Миротворець із бомбами
Світ любить слово «порядок» рівно до моменту, коли порядок заважає. У цей момент порядок оголошують «застарілою конструкцією», право — «наївною теорією», а міжнародні правила — «папером, який не зупиняє ракети». Тоді на сцену виходять люди, що не просто ігнорують систему — вони роблять із її руїн власний бренд. Один продає «мир» як телевізійний продукт, інший продає «історичну місію» як виправдання окупації. Різні інтонації. Одна логіка: сила важливіша за право, а жертва — лише матеріал для угоди.Сьогоднішня Венесуела — не новина з Латинської Америки. Це маркер. Сигнал, що світ остаточно переходить у режим, де найбільші гравці дозволяють собі те, за що десятиліттями карали інших або принаймні прикидалися, що карають. Повідомлення про удари, вибухи в Каракасі, заяви про «операцію» та «вивезення» чинного лідера — це не просто військова подія. Це демонстрація: процедура більше не є обов’язковою, легітимність — опціональна, а «правосуддя» може прилітати з неба.І тут важливо тримати холодну голову: навіть якщо комусь дуже хочеться аплодувати падінню «чергового диктатора», хімічно чистої «справедливості» у світі держав не існує. Існує лише баланс табу. Як тільки табу знято — світ стає дешевшим для насильства і дорожчим для слабких. Бо насильство — інфекція. Вона не має паспорта. Вона має прецедент.Саме тому паралель із московією не просто «ефектна». Вона структурна. Москва протягом років доводила: якщо є воля, брутальна сила може замінити право, а окупація може стати «реальністю, з якою треба рахуватися». І світ, як не смішно, вчився не карати, а «адаптуватися». 2008-й навчив, що війну можна пережити «керовано». 2014-й навчив, що анексію можна перетворити на «предмет переговорів». 2022-й навчив, що навіть повномасштабне вторгнення можна довго обрамляти словами «ескалація», «стриманість» і «пошук виходу», перекладаючи основну ціну на жертву. А 2026-й почався так, ніби хтось у центрі глобальної системи сказав уголос: досить удавати, що правила обов’язкові.Тут зазвичай починають моралізаторство про «не можна порівнювати», «це інше», «там диктатура, а тут демократія». Це дитячий рівень аналізу. Порівняння — не рівняння. Порівняння — це рентген. І рентген показує, що механіка виправдань і механіка примусу у великих держав часто однакова: призначити себе суддею, підмінити право «операцією», зробити результат важливішим за процедуру, а наслідки — перекласти на місцевих і на майбутнє.Російська агресія проти України — імперська війна в чистому вигляді: окупація, терор, спроба ліквідації суб’єктності, прагнення перетворити Україну на сіру зону, де не існує суверенного вибору. Це не «конфлікт», не «криза», не «непорозуміння». Це політика знищення. І саме тому вона стала центральним випробуванням для цивілізації: або світ карає агресію, або світ легалізує її як технологію.Американський удар по Венесуелі подається в іншій риториці: не «анексія», а «правосуддя», не «окупація», а «операція», не «війна», а «стабілізація». Але цинізм сучасності в тому, що риторика не має значення, якщо метод один: силовий акт без реальної міжнародної процедури. Коли країна, що десятиліттями читала лекції про суверенітет, вмикає режим «бомбимо — оголошуємо — рухаємось далі», вона знімає табу для всіх. Вона показує: межа існує тільки там, де її захищають. І якщо межу не захищають — межі немає.Найбрудніша частина — мова. У мові імперій будь-який злочин відбілюється термінами «мир», «порядок», «стабільність», «боротьба зі злом». Москва називала вторгнення «захистом» і «демілітаризацією». У демократичній упаковці з’являється те саме: насильство стає сервісом, а сервіс — предметом гордості. Це не просто «брехня». Це технологія нормалізації. Суспільство привчають, що “так і треба”. І тоді питання «чи можна?» зникає. Залишається питання «чи ефектно?».Ось чому сарказм про Нобелівську премію миру — не жарт, а діагноз епохи. Якщо «мир» починається з бомб, то слово «мир» перетворюється на рекламний слоган для сили. А коли сила стає рекламним продуктом, світ скочується в режим політичного маркетингу: хто краще продає насильство, той і «правий». Це і є деградація — не лише моралі, а й безпеки.