Кінець невинності: як Україна створила свого Франкенстайна і чому Європа — наступна
Ми звикли вважати Росію стихійним лихом, але за Шевельовим вона — наш Франкенстайн. Київські книжники дали Москві ім'я, сакральну логіку та візантійську модель, вірячи, що культура асимілює варвара. Ми створили монстра, який не прийняв наших етичних меж. Доросла нація починається з визнання цієї відповідальності.Однією з головних проблем історичної свідомості колонізованих і напівколонізованих спільнот є інфантильна модель "невинності". Вона дозволяє зберігати "моральну чистоту", але позбавляє політичної дієздатності. Усі хочуть бути жертвами, ніхто - співтворцем катастроф. Але історія не знає колективної терапії. Вона знає відповідальність.Юрій Шевельов у "Москві, Маросєйці" повернув українській історії суб'єктність, тяглість та відповідальність. А разом із ними і провину. Не провину жертви, а провину суб’єкта, який ухвалював рішення, помилявся, переоцінював себе і недооцінював ворога. Цей жест болісний. Але саме він відрізняє дорослу націю від інфантильної.Українська нація постає у Шевельова не як пасивна жертва імперій, а як дійовий історичний суб’єкт, що ухвалював рішення, включаючи фатально хибні. Такий підхід не лише відновлює гідність української нації, але й примушує визнати власну співвідповідальність за створення тих структур насильства, які згодом обернулися проти самої України.Читайте також: Не заперечена теорія ґенези української мови ШевельоваТут доречною є метафора Франкенстайна - цей монстр був не стихійним лихом, а результатом інтелектуального та морального вибору його творця. В українській історичній перспективі монстр Франкенстайна перестає бути публіцистичною фігурою і стає аналітичним інструментом. Він не падає з неба. Його створюють через амбіції, самовпевненість, інструментальне мислення й віру у свою культурну вищість.Ідея асиміляції Московії не виникла раптово в XVII столітті як імпровізація гетьманської еліти. Вона була логічним продовженням київського універсалізму, сформованого ще в XI–XII століттях, і глибоко вкоріненого у візантійську модель влади через культуру, а не через мілітарну міць.Ідея Києва як Нового Єрусалиму, центру сакральної і культурної ієрархії, була продуктом глибоко візантійської традиції. Її логіка полягала в наступному: культурна вища цивілізація здатна підкорити та сформувати нижчу; військова слабкість може компенсуватися символічною і сакральною владою; варвар, залучений до культури, стає її керованим носієм, а не супротивником.Візантія вірила, що культурне підкорення знімає потребу у жорсткому стримуванні. Вона неодноразово нейтралізовувала загрозу варварів не прямим знищенням, а включенням їх у символічний порядок імперії. Однак візантійська модель мала фатальну ваду - вона переоцінювала силу культури і недооцінювала автономну волю до влади. Вона прогавила момент, коли варвари перестали бути захопленими спадкоємцями і стали автономними суб’єктами волі.Коли з’являвся суб’єкт, зацікавлений не у спадку величі, а у власній експансії, культурна інтеграція ставала засобом самознищення. Результат відомий - прийшли ті, хто хотів не "блиску Риму", а прагнув власної величі. І Візантія впала. Не тому, що була слабкою культурно, а тому, що підмінила політичний реалізм культурним нарцисизмом.Україна повторила цю помилку. Політика візантійства - прагнення керувати іншими через сакральність, традицію, престиж - обернулася втратою суб'єктності. Культурна інструменталізація іншого містить ризик втрати суб'єктності самим творцем, що сам може перетворитися на інструмент цинічнішої сили.Досвід Литовсько-Руської держави був позитивним прецедентом, адже військово сильні, але культурно "відсталі" литвини (білоруси) були поглинуті українською (русинською) мовою, правом і письмом. Це створило ілюзію універсальності моделі культурного поглинання - якщо вона спрацювала раз, то працюватиме і надалі.Польська інкорпорація Русі зламала цю схему. Долучена до латинського Заходу, спираючись на розвинену католицьку цивілізацію, Польща виявилася культурно міцнішою. Русь зіткнулася з реальною загрозою асиміляції. В цій ситуації ідея повторити "литовський сценарій" щодо Московії здавалася самоочевидною.Проблема полягала в тому, що Московія не була Литвою (Білоруссю).Текст Карла Маркса Revelations on Russia (1856–1857), повністю витіснений з російськомовного канону, дає ключ до розуміння культурної особливості Московії. Він описав Московію як тип влади, а не як націю чи культуру.Перш за все, Маркс відкидає міф спадкоємності Московії від Русі. Московія сформувала окрему політичну традицію під владою Золотої Орди. Її державність виникла як продовження ординських практик, а не як емансипація від них. Її політика спрямована насамперед проти республік (Новгород, козацька Україна, Польща).Читайте також: Глобальне Православ’я: відчайдушна потреба у самооцінці. Кризи православної ідентичності та богослов’яЗа Марксом Московія є не "деформацією Русі" і не "відсталою версією Європи". Це інший тип політичного організму, сформований у специфічній школі монгольського рабства. Не в сенсі пасивності, а в сенсі витонченої інструментальності.