Нобелівська премія з літератури — 2025: безумне чаювання в серці бурі
Особливих прогнозів і побоювань щодо особистості нобеліанта з літератури 2025 року не було. Коефіцієнти букмекерів показували все тих же літераторів, що й останні десять років, а втім, минулого року лавреаткою стала авторка з Південної Кореї, коефіцієнт букмекерів якої був 33,1, ну дуже мізерний шанс був у Хан Ґан, який підважив і без того слабку довіру до прогнозів букмекерів. Нобелівський комітет виявився більш непередбачуваний, ніж букмекери, а він же при цьому з усіх сил уникає ексцесів. Та цього року букмекери дочекалися реваншу: лавреатом стала людина, яка в ті їхні списки ходила, як на роботу. Вибір комітету Ласло Краснагоркаї — одного з найпотужніших прозаїків кінця ХХ-го століття і понині — настільки очевидний, що аж здається неправдоподібним.
Останні роки Нобелівський комітет робив безпечний з політичного погляду і безсумнівний щодо естетики вибір лавреата. Автор має бути зіркою своєї національної літератури, мати добру репутацію на світовій арені, не бути задіяним в гучних політичних скандалах і писати щось красиве і складне. Нобелівка з літератури будувала закриті, дуже індивідуалізовані, майже ліричні, доста інтимні світи, куди можна сховатися і поспостерігати звідтам за страхами та сподіваннями спільнот.
Історію, котру ми слухаємо, завжди визначає те, яке місце в ній посідає розповідач (буквально: де він є). Нобелівська історія саме така нині — про привілейованого спостерігача посеред білого шторму. Цей рік цю тенденцію посилив.
Ласло Краснагоркаї отримав престижну відзнаку з формулюванням "за його захопливу та далекоглядну творчість, яка посеред апокаліптичного жаху підтверджує силу мистецтв". Орден Кассандр вітає нових учасників. А безпечне місце спостерігача у нас чомусь перемістилося в Центральну Європу, не те, щоби зненацька. Одна з наукових монографій про прозу Краногоркаї (о, їх уже сила-силенна) називається "Прекрасний вид з останнього корабля". Красиво ж! Не обнадійливо, але красиво.
В одному з інтерв’ю, він дав його у 2001 році (загадайте історичний контекст 9/11), Красногоркай пояснив себе: "Я, може, хотів би писати романи про піднесення людини, про її велич і про великі метафізичні сподівання, але доба, в якій я живу — це часи паданні людини, її дурості і величезної небезпеки, що ця дурість спричиняє, це часи, коли великі метафізичні сподівання розвіюються". Навряд ця репліка потребує коментаря.
Найскандальніший його роман — дебютне "Сатанинське танго" (1985). Написаний цей роман так, як танцюють танго: 12 розділів з різної перспективи – 6 кроків (сюжет рухається) вперед, 6 кроків (сюжет відступає) назад. Маленьке угорське село ізольоване від світу, задушливе, хворобливе, гниле, ніби розкладається. Там живуть ледь десять людей, животіють. Іде постійний дощ, все вкриває пліснява, маєток в центрі закинутий, млин не працює. Гниль. (Схоже на Маркеса? Але це не він). Селяни тим часом чекають на спасителя і марять, що не все так погано, як здається. Їм здається, що на них колективно хтось навів мару і вони бачать гниль і тлін там, де його нема. Вони чекають. І от до них приїздить з сусіднього міста шахрай, який поступово починає взаємодіяти з місцевими, їх там ледь з десяток, видурює в них гроші, привласнює маєток, зрештою він організовує їхню депортацію, виводить таки їх з села. (Схоже на Кафку? Але це не він). А пару розділів до того нам розкажуть, що Іріміаса убили на дорозі 18 місяців тому. Куди їх повів мрець?
Але в цьому просторі аж сам час зникає, смерть триває поза часом і ніколи не закінчується. Це схоже на те, якби мешканці самі викликали собі Нечистого з назви роману, але це щось навіть тривожніше за одержимість. Бо десь по ходу сюжету той пришлий Іріміас скаже: мовляв, вигадали собі проблеми, читали б газети і знали б тоді, що десь існують реальні кризи-біди. Тобто оце гниле село – це ще не криза? Такому сюжету більше би личило тільки 7-годинне чорно-біле кіно. Так і сталося. Белла Тара, з яким Краснагоркаї багато працював разом, зняв потужне безкінечне-виснажливе кіно, сценарій до якого писав сам Краснагоркаї… Як сподівання занепадають.
В наступному його хіті — "Меланхолія опору" (1989; цього року "Комора" обіцяє видати роман українською) — є таке саме задушливе угорське містечко, куди приїздить цирк, в якому демонструють кита. Це нам актуалізували притчу про Іону в череві кита, який сидить там і думає над своєю поведінкою, бо відмовився виконувати божу волю і реалізовувати своє призначення. У Краснагоркаї ж під прикриттям цирку виникає бунт, спроба захопити владу в місті і масова різанина… Подумали-додумалися.
Проза Ласло Красногоркаї складна — і по-хорошому складна, і по-поганому. Про його романи існує такий симпатичний дотеп: в них речень менше, ніж сторінок. Речення, які посідають три-чотири сторінки – це нормально для цієї прози.