Тепер — про головне питання, яке висить у повітрі як електрична дуга: чому один «миротворець» може дозволити собі Венесуелу, але «не може» так само вирішити питання з Путіним? Бо Путін — не про каракасний сценарій. Путін — це ядерний паритет, стратегічний шантаж і ризик неконтрольованої ескалації. Це не мораль, це арифметика страху: Венесуела — контрольована ціна, Москва — неконтрольована.Але є друга половина правди, ще більш неприємна: навіть якби не було ядерного фактору, «вилучення Путіна» не вписується в логіку Трампа. Бо Трамп мислить не війною за принцип, а угодою за результат. Путін йому потрібен не як злочинець у кайданках, а як партнер «великої угоди», як сторона торгу, як фігура, через яку можна продавати світові «я зупинив війну». Це політика не справедливості, а бренду. І в цій політиці жертва — завжди розмінна монета, а злочинець — завжди «сторона переговорів», якщо з ним можна зробити картинку “миру”.Саме тут і проявляється огидна спорідненість типажів. Путін — холодний адмінтерор, що живиться війною як способом існування режиму. Трамп — шоу-сувереніст, що живиться картинкою “рішучості” і презирством до процедур. Один будує диктатуру як систему, інший прагне диктатури як стилю. Один убиває і не соромиться, інший убиває і називає це «миротворчістю». Різні декорації — одна логіка: інституції заважають, право заважає, союзники заважають, межі заважають. Залишається тільки сила й “ефективність”, яка у перекладі означає “зламати слабшого швидко”.Коли така логіка стає нормою, трансатлантична єдність тріскається не тому, що «Європа слабка», а тому, що глобальний центр більше не грає в цінності. Він грає у внутрішню картинку. А внутрішня картинка, перенесена на зовнішню політику, завжди перетворюється на катастрофу для міжнародного права. Бо міжнародне право — це не моральний маніфест. Це договір про самозбереження. Його руйнують не для справедливості. Його руйнують для зручності.І тут Венесуела стає подарунком для Кремля. Росія десятиліттями просуває один ключовий наратив: «усі однакові». Йому не потрібна правда. Йому потрібен параліч. Якщо «усі однакові», тоді підтримка України — “не принцип”, а “вибір”. Якщо «усі однакові», тоді злочин агресора — “не злочин”, а “інтерес”. Якщо «усі однакові», тоді капітуляцію можна продати як “реалізм”. І кожен силовий прецедент, здійснений Заходом, додає Москві аргументів для цієї отрути. Не тому, що Москва стала правою. А тому, що світ став слабшим.У цьому світі найгірше — бути жертвою з правом. Бо право без сили — це заявка на роль у чужому сценарії. А чужий сценарій завжди звучить однаково: “поступіться заради стабільності”. Стабільність у словнику імперій — це коли жертва мовчить. Україна вже бачила цю «стабільність». Вона називається окупацією.Висновок для України не героїчний і не красивий, зате виживальний. Система більше не гарантує захист автоматично. Вона гарантує лише одне: хто тримається — той існує. Тому стратегія не може спиратися на очікування “повернення порядку”. Порядок не повертається сам. Його або захищають, або його замінює сила. Якщо світ переходить у режим «права сили», тоді критичним стає не “що скаже хтось у Вашингтоні” і не “який настрій у Європі”, а власні спроможності: виробництво зброї, ППО, далекобій, промислова мобілізація, економіка війни, дипломатія як контракт, а не як прохання. У режимі хаосу союз стає транзакцією. Транзакція потребує важеля. Важіль — це сила.Коли мир продають бомбами, капітуляцію назвуть «реалізмом», а окупацію — «новою нормальністю». Єдине, що не дає це підписати, — власна сила і готовність робити агресію занадто дорогою. Все інше — декорації, які зносять першими. Венесуела стала сценою, на якій це проговорили вголос. Україна — місце, де за це платять кров’ю.
- Останні
- Популярні
- Січень, 04
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
5 січня 2026
