«Ай-Петрі» зі сміття: репортаж з села біля найбільшого звалища на Полтавщині

16.10.2025, 19:46 poltavawave.com.ua

Шість мільйонів тонн сміття, висотою з десятиповерховий будинок, площею як 24 футбольні поля — це реальність села Макухівка поблизу Полтави. Це історія про те, як сухі цифри перетворюються на отруєну воду, хронічні хвороби і вкрадений горизонт для сотень людей, що живуть біля підніжжя сміттєвої гори. Запрошуємо разом з нами у подорож до села поблизу найбільшого сміттєзвалища Полтавщини.Фото: Полтавська хвиля Дорога крізь вирви та сміття: шлях до Макухівки13 кілометрів відділяють Макухівку від Полтави.Google Maps запевняє: через 20 хвилин ви будете на місці. Але, здається, навігатор погано розуміє, що таке справжня дорога до Макухівки. Це кілька кілометрів суцільного випробування: асфальт вкритий ямами, рідкісні латки і багнюка після дощу. Обов’язковий «бонус» у вигляді закритого залізничного переїзду, де можна простояти пів години. Найскладніша ділянка — міст перед селом. Тут усі автівки сповільнюються до черепашачої швидкості, обережно маневруючи між вирвами в асфальті. І коли нерви вже на межі, за вікном раптом розгортається дивовижний краєвид: золоті дерева, оповите туманом поле, і тиха осінь. Та ідилію руйнує фінальна точка маршруту. Дорога впирається в новий «пейзаж»: гори сміття, що, здається, сягають неба. Це Макухівське звалище, місце, куди десятиліттями Полтава звозить усе, що хоче забути. Село на березі сміттєвого моряНа перший погляд, Макухівка не відрізняється від інших сіл: скромні хатки, кілька магазинів, майже безлюдні вулиці, час від часу проїжджає самотня автівка. На головній вулиці причаївся місцевий «гендель», якого не знайти на жодній карті. У ньому працює Катерина. Спочатку вона налаштована вороже, але зрештою неохоче погоджується на розмову. «Вода вся стікає вниз, і жителі скаржаться, що вона коричнева. Якщо у дворі є скважина, пити з неї неможливо через сильний осад іржі. Вода просто жовта, оранжева», — втомлено каже жінка. Рятує громадська колонка, але на все село залишилася лише одна робоча. Люди кажуть, що вода не годиться й для поливу, бо в ній «уся таблиця Менделєєва». Але жителі вперто продовжують садити городину. Кажуть, земля родить, хоч картопля і дрібненька. У кожному дворику — чорнобривці та акуратно підготовлені до зими грядки.Гора, що вкрала горизонтДо розмови долучається пенсіонерка Людмила Петрівна. Її пам’ять, наче живий архів Макухівки досміттєвої ери.«Я ще в сьомому класі вчилася, тут знімали фільм "Італійці браві хлопці", — згадує вона. — На цьому місці був величезний котлован, завглибшки з дев’ятиповерхівку. Звідси брали пісок для будівництва мікрорайонів у Полтаві: Алмазного, Половок. А потім почали звозити сміття». Спочатку це були відходи з взуттєвої фабрики:«Як почнуть підпалювати оті штамповки, що залишалися після вирізання підошов, то над селом стояли величезні димові гриби. Я вночі прокидалась, щоб закрити кватирку», — розповідає пані Людмила. З роками звалище розросталося. Коли гори сміття, що «цвіли усіма кольорами веселки», почали псувати краєвид туристам, їх намагалися засипати землею. Але згодом на старому місці почали зʼявлятися нові засипи. Тепер ці купи сміття видно навіть із Білої Альтанки у Полтаві. Людмила Петрівна з сумом на очах називає звалище «горою Ай-Петрі».Вона показує рукою вдалину — туди, де між пагорбами видніється сіра гора:«Ми колись, як автобус їхав на Макухівку, стояли на зупинці й бачили його здалеку. А тепер бачимо лише сміття. Уже скоро до неба навалять». Отруєне повітря, вкрадене здоров’яНа питання про сморід зі звалища місцеві лише втомлено відмахуються.