Маркс, пишучи про Московію, описував не етнос і не культуру, а алгоритм влади, який не ламає сильнішого, не кидає йому виклик, не намагається його перевершити, а використовує його силу проти слабших, одночасно роз’їдаючи сильнішого зсередини. Це "макіавелізм раба", який робить московський тип принципово несумісним із будь-якою політикою культурного залучення.Київські книжники, виховані в універсалістській (і візантійській) традиції, мислили у категоріях культурної ієрархії, де сильніша культура підкорює "відсталішого" варвара, перетворюючи його на носія культури вищого порядку. Вони діяли в логіці універсалізму, яка спрацювала з Литвою (Білоруссю).Православне духовенство ще з початку ХІV сторіччя задивлялося на Золоту Орду (а потім на її спадкоємця Московію), як на нову імперську силу, здатну замінити занепалу Русь та занепадаючу Візантію і стати новим центром православ'я. Тому Київський митрополит Максим у 1300 році переїхав до Володимира-на-Клязьмі, а в 1325 році митрополит Петро переніс свою резиденцію до Москви, де Іван Калита закладав основи майбутньої Московії, збагачуючись за рахунок збирання податків (данини) для Золотої Орди.Але ключовим для православного духовенства було навіть не багатство Орди, а її політична архітектура. Ординська модель передбачала централізовану фіскальну систему, жорстку вертикаль васалітету та принцип конвертації лояльності у привілеї та захист.Після падіння Києва та ослаблення Константинополя церква шукала нового імператора і Орда стала де-факто її "імперським дахом", а Москва - найзручнішим для церкви васалом Орди. На відміну від католицького папства, яке не перенесло столицю до Франків чи Лангобардів (хоча спроби були), православні метрополіти не протистояли політичній владі, а пересіли поближче до неї.Для православної ієрархії це було ідеальне середовище, адже Орда не нав’язувала віри, але вимагала податків і порядку. Церква отримувала ярлики, імунітети, захист, а Митрополит ставав посередником між ханом і князями.Київ, натомість, у той час перебував у зоні конкуренції юрисдикцій (Литва, Польща, руські князі), не мав єдиного центру примусу та вимагав політики, а не адміністрування.Інакше кажучи, Орда пропонувала православній церковній верхівці не гроші, а керованість.Володимир-на-Клязьмі у 1300 році уже був орієнтований на Орду, мав стабільного князя - ординського клієнта та був віддалений від католицького Заходу. Це був пробний крок переміщення ще не "на північ", але в зону ординського порядку.Вибір у 1325 році Москви як нової резіденції був політичним і стратегічним. Москва була новоствореним князівством без давньої традиції, а отже без власних претензій. Вона була максимально лояльною Орді, мала впливового та амбітного князя Івана Калиту, що був дівером хана Узбека та був готовий інвестувати величезні кошти із зібраних для Орди податків в Церкву як інструмент власної легітимації та престижу.Митрополит у Москві отримував захист, ресурси та роль співархітектора нової держави. Це був союз двох сил без моральних обмежень - князя-данника та ієрарха-адміністратора.При цьому ієрарх зберігав титул метрополита "Київського і всея Русі", що було одним із найцинічніших і найважливіших моментів. Титул зберігали, бо Київ був джерелом легітимності, а не місцем управління, бо сакральний центр не можна було "переписати", його можна було лише привласнити, а відмова від Києва означала б визнати розрив із Руссю, а це призвело би до втрати міфу спадкоємності. Але в Києві та на українських землях ці митрополити з'являлись лише для збирання данини та вивезення святинь. Київ більше не був паствою. Він став резервуаром. Спустошували його не “московські варвари”, а канонічні митрополити, носії київської традиції.Читайте також: Ким були печеніги і яку роль відіграли в історії Криму?Перенесення митрополичої резиденції не було вимушеним, не було тимчасовим, не було нейтральним. Це був акт державотворення, здійснений церковною елітою в інтересах майбутньої Московії та під київським ім’ям. Саме тут Русь почала втрачати контроль над власною спадщиною, передала сакральний код іншому алгоритму влади та створила умови для того, щоб її ім’я стало ім’ям монстра.Це одна з тих точок історії, де виправдання "інакше було неможливо" не працює. Альтернатива була, але вона вимагала залишитися суб’єктом без імперського захисту. Православна церква ж обрала порядок без свободи. Вона була спокушена і, як колись Єва, вчинила гріх, який виявився фатальним.В результаті виникла двоїста схема, де сакральний капітал походив з Києва, а реальна влада православного ієрарха була зосереджена в Москві. Це приклад того, що можна назвати інструменталізацією символу сильнішим алгоритмом влади.Як вказував Маркс, Московія вже мала свою цивілізаційну форму та імперську волю - не волю до культури, не волю до спадкоємності, а волю до привласнення імені, символу й легітимації. Московія діяла в логіці інструменталізації. Україна (Русь), пішовши на поводу звабленого владою та грошима Московії православно
- Останні
- Популярні
- Січень, 07
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
8 січня 2026
