонтери демонструють силу самоорганізації суспільства та здатність оперативно реагувати на виклики війни. Водночас багато питань — як законодавчих, так і координаційних — потребують спільних рішень держави та громадського сектору.

Нова програма має об’єднати ініціативи волонтерських спільнот, посилити взаємодію з державними структурами та передбачити чіткі механізми підтримки, зокрема для сімей загиблих волонтерів.

Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!

Едуард Мельников – ветеран і волонтер. У 2014 році у складі добровольчого батальйону захищав Україну. Нині разом із напарником Богданом Зуяковим майже щодня виїжджає туди, куди не наважуються інші, аби врятувати людей.

Про евакуацію, ціну порятунку під ворожим вогнем – у матеріалі Антикризового медіа-центру.

Едуарде, багато хто сприймає евакуацію як складний логістичний процес, ризик, геройство. Але ви часто кажете, що вивезти людину фізично – це найпростіше. Що насправді є найскладнішим у вашій роботі?

Сама евакуація – справа елементарна: приїхав, забрав і поїхав. Найцікавіше і найскладніше – це ставлення людей. Ми працюємо в парі з Богданом Зуяковим: він за кермом і приймає заявки, а на мені вся психологічна складова. Треба зняти напругу, вмовити людину, а іноді й просто підштовхнути її до рішення в останню секунду.

Бувають різні ситуації. Наприклад, приїхали у Костянтинівку, в район Червоний. Жінка каже, що готова їхати, але поки несемо речі до машини, вона вже кричить, що передумала. Починаєш її заспокоювати, вмовляти. Знову завантажили. Вона доходить до машини, кидає сумку з документами й наново: “Я нікуди не поїду”. І все це відбувається під дронами, під мінометним вогнем. У такі моменти перестаєш розуміти: чому ти взагалі тут, якщо виникають такі ситуації? Оце найважче.

Чому люди так тримаються за свої домівки навіть, коли стіни вже розсипаються?

У мене є слово для цього – “крам” (дрібний хатній скарб – ред.). Це все мішура, нажита роками, за яку вони чіпляються. Пам’ятаю жінку з Часового Яру, якій за паспортом було 93 роки, а насправді – 96. Так вона під дронами йшла до нас пішки, аби ми її вивезли! А бувають випадки, як у Костянтинівці: жінка на другому поверсі зруйнованого будинку прикривалася хворою матір’ю, аби ми вивезли не тільки їх, а й усі речі. Вона позбирала все, що тільки могла, й там потрібна була вантажівка. Ми не змогли її забрати, бо почався сильний обстріл і був вибір: вона з речами або наші життя. Ми обрали нас.

Жоден крам не вартий людського життя, це я точно можу сказати. Речі можна купити інші. Також назбирати з часом і на нове житло, хоча може й не таке комфортне й без надсучасного ремонту. Але якщо відберуть життя – не буде вже нічого.

Щодо ризику для життя. Нещодавня трагедія, яка закінчилася загибеллю харківського волонтера В’ячеслава Ільченка, який був з вами, як це сталося?

Ми їхали на евакуацію, на нашу думку, в ідеальний час, під прикриттям військових, з бронею. Дорогою побачили в кюветі машину. Я сказав Богдану, що треба під’їхати та допомогти, бо то, швидше за все, були свої – волонтери. Ми так і зробили: поговорили та відвезли їх у Дружківку. Один із них, Славко, каже: “Я з вами поїду”. Я відмовляв його, питав, навіщо воно йому треба, казав сидіти на місці. Але він наполіг, дав мені армійську дзиґу (портативний детектор дронів – ред.) та пішов за рушницею. Він сів на моє місце попереду, ще й жартували, що буде дивитися навколо і у разі потреби відстрілюватиметься.

Коли заїхали до Нововасилівки, я спитав, де його каска. А за три хвилини нас накрив дрон. Слава загинув на місці. Нас самих потім військовий відвіз, а поліція передала медикам. Уже в лікарні я сказав Богдану, хоч пішки, але ми маємо повернутися і витягти Славка, щоб росіяни над ним не познущалися. Ми організували все і забрали його. Це при тому, що самі тільки десять хвилин як встали з хірургічних столів. У мене з ноги уламок дістали, у Богдана – зі спини. Ніхто тоді не думав про поранення.

І, мені здається, що у цьому різниця між професією і покликанням. Є рятувальники лише на паперах, а є в душі. Славко був справжнім. Його смерть – це велика втрата для нас усіх.

Чи відчуваєте ви підтримку в таких критичних ситуаціях, наприклад, від влади Донеччини?

Навпаки, нам постійно ставлять палки в колеса. Знаєте, чому? Бо ми псуємо статистику. У них все має бути добре, працюють тільки офіційні служби.

