Не бути байдужим: як латвійські волонтери стали частиною українського спротиву
Війна змінює не лише кордони, насамперед вона змінює людей. Особливо тих, хто в тилу і мусить зробити вибір: залишатися осторонь чи діяти. Хтось замикається в собі, відгороджується від болю, шукаючи захисту у звичному побуті. А хтось навпаки шукає способу бути корисним. Допомагати. Бути поруч. Навіть тоді, коли його власна країна не під бомбами.
У цій розмові – історії двох латвійців: журналіста-францисканця та волонтера. Вони не українці, але їхні щирі серця, дії та щоденні зусилля безумовно є з Україною.
Арніс Сабловскіс – знаний у Латвії журналіст, письменник, волонтер, організатор культурних і духовних ініціатив. Артур Крістбіс – волонтер, голова латвійського доброчинного фонду «Ganta», який допомагає українським військовим і рятує життя на передовій.
У цьому полідіалозі Львівський портал розповідає про день, коли для них усе почалося, про перші поїздки в Україну. Про втому від Заходу, силу дії, ціну правди й віру, яку не здатна зламати навіть війна, про українців очима волонтерів з Латвії і про те, що не можна бути осторонь, бо ця війна вже прийшла в Європу, і якщо Захід не прокинеться, не почне діяти адекватно, то вона триватиме ще довго та зачепить кожного.
Розпочати нашу розмову я хотів би з прохання. Поділіться відчуттями, які ви пережили в той момент, коли почалося великомасштабне вторгнення. Ранок 24 лютого 2022 року. Коли ви побачили ці кадри з танками, бронетранспортерами, що прориваються через кордон, вибухами, авіаударами, що ви відчували? Арнісе, можливо, ви почнете?
Арніс Сабловскіс: Тоді я вже все зрозумів і очікував чогось подібного. Морально я був до цього готовий у 2014 році після анексії Криму, коли організував захід підтримки в Домській катедрі (Рига) – молитву-медитацію. Бо душею я відчував, що почалася велика буря зла. Я повністю усвідомлював, що це наша спільна боротьба за виживання, за виживання цивілізованого світу та цивілізованої Європи.
Більше того, вже у 2014-му я чітко зрозумів: не брати участь у цій боротьбі означає дозволити злу перемогти. Для мене все було дуже просто.
Тобто для вас повномасштабне вторгнення було очікуваним?
Арніс Сабловскіс: Не буквально в такому вигляді, як воно сталось, але те, що зло накопичується, і що щось станеться абсолютно жахливе, для мене було очевидно. І, на жаль, як тепер ми всі знаємо, реакція західних країн тоді була зовсім неадекватною.
Артуре, а які були ваші відчуття 24 лютого 2022 року?
Артур Крістбіс: У 2014 році я більше хвилювався за Латвію, за весь Балтійський регіон. Тоді ще не так гостро відчувалася потреба допомагати Україні. Так, я розумів, що можу допомогти, щось зробити, але не відчував такої нагальної необхідності.
А от у 2022 році, пам’ятаю, я їхав на заняття, я навчався на лікаря. У дорозі постійно чув новини. Я слухав і усвідомлював: усе, настав момент. Я визначився: більше не можу залишатися осторонь. Треба якось брати участь у всьому тому, що відбувається. Це був мій останній день навчання. Студентське життя закінчилось, на той момент я чітко зрозумів, що я вже достатньо дорослий, а значить – треба діяти.
Відтак цілий день у школі я займався тим, що організовував перший конвой. В вже наступного дня ми виїхали – вісім мікроавтобусів. Я взяв зі собою ще одного хлопця, ми просто поїхали, не знаючи куди. Бо насправді не було жодного чіткого плану. Точно знали лише те, що треба доїхати до Любліна, а далі була суцільна невідомість.
Чесно кажучи, до того моменту Україна була для мене просто точкою на мапі. Я там ніколи не був і нічого не знав про неї. Було тільки ясне розуміння: треба боротися зі злом. Звісно, боротися можна по-різному, однак я вирішив, що маю бути в Україні, що допомагатиму безпосередньо.
Арнісе, яка була ваша мотивація приїхати в Україну?
Арніс Сабловскіс: Моя історія почалася з духовного поклику. Ще задовго до повномасштабної війни я був залучений до організації молитовних ініціатив у Латвії – разом з одним американським місіонером ми створили дві каплиці безперервної молитви.
Коли почалося вторгнення, кожен у Латвії, як мені здається, хотів діяти, хто як міг. Я звернувся до мого американського друга й запитав, чи є в Україні такі самі каплиці безперервної молитви. Він, як це часто буває з американцями, пожартував: «Немає, але, можливо, ти хочеш сам поїхати?»
Я сприйняв це як знак. І вже за кілька днів завдяки підтримці християн з Австралії, які оплатили мені дорогу, вилетів до Жешува, а звідти потягом дістався до Львова. Це було 3 травня 2022 року. Саме тоді почалася моя нова, дуже особлива історія в Україні.
До того я бував в Україні ще за радянських часів, то була зовсім інша країна, інша епоха. Сучасної України я не знав. І ось я опинився в абсолютно новому для себе світі – великому, незнайомому, трохи тривожному, але дуже справжньому. І саме з цієї невідомості розпочався мій шлях служіння, підтримки, віри й співпереживання.
Артуре, що саме спонукало вас долучитися до волонтерства в Україні?
Артур Крістбіс: Я просто не міг бути осторонь і робити вигляд, мене це не стосується. Так, були моменти, коли я вагався, цей вибір для мене був дуже особистим.
