Обряди та забобони vs сучасна церемонія: як десятиріччями змінювалася мода на весілля у Бессарабії
Осінь у Бессарабії здавна вважалася сезоном найпишніших весіль. Вже зібрано й продано врожай, підросла худоба, готове молоде вино, є овочі та фрукти, а погода ще дозволяє не обігрівати приміщення. Оскільки сторіччями тут перепліталися долі, мови, звичаї, культура та пісні десятків народів – українців, болгар, гагаузів, молдованей, липованів, албанців – це принесло у весільну обрядовість свої барви, створивши неповторне поєднання старовинних ритуалів, символів та смаків. Деяких з них дотримуються й досі. “Бессарабія INFORM” порівняла весільні звичаї та обряди різних національностей з середини минулого століття до сьогодення.
Варто зауважити, що інформаця зібрана з багатьох джерел, зокрема з місцевої літератури, від очевидців, які знані на старовинних обрядах, та навіть від весільних ведучих, які одружують закоханих у наші дні.
За даними досліджень, які описані у монографії “Традиційна весільна обрядовість українців Одещини 20-80 роки XX ст.”, дошлюбне спілкування молоді у регіоні розпочиналося у так званих молодіжних громадах, які були орієнтовані на шлюб, створення власної родини та ведення спільного господарства. У громади входили лише неодружені парубки та дівчата. Вступ у громаду зазвичай відбувався восени та при досягненні певного віку. Дівувати та парубкувати на Одещині починали з 15-16 років – у селах Десантне, Мирне, Олександрівка, Плахтіївка, Шевченкове, Яківлівка, а у селах Михайлівка, Руськоіванівка, Чистоводне, Фурманівка – з 18 років. З хлопців, які вперше виходили гуляти, брали могорич: батько “ставив стіл” — відро вина, закуску, щоб його син “ходив гуляти”. А от у Плахтіївці майбутній парубок давав “гривеник” — не менше одного відра вина. Обов’язковість могорича відмічалася в усіх селах. Новому парубку, за спогадами респондентів с. Шевченкове, “дарували худшу дівку”. “Малих” хлопців гнали додому “кушаками” (пасками, поясами), бо вони ще не давали могоричу. Якщо ж дівки виходили дівувати раніше, ніж було прийнято, то хлопці били їх лозинами. З цього самого віку дівчат уже й сватали.
Знайомилися парубки й дівчата на вечорницях або на вуличних зібраннях, які у різних населених пунктах Бессарабії називалися по-своєму: кутки, магала, вугли, цинти – себто місця для зьоку (танців), збіганки тощо. Зазвичай такі зібрання проводилися навесні або восени після збору врожаю, але обов’язково не у піст. За словами дослідників, парубків із сусіднього села на зібрання пускали лише через могорич. Якщо ж хлопець відмовлявся – доходило до бійки.
Наслідком таких спілкувань було парування молодих, котрі зрештою вирішували брати шлюб.
Молдовське весілля відзначалося насиченою обрядовістю, поєднанням архаїчних елементів та впливів сусідніх культур, особливо української.
Початком весільного циклу були сватання і домовини. Сватів зазвичай обирали з-поміж шанованих людей або родичів. Під час сватання домовлялися не лише про згоду на шлюб, а й про придане та весільні витрати. Якщо дівчина була згодна вийти заміж за нареченого – вона подавала йому рушника або келих вина.
Після сватання вже відбувалися заручини (logodna), на яких майбутнє подружжя обмінювалися кільцями, а їхні батьки закріплювали домовленість спільним застіллям. Важливим елементом на заручинах було благословення батьків та присутність нанашів — хрещених, які ставали почесними старшинами на весіллі. Взагалі нанашество є однією з найхарактерніших ознак молдовського весілля, що згодом поширилася й на інші культури.
Наступним етапом передвесільного циклу був дівич-вечір (petrecerea fetei), на якому виготовлялися вінок нареченої, весільний букет та прикрашали її хустку. Ці обряди символізували прощання дівчини з дівоцтвом та супроводжувалися співами та навіть емоційними плачами.
Сам весільний обряд у молдован складався з кількох етапів: благословення, коронування (вінчання) та частування. Керували усім процесом духовні батьки подружжя – нанаші, які сиділи поруч із молодими за столом. Вони зазвичай дарували молодим символічні подарунки — рушники, хліб, гроші, а також вважалися головними порадниками новоствореної сім’ї.
Вже після весілля відбувався обряд «кури» або «молоді на воду», під час якого наречена вперше йшла по воду в супроводі подруг і співів. Цей символічний момент означав перехід дівчини в новий соціальний статус — господині.
Весілля у липован зберігало давні православні звичаї та супроводжувалося численними молитвами, поклонами та благословеннями. Воно вирізнялося строгістю, побожністю та символізмом.
Обряд сватання починався зі «сговора», під час якого між родинами обговорювали майбутній шлюб. У Вилковому цей обряд відбувався вдома у батьків нареченої. На ньому зазвичай були присутніми священник та старші родичі. Наречений надсилав до оселі дівчини посланців із хлібом і сіллю, якщо батьки згодні на шлюб – приймали дари, а староста читав коротку молитву. Після “сговора” дівчина вже вважалася «зарученою». На сватанні призначали день вінчання, яке мало відбутися не пізніше ніж через місяць.