«Звісно, якщо вітер звідти, то чути. Особливо влітку, коли гниють кавуни. Але ми вже за стільки років і не помічаємо», — зазначила пані Людмила. На кожній вулиці стоять кілька сміттєвих баків. Місцеві жителі сортують пляшки до пляшок, папір до паперу, ніби маленькими кроками намагаються покращити приречений простір. У дощовий четвер людей на вулицях не багато, по дорозі нам трапляються лише кілька машин. В одному затишному дворі, де господарями почуваються шестеро котів, нас зустрічає Олена. Вона мешкає в Макухівці 18 років. За цей час її донька встигла вирости й виїхати до Чехії, а головна проблема села (сміттєзвалище) нікуди не зникла. Навпаки, стала частиною медичної картки Олени. Жінка говорить швидко, жартує про свій «дуже український» акцент і одразу за нього перепрошує. Вона розповідає, що найважче жити біля звалища влітку, коли на ньому спалахують пожежі, а тепло швидко розносить сморід до домівок:«Влітку, в основний пік, вікна не відкриваємо, бо в хаті можна задихнутися. Дим іде на Лісок, на місто, але коли вітер, то може йти в кругову. Треба з цим щось дєлать, бо люди страждають». Дим та сморід, що несуться на село, то не лише неприємний запах, а й пряма загроза здоровʼю: «У мене самої алергія, хронічні бронхіти, і це тільки погіршує стан. А скільки людей від онкології тут померло? Багато. Я тут 18 років, то вже половини тих людей, яких знала, не бачу», — зазначає жінка. Поки ми розмовляємо, з-під паркану вибігає маленьке кошеня. Господиня лагідно кличе його Тигреням. Також вона знайомить нас із Майком та іншими котами, імена яких вона вже й не памʼятає. Ці тварини — її єдина розрада і захист від щурів, які часом набігають зі сміттєзвалища. «Постройте тут хату і забудете за свалку» Біля ще одного двору ми зустрічаємо дідуся, який з цікавістю та посмішкою дивиться на нас. Здається говорити він не просто хоче, а давно готовий.Чоловіка звуть Віктор, йому 73 роки. Він пригадує історію тридцятирічної давнини: початок 90-х, зустріч із тодішнім мером Анатолієм Кукобою. «Народа повний зал. То я йому вопрос задав. Кажу: "Хто-небудь, постройте тут дачу, хату. Такі у нас дурачки є?". Він питає (Кукоба — ред.): мовляв, що ви за вопрос такий задаєте? Всі замовкли. А я кажу: "Постройте хату і забудете за свалку. Бо сюди ж їздить надо"». Найбільше чоловік побоюється пожеж:«Цей год якось менше. А минулий год були. Диміло все тут, конечно. А звалище ж розростається, розростається і розростається». Віктор пам’ятає його ще малим, коли сміття возили возами з м’ясокомбінату:«Скільки ртуті туди вивезли, Боже! Машинами кожен день возили. Там радіація така, що… А перевірки? Хто їх там проводить? На папері, може, десь і є», — жаліється чоловік. Але найболючіша його розповідь — не про сміття. Вона про те, що болить кожному українцю:«Війна, падло, забрала їх… кадик би путіну вирвав. Не бачу дітей, онуків не бачу. Зараз за границею. Потікали з матерями, боялися, бо в городі жили. В мене дві дочки там, четверо онуків… Були раз оце, гуртом. Та що, адаптувалися вже. Ходять у школу, роблять. Важке це діло, важке». Наостанок ми уточнюємо назву нашого видання: «Полтавська хвиля». Віктор криво посміхається: «Та яка в нас хвиля? Де у нас води немає?» — кидає він, натякаючи, на проблеми з водопостачанням у селі. У нього — дві власні скважини. Бо говорить, що провести воду від міста, йому не вистачить і десяти пенсій. Віктор повільно йде вулицею, щоб зустріти дружину, яка повертається з полтавського базару. Ізоляція: життя без доріг, аптек і майбутньогоПроблема звалища — лише вершина айсберга. Мешканці відчувають себе відрізаними від елементарних благ. ТранспортЗ Макухівки до Полтави щодня курсує пʼять рейсів. «Автобус один. Раніше рейсів було багато, а тепер — п’ять на день. Колись у четвер пенсіонери їхали за пенсією — зараз не можуть. Кажуть, рейси скоротили, бо люди не їздять. А як їздити, коли дороги нема», — розповіла працівниця магазину. Жителі зазначають, що графік руху вкрай незручний: у суботу останній рейс о 16:05, у неділю його немає взагалі. Взимку, в ожеледицю, ситуація ще гірша.«Доводиться йти пішки до Дублянщини, а це неблизько. Особливо, коли тобі до лікаря чи в справах, де все розраховано по годинах», — зазначає жителька Макухівки Олена.

Читати повністю…