Бог дає силу, Україна стоїть - це чудо, яке міняє світ, - митрополит УГКЦ Ґудзяк

25.12.2025, 07:06 espreso.tv

Вітаю. Слава Ісусу Христу. Дякую всім вам за вашу стійкість на вашому фронті, на вашому блокпосту.

Слава навіки Богу.

Починається п'ятий рік війни, мені здається, що багато хто з нас сподівалися, що так довго війна не триватиме, але вона продовжується, ворог не змінює своїх намірів. Я думаю, що до вас теж часто звертаються і питаються, як нам бути в наступному році, як витримати ці дуже виснажливі перегони. Що можете радити, якщо ви берете на себе такий обов'язок?

Не знаю, чи в мене є такі поради, якими можу ділитися, але поділюся тим, в чому я стараюся себе самого переконати. Якщо дивитися на війну і її тривалість, я вже якось перестав думати і пробувати що-небудь пророкувати, передбачувати. Я побачив, що з самого початку в багатьох своїх поглядах помилявся, не добачав, не розумів.

Ми молимося багато разів на день. Молимося за кінець цієї війни, за перемогу Божої правди, за зцілення жахливих ран цієї війни, за наших захисників, за журналістів. Я молюся щодня за журналістів, вже більше ніж 20 ваших колег віддали своє життя. Молюся за капеланів, за інфраструктурників, ремонтників, за всіх, хто втратив рідних і майно.

Хоча ми є далеко, війна є з нами в наш спосіб: постійно проводимо загальну митрополичу збірку на цілу Америку, в кожній парафії є якісь збірки, також і ще є громадські не церковні збірки, тобто тема війни є з нами завжди.

Як нас зустрічають американці? Я був в листопаді на єпископській конференції. В американській конференції 271 голосуючих єпископи, 18 з нас - східнокатолики, є чотири українські католики. До кого не підійдеш, вони відразу кажуть: "Ми молимося за вас". Тобто навіть ті, які нас бачать, вони бачать війну. І це добре, що є таке розуміння, солідарність, підтримка.

Але я, наприклад, не до кінця вірив, що буде велике вторгнення. Я якраз був у Львові в лютому 2022 року, лічені дні перед великим вторгненням. Я питав різних людей, аналітиків - був сумнів. Весь світ сумнівався, чи Україна взагалі витримає більше, ніж три дні чи три тижні, чи три місяці, в тому всі помилилися.

Я не вірю багатьом політикам, які говорять про мир, бо не можна вимагати від Росії миру і купувати в них газ та нафту, як це роблять різні європейські країни. Я не говорю про Угорщину, інші теж це роблять. Зараз з Вашингтону є такі хаотичні сигнали, що годі зрозуміти, що це все означає.

митрополит Борис Ґудзяк, фото: gettyimages

Для мене важливо, перше - молитися, друге - робити те, що я можу у своєму положенні. І ми займаємося такою системною адвокацією. Ми стараємося тему України і тему принципів, які пов'язані з цією війною, відсвіжувати, відновлювати, щоб не забували. А також робимо ці різні збірки, в церкві передовсім займаємося гуманітарними питаннями. Ми підтримали вже десь 200 проєктів по Україні. Можливо, важливо знати глядачам, що ми переслали $11 млн на гуманітарні потреби.

Я думаю, що українці вже давно знають, що в час війни кожному треба мати свій фронт, свій блокпост і бути вірним йому. Це не міняє ситуації, коли є великі втрати, коли є травма, коли є вже наростаюча втома. Романтики нема, я думаю, давно її вже не було. Але є щось глибоке, що я бачу серед українців і на що варто звернути увагу - назвати, вказати: "Дивіться, що відбувається".

Все ж таки є велика солідарність. Можливо, нерви вже не витримують, люди спалахують, є сварки, напруга в суспільстві, в родинах, на місці праці. Але здалека я хотів би сказати, що я захоплений тим, що Україна стоїть, що банківська система працює. Економіка функціонує, очевидно, з великою зовнішньою підтримкою. Вперед йдуть різні соціальні, економічні процеси. І це є чудо, я вважаю. Цей зв'язок, той інтернет, який є в Україні, інновації, в тому числі захисні воєнні, і це тому, що ви відповідально, віддано, чесно працюєте на місцях.

Є ті, які використовують час війни для якогось самозбагачення, такі є завжди. Я, коли був малий, ми з мамою ходили на українські імпрези, як ми це називали. Мама була активна в Союзі Українок, вона очолювала Сиракузький відділ. І ми завжди мусили бути першими, а потім ми були останні, які йшли додому. Треба було приготувати і потім після всього упорядкувати. Я так раз чи два маму запитав: "Мамо, чому ми мусимо завжди бути першими? Чому ми мусимо бути там?". Вона казала: "Слухай, це наше покликання, і ми так робимо". Я бачу, українці так роблять. Я вам дякую за це.

І важливо, щоб відзначити цей подвиг, Бог благословить, Бог дає силу і Україна стоїть. Це чудо і це міняє світ. Багато чого міняється у світі через цю стійкість, це також варто бачити. Європа міняє помалу, заповільно, але міняє свій спосіб думання. Це відбувається дуже дорогою ціною, але рух є. Я стараюся бачити ці певні позитиви, не дивитися занадто на всі напрямки, трохи менше читати і слухати новин, а там, де я є, робити те, що можу.