У селі Нова Некрасівка заручини («обручение») відбувалися окремо від сватання. У цей день молодих благословляли іконою та рушником, яким батьки тричі обводили навколо голів пари. З того часу дівчина вже не мала права брати участь у розвагах молоді, оскільки вважалася нареченою.
У п’ятницю перед весіллям молода з подругами прикрашали дім квітами з паперу, рушниками та вінками. Також у цей день випікали каравай та “благословенний пиріг”. У селі Приморське таку відповідальну справу довіряли лише “трьом щаслівим жінкам” – тим, які добре живуть у шлюбі.
Головний момент весілля у липован – вінчання – проходив у суботу. Перед тим, як обвінчатись, наречена проходила через сповідь, після цього на неї обов’язково одягався натільний пояс (невеликий тканинний шнурок). А от у Кілії нареченій вдягали очіпок, який вона мала носити усе життя та яким вона покривала волосся. Для старовірів вінчання мало глибоко сакральне значення. У момент таїнства наречена була вдягнена у довгу сукну з покритою головою та без яскравих прикрас, обов’язково в хустці. Під час обряду молоді тримали в руках запалені свічки, а після вінчання замість обручок обмінювалися іконами.
У селі Муравлівка зберігалася традиція, що під час виходу з церкви молоді тричі вклонялися батькам і священнику, а рідня замість пісень співала духовний гімн.
Після вінчання усіх гостей запрошували на святкову трапезу, яка тривала два дні. У Вилковому та Приморському на столі обов’язково мали бути риба, каша, мед і домашнє вино, оскільки символізували достаток і благословення.
За стіл гостей розсаджували за старшинством, а на почесному сиділи хрещені батьки наречених. Замість гучних тостів на весіллі у липован читали побажання з Псалтиря, та взагалі не було танців, натомість співали обрядові та духовні пісні.
Другий день після весілля носив назву «кури». Наприклад, у селі Стара Некрасівка молодицю зранку приводили до хати свекрухи, де вона мала приготувати першу спільну страву — курку або юшку. Якщо страва виходила смачною, казали: «Хорошая хозяйка будет, Бог даст мир дому». Якщо ж ні — жартома дражнили, але вважали це добрим знаком для щасливого початку.
Через тиждень після весілля молоде подружжя мало відвідати батьків нареченої — така традиція мала назву «на поклон». Батьки зустрічали дітей з хлібом-сіллю та дарували рушники, сорочки й полотна. У Приморському зберігалася ще одна традиція, за якою молодиця повинна була тричі вмитися в «рідній воді», яку набирала з криниці рідної хати.
Гагаузьке весілля, що поєднувало у собі християнські обряди та давні тюрські традиції, розпочиналося зі сватання та домовини.
У цей день свати, які були старійшинами роду, приходили додому до дівчини із хлібом, вином та рушником. Якщо родина нареченої погоджувалася, то гостям подавали чарку вина або кави, якщо ж ні – гості поверталися до нареченого без частування.
Якщо родина нареченої дала згоду на шлюб, відбувалися домовини. На них визначали дату весілля, складали список гостей та узгоджували придане. Цей момент вважався для молодих зарученням.
На весілля наречена шила собі сорочку із червоними вишивками та готувала рушники для сватів і весільний пояс — курпак. У селі Кубей, наприклад, молоді мусили власноруч зібрати весільний хліб — козунак, який випікали з особливим замісом і молитвою.
На дівич-вечорі, що мав назву “гюзюн ґечесі”, подруги нареченої співали, заплітали косу та прикрашали голову вінком із барвінку, квітів та монет.
У день весілля — “дугун” перед виходом з дому мати благословляла доньку хлібом та вином й торкалася її плечей рушником. Наречену супроводжували до церкви або до дому молодого під звуки гайди, барабана, скрипки.
У гагаузів на весіллі було декілька звичаїв, таких як викуп нареченої – його проводили з жартами та танцями, а також обмін хлібом і вином як символ єднання двох родів. За стіл молоде подружжя саджали під вишитим рушником або покривалом, поміж родичами ділили коровай — “козунак”, щоб “солодке життя” було для всіх.
Після офіційної частини розпочиналися танці — хора. У селі Дмитрівка зберігся звичай танцювати “сирт” — коловий танець, у якому брали участь усі гості.
Наступного після весілля дня відбувався обряд “покривання молодої” (гелін гізлемек), під час якого дівчині знімали вінок та пов’язували хустку, що символізувало її новий статус. Окрім цього родина молодого влаштовувала “сніданок примирення”, на нього запрошували родичів нареченої для закріплення родинного союзу.
На сватання – “пашу кур’яр” до батьків дівчини йшли лише старійшини роду, які несли з собою пляшку вина, паляницю і свічку. Якщо батьки погоджувалися на союз, то символічно розламували хліб та частували ним сватів. Водночас призначалася й дата весілля, до нього молодий не міг бачитися з нареченою без дозволу старших.
Дівич-вечір в албанців проходив під виконання журливих пісень. Подруги нареченої співали прощальні пісні біля колиски, символічно “прощаючись із дівоцтвом”. У селі Петрівка зберігався обряд “плетіння червоної коси” — у волосся вплітали червону стрічку, яку знімали лише після весілля.
Весілля зазвичай тривало три дні. На перший з’їжджал
- Останні
- Популярні
Новини по днях
28 жовтня 2025
