Із Кремлем не можна боротися фрагментарно – це єдина система
Із Кремлем не можна боротися фрагментарно – це єдина система.
Кремль і війна за свідомість. На пострадянському просторі досі заведено розглядати конфлікти – в азербайджанському Карабаху, грузинській Абхазії й Цхінвальському регіоні, у молдовському Придністров'ї, українському Криму й Донбасі – як окремі, унікальні трагедії. Кожну – у своєму контексті, зі своєю історією, своїми "особливостями". Це зручна, але хибна оптика. Насправді всі ці конфлікти – ланки одного ланцюга, який створила й обслуговує одна система, центр котрої завжди був і є в Москві.
Змінювали вивіски, ідеології й риторику, але принцип залишався незмінним: "поділяй і володарюй" – через силу зброї, а ще ефективніше – через контроль над свідомістю.
За часів СРСР за це відповідав ідеологічний апарат ЦК КПРС на Старій площі. Він формував "правильну картину світу" для всього Союзу: хто має рацію, хто винен, які конфлікти є "історично справедливими", а які – "націоналістичними збоченнями".
Після розпаду СРСР багатьом здалося, що ця система зникла. Але вона не зникла – вона трансформувалася. Сьогодні ту саму функцію системно виконує Адміністрація президента Росії – усе з тієї ж самої Старої площі. Різниця лише в інструментах. Якщо раніше була одна партія й одна ідеологія, то сьогодні – плюралізм на вітрині й монополія в реальності.
Карабаський конфлікт – один із найпоказовіших прикладів роботи цієї системи. Чому протягом десятиріч на всьому пострадянському просторі просували вірменоцентричну оптику? Чому Азербайджан, навіть захищаючись, на початку конфлікту програвав саме в інформаційному полі – не лише в колишньому СРСР, а й на Заході?
Відповідь проста й незручна: тому що Кремль системно формував потрібний йому наратив. Це робили не лише через прямий тиск або зброю, а насамперед через "м'яку силу" – медіа, експертів, журналістів, "незалежні" майданчики. Такі ЗМІ, як "Эхо Москвы", НТВ зразка 90-х, пізніше "Дождь", і постаті на кшталт Володимира Познера, Олексія Венедиктова, Євгена Кисельова й багатьох інших, які десятиріччями транслювали один і той самий погляд, вигідний Кремлю.
Важливо розуміти: ідеться не про особисті вподобання чи "приватну думку". Це була системна робота, у якій спецслужби Росії відігравали й далі відіграють головну роль. Так само як КДБ був "щитом і мечем" радянської системи, так і сьогодні ФСБ і пов'язані з нею структури керують цим процесом – десь відкрито, десь тонко й непомітно.
Той самий шаблон застосовували й застосовують у Грузії – щодо Абхазії та Цхінвальського регіону, у Молдові – стосовно Придністров'я, в Україні – щодо Криму й Донбасу. Скрізь – той самий сценарій: створення чи заморожування конфлікту, нав'язування "складної", заплутаної картини провини, зміщення фокуса з агресора на "обидві сторони", просування "миротворчої" ролі Москви.
І все це – не тільки через відвертих імперців, на кшталт Соловйова, Скабєєвої чи Симоньян і схожих на них, а й через "хороших русских", ліберальних, антивоєнних, які мають європейський вигляд, але транслюють ті самі головні наративи.
Один із головних успіхів Кремля – це вихід із цими наративами на Захід. До того ж не безпосередньо, а через російських ліволіберальних політиків, журналістів, експертів, яких сприймали як "альтернативу Путіну". Саме через них західна аудиторія роками чула: "Усе не так однозначно", "Це давній конфлікт", "Обидві сторони винні", "Росія – посередник, а не учасник". Це працювало довго. Включно з територією Азербайджану. Поки ця ідеологічна конструкція не почала руйнуватися, спочатку у світі, потім на пострадянському просторі.
Головний перелом стався тоді, коли Азербайджан усвідомив, що проблема не лише у воєнній чи дипломатичній площині, а передусім в інформаційній. Якщо в період першої карабаської війни Азербайджан не мав системної державної стратегії захисту інфопростору, то до другої карабаської війни ситуація змінилася принципово.
Офіційне Баку вибудував державну інформаційну політику, активну роботу із закордонними аудиторіями, системну протидію псевдоліволіберальним наративам, відмову від ілюзій щодо "нейтральних" російських спікерів. Як підсумок – до блискучої перемоги на полі бою за 44 дні у другій карабаській війні додалося й те, що сьогодні вірменоцентричність як на пострадянському просторі, так і на Заході було нейтралізовано, а антиазербайджанські установки – зруйновано. І хоча боротьба триває, але фундамент цієї боротьби на системному рівні вже закладено.
Головний висновок простий і жорстокий: із Кремлем неможливо боротися фрагментарно. Поки Грузія думає лише про себе, Україна – лише про себе, Молдова – лише про себе, а також інші республіки колишнього Союзу, система в Москві, як і раніше, працює як єдиний організм. Особливо це мало дуже наочний вияв як лакмусовий папірець після початку повномасштабної агресії Росії проти України 24 лютого 2022 року. Досить подивитися сьогодні на засилля в українському інфопросторі величезної кількості всіх цих "хороших русских" і згадати, як вони поводилися і що говорили протягом усіх останніх 35 років щодо всіх вищезгаданих конфліктів на пострадянському просторі, включно з двома війнами в Чечні.
Азербайджан та його інформаційна машина на системному рівні сьогодні говорить про Карабах – і водночас говорить про Абхазію, Цхінвальський регіон, Придністров'я, Крим і Донбас, тому що це одна проблема й одне джерело.
Показово, що до 2014 року українське інфополе практично не підтримувало Азербайджан – зокрема, часто відтворювало ті самі вірменоцентричні наративи. Чому? Тому що усвідомлення прийшло лише тоді, коли аналогічне лихо прийшло у власний дім.
Сьогодні ситуація в Україні значно краща – але й зараз інфополе переповнено "хорошими русскими", які й далі говорять на Заході від імені "іншої Росії", просуваючи ті самі вигідні Кремлю сенси. Досить подивитися, як поводиться вся ця російська тусовка сьогодні – що і як вона говорить про війну проти України на західних майданчиках.
Головна помилка – будувати ілюзії. Головна небезпека – плутати тактику із сутністю. Кремлівська система вміє бути різною: жорсткою – коли потрібно, м'якою – коли вигідно, ліберальною – коли це ефективно. Але ляльковики завжди одні й ті самі, і сидять вони все там само.
Якщо пострадянські країни не почнуть координованого, системного захисту свого інфопростору, історія повторюватиметься знову і знову – у різних географіях, під різними приводами, але з таким самим результатом.
Час це зрозуміти. Час перестати вірити в міфи. Час називати речі своїми іменами. Як казав британський письменник Джорж Орвелл: "Той, хто контролює минуле, – контролює майбутнє. Той, хто контролює сьогодення, – контролює минуле".
Джерело: "ГОРДОН"
- Останні
- Популярні
Новини по днях
23 січня 2026