Нещодавно були протести в Берліні, на які вийшло багато молодих людей з антивоєнними гаслами, проти того, щоб служити будь-коли в армії. З одного боку, напевно, в цьому пацифізмі є щось і християнське, але я також розумію, як українець, який є в Україні, який поховав вже свого друга, в родині якого є люди з важкими пораненнями і зараз демобілізовані, не можу не помітити цю надзвичайну наївність. Чи це просто наївність? Чи зрештою зараз у XXI столітті виявляється, що готовність вмерти - це одна з найважливіших можливостей, до якої врешті-решт все зводиться? Чи ти готовий вмерти за ті самі європейські цінності? Якщо ніхто не готовий вмерти, чи ці цінності справді існують? Це відкрите питання, яке залишається.

І коли ми бачимо, що поляки - найменший відсоток в Європі по готовності захищати свою країну - це, напевно, страх. Але в такому випадку, я не хочу сказати, що правий Путін чи росіяни, але чи це не показує, що авторитарні країни, які можуть максимально знизити ціну людського життя, опинилися зараз, у XXI столітті, в дуже виграшній ситуації?

протест проти обов'язкової військової служби в Німеччині, фото: gettyimages

Не думаю, що Росія є у виграшній ситуації. Я б сказав, що вона в трагічній ситуації: політика, лідери, суспільство, церква в Росії - в глибокій деградації. Те, що тобі вдається когось вбити, пробувати присвоїти якийсь клаптик землі - це не є виграшна ситуація. Воно все вернеться скоріше чи пізніше, як німці, мабуть, до кінця історії будуть десь соромитися цієї нацистської спадщини. І прийде до того, що росіяни будуть змушені покаятися, бо війна є зло. Ця війна є сукупністю всього можливого зла: там є брехня, крадіжка, ґвалтування, насилля - все проти дітей, проти економіки, проти землі, проти неба, проти Бога і людей. Отже, до доброї цілі поганими методами не дійдеш.

Як це все конкретно розіграється мені зараз, як я раніше казав, годі пророкувати. Але в Західному суспільстві, я думаю, що це також в Росії є, не знаю, чи російські солдати є готові вмирати за Росію, думаю, що більшість іде з матеріальної нужди на війну. Вони не роблять свобідний моральний вибір, там відбуваються страшні маніпуляції з людиною.

В Західному суспільстві є криза розуміння смерті. Бачите, життя, якщо його позбавити таїнства, якщо це зводиться до простої біології, фізики, хімії і навіть психології, виявляється, це спричинює велику кризу. Годі мати цінності. Ще у 2014 році, я тоді служив в Парижі єпископом для українців Франції, Бельгії, Люксембурга, Швейцарії, і тоді був такий, можна сказати, якщо не шок, то здивування - як то так, що українці, українська молодь з прапором Європейського Союзу іде в наступ, щоб захистити захищати європейські цінності? Не було розуміння цього і його далі немає.

Коли святість життя є втрачена, тоді й нема розуміння смерті. Коли нема відчуття віри у вічність, смерть є провальним тупиком, гапликом, кінцем. Наша культура побудована на вірі у вічність, всі цивілізації вірили у вічність. Це великий здобуток демістифікації, демітологізації від часу раціоналізму, просвітництва, яке нам дуже багато чого дало. Ми користаємося медичними винаходами, технологіями, індустріями і так дальше. Але при цьому є небезпека втрати таїнство, розуміння, що є щось більше від мене, від моїх 70 чи 90 кг, від моїх 40 чи 80 років, є щось більше.

І мені здається, що в Україні, де зголошувалися до захисту вітчизни, захисту родини, захисту цінностей, правди, ці питання чи свідомо, чи часом лише підсвідомо десь нортують і осмислюють. Це заставляє багатьох на Заході десь задуматися. Можливо, воно впливає лише підсвідомо. Але, я вважаю, що це є велика криза в суспільстві, коли люди бояться народжувати дітей, коли масово поширюються аборти, коли в кінці якоїсь траєкторії вирішують: "А я покінчу собою".

Мені український єпископ в Парижі два дні тому розказував, як його літня мама мала товариша, який вирішив: "Кінець, я вже не буду більше терпіти". І це в деяких суспільствах приймається нормально - евтаназія. Ця сукупність сумнівів і скепсису навіть цинізму, вона не спрацьовує позитивно.

Те, що Путін чи навіть сьогодні Трамп говорять, що Європа має цивілізаційну кризу, то це не означає, що Америка і Росія не мають подібної чи іншої кризи. І тому Різдво є для мене таким важливим, напередодні якого ми з вами говоримо.

фото: gettyimages

Я маю для себе відповідь на всі ці дилеми у Божому бажанні бути близьким. Бог входить саме в це. От, годі для дитини змалювати складнішу картину, ніж та, яка є в Вифлеємі. Дитина родиться в стайні. Ми її так фієрично оспівуємо в колядах і представляємо в вертепах. Але там бруд, мухи, тварини і те, що є під тваринами, холод, самотність, потім - загроза від якогось тирана місцевого значення - від Ірода, а далі - необхідність втікати. Тобто Господь входить в цю біду, в цей людський грішний світ. І це для мене є джерелом натхнення і віри. Бог є з нами і він не цурається цього. Він це пізнає, Він це вибирає. І саме десь у тому всьому Він несе істину, про гідність, про красу. Все це, що ми будемо зараз оспівувати в наших колядах, що будемо переживати за Святвечірнім столом, є в складних обставинах.

Мої батьки були дітьми в час Другої світової війни, вони з 1926 року, їм було по 13, коли почалася війна, а коли за

Читати повністю…