Роман "Гершт 07769", той взагалі складається, здається, з одненького речення. Про що може бути речення довжиною в роман з епіграфом "Сподіватися — це помилка", спитаєте? — Про неонацизм, відповім. Десь перед пандемією чи на самому її початку один невдаха, це його Герштом звати, впав у скруту і пішов влаштовуватися прибиральником у клінінгову компанію, а випадково потрапив до неонацистського формування, очолюваного якимсь Боссом, повернутим на Бахові. І все те в декораціях вигаданого містечка в цілком собі реальній Східній Німеччині. Соціально значиме висловлювання, але автор цілком свідомо "вислизає" з соціального повідомлення у чистий мистецький акт — і знову ж таки: красива гра!
Проза Краснагоркаї спеціально ускладнена і це не та складність, яка не потрібна наразі читачу, себто не має відповідника в його життєвому досвіді, а та складність, яка недоречна, тобто має відповідник лише в читацькому досвіді. Історії, які розказує Краснагоркаї ніхто не переживає, їх тільки слухають. Тому і сюжети у Краснагоркаї на позір дуже прості: колекція фріків і парадування патологій.
Останній на сьогодні його твір — "Жомле пішов" (2024) — викликав нарешті відверте зізнання професійних читачів: з кожною наступною книжкою читати Краснагоркаї все важче. І це точно не стосувалося сюжету.
2013 рік. Жомле з назви – це кличка собаки, у собаки є власник – Йозеф Када, дурнуватий расист, електрик на пенсії, йому уже за 90 років, він живе собі спокійне життя з песиком і сподівається, що загальний кінець світу прийде раніше, ніж його індивідуальна смерть. Але його наполегливо шукають якісь "послідовники" і вимагають, щоби він взяв на себе відповідальність. Виявляється, Када — останній потомок Чінгісхана, він має відновити і ствердити імперію пращурів. Жомле тим часом помирає, Када підбирає нового песика і називає його Жомле, бо "Жомле тут має бути завжди".
Якщо переказувати сюжети його романів, це правда-правда звучить вульгарно і безумно, позаяк справа тут ніколи не в сюжетах (до речі, в дурці після суду і в’язниці Када якраз і закінчить свій шлях чінгізхана). От в цьому романі є монологи Кади, є колективний потік розуму "послідовників", є довгі пейзажні замальовки — у самих неочікуваних місцях. Автор повертається до своїх попередніх книжок і переписує-переосмислює написане ним раніше, він формує таку текстову модель, де всі відкриті відсилки ведуть лише на його ж попередні твори. Це таки складне читання.
А от з відкритими відсилками і культурними паралелями ситуація цікава і дещо бентежна.
Теорія про те, що центральноєвропейський роман оформлюється в потужний культурний феномен з особливим наративом, зі специфічними і точними інтонаціями, ця теорія звучить уже добрі три десятки років. От були часи латиноамериканського магічного реалізму, а зараз настали часи центральноєвропейського роману — панорамного за своєю природою. Після Нобелівки для Ольги Токарчук ці розмови пожвавилися, після Нобелівки для Краснагоркаї вони уже мають всі підстави. В цьому руслі і слід, напевно, про його прозу міркувати: Токарчук і Краснагоркаї представляють ту саму романну традицію, вона тяжіє до панорамності (наполягаю), багатоголосся, яка зосереджується на межових станах – психіки і, вибачте, географії, яка через те автоматично здається химерною, навіть тоді, коли є жорстко міметичною, це проза, яка уважна до мінорити-героїв, до нелюдських проявів свідомості. (У нас в цій же традиції розвиває своє письмо Забужко, наприклад).
Та я зараз можу побитися об заклад, що наступні день-два в нашому інфопросторі будуть рясно цитувати інтерв’ю Краснагоркаї, в яких він називає своїм наставником-натхненником Достоєвського. (Якщо що, Красногоркаї засудив вторгнення Росії в Україну, визнає Росію агресором, різко критикує позицію Орбана і уже був оприлюднив якесь оповідання про нашу війну – на підтримку України). Апокаліптичність його прози, яку згадав Нобелівський комітет і за яку на нього свого часу однією з перших звернула увагу Сюзан Зонтаг, ця есхатологія походить з російської романної традиції. Краснагоркаї пише російське за походженням пекло, перепрошую. Від перших же спроб літературної критики усвідомити прозу Краснагоркаї, його якраз з Достоєвським найбільше порівнюють, хіба що іще з Гоголем (тим Гоголем, що "Мертві душі", а не тим, що українські повісті) і Булгаковим, рідше зіставляють з Чеховим-драматургом. В російській традиції шукають ключа до "апокаліпсисів" Красногоркаї, їх там і знаходять – серед героїв, які меланхолійно попивають чайок, обговорюють погоду і дивляться, як світ летить у безодню.
Наскільки це іманентно прозі Красногоркаї? От це напрочуд складне питання.
В його прозі безпосередньо більше є впливів Германа Мелвілла і Алена Гінзберга, Беккета і Кафки, ніж толстоєвських, яких він так любить згадувати в інтерв’ю. Його пекла буквально списані з візій Данте, він в своїх книжках проговорює дослівно "пекло Данте" і "пекло Босха", але погана звичка вписувати Краснагоркаї в традиції російського критичного реалізму залишається стабільно сильною.
Це бентежна частина: про те, як російська література присвоює собі традицію центральноєвропейського роману.
У романі про Жомле, який я уже згадала, є герой, який зветься іменем автора — хлопчик, мандрівний музикант Ласло Краснагоркаї, рядки з якого
- Останні
- Популярні
Новини по днях
16 жовтня 2025