Сьогодні ж питання, пов’язані з Україною, посідають 80% мого життя, і це насправді непросто. Бувають моменти, коли хочеться сказати: все, я не можу більше, треба зменшити темп. Але події одна за одною постійно повертають до теми України, тому відступити неможливо. Уявіть собі, скільки вже було поїздок в Україну, що мені довелося змінити паспорт – у старому просто закінчилися сторінки.
Ви є головою фонду «Ganta». Якими ініціативами він займається?
Артур Крістбіс: Фонд «Ganta» був створений 2015 року з метою збереження культурної спадщини та історичної пам’яті Латвії. Однак із початком повномасштабної війни в Україні організація зазнала трансформації. У 2023 році ми об’єднали зусилля з кількома волонтерами, які вже мали досвід допомоги Україні, оновили статут і зосередилися на гуманітарній діяльності, зокрема, на допомозі в надзвичайних ситуаціях та ліквідації їхніх наслідків.
Сьогодні до нашої діяльності залучено близько 70 волонтерів, із яких близько десяти становлять основну команду. Дехто з нас підтримує Україну ще з 2014 року, але системна й масштабна робота почалась після 24 лютого 2022-го.
Наші основні напрями – допомога військовим та медична підтримка. Ми постачаємо автомобілі для ЗСУ, фінансуємо виробників FPV-дронів, будуємо мобільні стоматологічні кабінети, облаштовуємо центри керування дронами, закуповуємо медичне обладнання, генератори, спецтехніку та інші критично необхідні речі, на які є запити. Зокрема, збираємо індивідуальні запити, скажімо, через соціальні мережі.
Як фонд акумулює ресурси?
Артур Крістбіс: Два основних джерела – співпраця з діаспорою у Канаді, США, Австралії. Саме звідти ми часто отримуємо фінансову підтримку та гуманітарні вантажі. Також це пожертви громадян Латвії. Ми чітко розуміємо свою місію: зробити так, щоб кожне пожертвуване євро давало максимальну віддачу в боротьбі з агресором.
Ви сказали про мобільні стоматологічні кабінети. Не типова діяльність для волонтерів.
Артур Крістбіс: Це гордість нашого фонду. Ми щороку створюємо щонайменше один мобільний стоматологічний кабінет на базі вантажівки. Наразі якраз завершуємо чергову машину й плануємо відправити її в Україну вже до кінця жовтня.
Цей проєкт виник після прямого запиту від українських військових, які з гіркою іронією зазначали: «Ми – армія, що прагне до стандартів НАТО, але водночас ми – армія, якій загрожує карієс». На жаль, така сувора реальність фронту.
Скільки часу ви проводите в Україні?
Артур Крістбіс: Я підрахував, що у 2022-2023 роках загалом провів в Україні 9 місяців. Тепер їжджу рідше, але однаково щомісяця приїжджаю хоча б на тиждень. Особливо, коли йде ротація водіїв евакуаційних авто. Часто сам сідаю за кермо – це також частина роботи.
Що означає ротація водіїв евакуаційних авто?
Артур Крістбіс: У нас є окремий проєкт від фонду: це два автомобілі швидкої допомоги та дві бригади водіїв, які замінюють одна одну. Це латвійські волонтери, які приїжджають в Україну та безоплатно працюють безпосередньо біля лінії фронту. Кожна ротація триває 30 днів, під час яких екіпажі евакуюють поранених із прифронтової зони, приблизно зі ста населених пунктів, і доправляють їх до лікарень у більш безпечних містах.
Чи є проблеми з тим, щоб знайти для цього волонтерів?
Артур Крістбіс: Нема, черга охочих.
Це неймовірно! Від усього серця дякую вам за таку роботу. Арнісе, я знаю, що ви реалізовуєте в Україні культурні проєкти, а також наголошуєте на важливості духовної підтримки. Розкажіть, будь ласка, докладніше про ці ініціативи.
Арніс Сабловскіс: Передовсім також хочу висловити велику подяку повагу Артуру. Дуже радий чути свідчення про те, які важливі речі він робить. А щодо мене, то після своєї першої поїздки до України я познайомився з Романом Метельським – директором Львівського фотомузею. Ми швидко потоваришували, він став для мене справжнім джерелом натхнення.
Відтоді я виступаю таким собі культурним мостом: організовую виставки українських митців у Латвії та латвійських – в Україні. Ми робимо репродукції, влаштовуємо фотовиставки, зокрема про війну, про українських військових. Це своєрідний обмін історіями та емоціями.
Одну з виставок я організував у Латвії, а потім показав її у США, в Чикаго.
Крім того, як журналіст я після кожної поїздки пишу репортажі, розповідаю про побачене. За останні роки я тричі був у Харкові. І мені дуже важливо доносити світові, зокрема й Латвії, справжню картину, руйнуючи стереотипи. Бо часто буває так, що коли хтось чує слово «Харків», то одразу уявляє зневіру, спустошення. Але все зовсім не так. Таких сильних, мотивованих, енергійних людей, яких я зустрів у Харкові, я більше ніде не бачив. Цей дух неймовірний, це дух переможців, і саме його не можна зламати.
Власне, сама Україна сьогодні – це не лише країна, що фізично захищає Європу. Вона дає нам приклад сили духу, стійкості, людяності. Насправді ми сьогодні є свідками народження нової Європи – Європи з цінностями. Старий порядок, стара Європа, в якої ці цінності стерлися, рано чи п
- Останні
- Популярні
Новини по днях
16 жовтня 2025