Коли в Харкові гине відомий волонтер – там марші, петиції. У нас – тиша. Все замовчується. Нас ловили на дорогах представники обласної влади, як злочинців, аби тільки не пустити в Часів Яр. Євгена Ткачова (волонтер, представник гуманітарної місії “Проліска” – ред.) ледь не під кримінал підвели, коли його посікло уламками під час евакуації. Казали, що він “убивця”, бо поранення отримали цивільні, яких він рятував. Це маніпуляції: вдень вони нас ловили, а ввечері тиснуть руки перед камерами. Нам не треба допомагати, головне – не заважати.

Ви займаєтеся цією небезпечною справою вже багато років. Як до цього ставиться ваша родина?

У мене вся родина воює або працює на перемогу. Син уже четвертий рік у полях безвилазно. Дружина в ГУРі працює. Собака, яку військові з-під Бахмута привезли, допомагає, знімає стрес після поїздок. Я почав у 2014 році, а всі підтримали. Це вже життя, інакше ми не можемо. От і зараз з Богданом хоч цієї хвилини готові на виїзд, аби було на чому.

Вашу машину знищили. Які плани й чи реально захистити волонтерське авто від ворожих технологій?

Зараз ми чекаємо броньований бус із Німеччини. Будемо його переробляти під наші завдання. Питаєте про РЕБ? Найкращий захист в евакуації – це внутрішнє відчуття. Воно або є, або немає. Перед тим вибухом я відчував: треба нагодувати собаку, бо не факт, що повернуся. А Богдан – щось станеться, але відганяв ці думки. Він сказав: “Ми виживемо”. Так і сталося, лише не змогли врятувати Славка. Щодо якихось технічних засобів, то вони допомагають не завжди, від FPV не врятує. Зараз війна дронів, а це лотерея.

Щоб ви хотіли сказати вашим читачам у соціальних мережах? Яку правду про війну та волонтерів вони мають почути?

Герої помирають першими – це фраза, яка завжди рятує та яку часто повторюю. Не треба геройствувати – роби свою справу професійно. Я в 2014-му був у добробаті, партизанив, бачив багато. Атеїстів в окопах не буває, і в евакуації теж. Господь залишив нас живими для чогось. Ми робимо свою справу без слави й без грошей. Тож можу сказати людям: не чекайте, поки буде запізно. Владі: дайте нам можливість рятувати людей.

Лариса Мак

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії “QuartSoft“. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

Благодійний фонд “Волонтерська спілка “ПОРУЧ” створило подружжя Русана Шарлай та Богдан Гридін 24 лютого 2022 року в однокімнатній квартирі в Києві. Тоді ніхто з них не міг і уявити, що війна триватиме довго, допомога потрібна буде у великих масштабах, а бажання підтримати кількох людей переросте у благодійний фонд. Та зрештою у фонді опікуватимуться переселенцями, літніми людьми, навчатимуть підлітків та розвиватимуть культуру благодійності. Їхній власний шлях до волонтерства почався ще у 2014 році, коли їм було по 14 років і вони жили в Авдіївці.

Про трансформацію маленької ініціативи у велику організацію, створення спільнот для переселенців, безплатне навчання дітей та інше журналістка “Антикризового медіа-центру. Донеччина” поспілкувалася із засновницею “Волонтерської спілки “ПОРУЧ” Русаною Шарлай.

На початку повномасштабного вторгнення Русана та Богдан почали допомагати самотнім літнім людям у Києві за власні заощадження. Попервах їм здавалося, що це тимчасова акція, але коли зрозуміли, що війна затягується, подружжя вирішило діяти інакше. Їхня київська квартира швидко перетворилася на склад, а професійний бекграунд став основою майбутнього фонду. Богдан як програміст розробив унікальну систему оптимізації. Це дозволило зробити допомогу максимально справедливою: заявки відстежували, щоб не було дублювань і щоб пакунки отримували саме ті, хто їх потребує, а не одні й ті ж люди щотижня.

Русана та Богдан на Донеччині. Фото Русани Шарлай

Русана, використовуючи свій досвід у маркетингу, почала активно розповідати про діяльність у соцмережах. Це дало результат – люди стали донатити, бізнес почав долучатися продуктами, а згодом благодійники надали команді офіс. Офіційне оформлення фонду в травні 2022 року стало необхідністю, адже великі мережі, зокрема, супермаркети та інші, готові були допомагати лише за умови підписання актів.

Нині в команді фонду постійно працює вже 27 людей, а до роботи регулярно залучають близько 100 волонтерів.

Основним фокусом діяльності “ПОРУЧ” є підтримка внутрішньо переміщених осіб. Оскільки засновники самі є переселенцями, вони вибудували систему, яка не просто видає продукти, а допомагає людям адаптуватися в новому місті. Фонд створює цілі ком’юніті, де ВПО

Читати повністю…