Аліна Михайлова: Все валиться як доміно. Фронт рухається до Дніпра
"Я не воюю заради тих, хто п'є каву" – ці слова Аліни Михайлової поповнили "золотий фонд" найгостріших цитат про ментальну прірву між військовими та цивільними під час нинішньої війни. Начальниця медичної служби "Ульф" батальйону "Вовки Да Вінчі", депутатка Київради і громадська діячка – одна з найбільш різких публічних спікерів на цю тему, а тому нерідко – об'єкт хейту в соцмережах. Фронтовий шлях Аліни Михайлової почався ще в часи АТО-ООС у складі "Госпітальєрів" – тоді ж, у 2017-му, вона познайомилася з коханим, Дмитром Коцюбайлом, позивний "Да Вінчі". У складі Першої штурмової роти "Правого сектору", де воював Дмитро, очолила окрему медичну службу "Ульф". Після загибелі Да Вінчі його команда розділилася: частина бійців залишилися в складі 67-ої окремої механізованої бригади, інша – з атрибутикою, шевронами, сторінками в соцмережах разом із медичною службою Аліни Михайлової перейшла в 59-у бригаду, де було створено батальйон "Вовки Да Вінчі". Перші – розширилися до штурмового полку, другі залишаються батальйоном, але зберігають за собою статус головної військової спадщини Да Вінчі.У відвертому інтерв'ю Тетяні Даниленко (Українська правда) Аліна Михайлова розповідає про проблеми оборони на Покровському напрямку, криміналізацію СЗЧ (самовільне залишення частини), про спроби зайти на державну службу та кар'єрні пропозиції її загиблому коханому."Ситуація на Покровському напрямку – стабільно критична. Фронт рухається до Дніпра" – 59-а бригада, до якої увійшов батальйон "Вовки Да Вінчі", не перший рік воює під Покровськом. Як нинішня фронтова ситуація на цьому напрямку змінює роботу вашої служби?– Ситуація на Покровському напрямку – стабільно критична. Стабпункт моєї медичної служби розташовувався в селищі Межова на Дніпропетровщині. Ми приймали там бійців фактично з усього сектору. Спочатку росіяни там розбомбили підстанції. У нас зникла електрика – місяць ми були на генераторах, що не критично для військових. Але не стало і води, а це вже важче, тому що потрібно стерилізувати обладнання, мити поранених. Навіть це можна було б пережити, якби не FPV-дрони, які не бере жоден РЕБ. І це за 15 кілометрів від лінії зіткнення. У грудні наш стабпункт вже переїжджав із самого Покровська, тому що відстань до ворога зменшувалася кожного дня. У Межовій ми були абсолютно спокійні, бо це досить далеко від активних бойових дій, і я була впевнена, що маємо в запасі щонайменше місяць. Ворог почав залітати і сюди – росіяни б'ють FPV-дронами по кіосках, де закуповуються цивільні, по колонках, з яких вони набирають воду. Нещодавно вони вдарили по автобусу евакуації цивільних – загинув чоловік, 4–5 поранених. Росіяни виживають нас із логістичних шляхів, і можливість фізично надавати допомогу стає критично неможливою. Останньою краплею стало те, що машину для транспортування поранених засікли на трасі три FPV, а до лікарні прилетів вже рій FPV. Машина встигла сховатися в кущах, люди побігли в підвал. Усі вціліли, але якщо навіть невеликий уламок потрапить в авто з киснем для важких поранених, це буде катастрофа. Тому ми ухвалили рішення про переїзд. Прикро, що доводиться йти на це не через наближення фронту, а тому що тебе виживають. Хлопці лишаються там, а ми змушені відходити все далі. Крайній поранений провів із турнікетом на позиції 70 годин, наприклад. Це 100% ампутація. Інший випадок: боєць був 15 діб на позиціях із рваними ранами, дивом уникнувши сепсису. 12-денна евакуація – це нонсенс. Але це реалії, в яких ми воюємо.– Чому фронт настільки швидко рухається в бік Дніпра, на вашу думку? – Мені здається, у якийсь момент все пішло не так і зараз валиться, знаєте, як доміно. Складається враження, що в нас немає стратегічного плану і взагалі бачення, як маємо повертати й утримувати території. Наприклад, я їздила в Краматорськ по трасі, де вже стоять стовпи із сітками від FPV. Я звернулася до міської влади в Межовій з питанням: дайте і нам ці сітки для коридору, яким ми будемо евакуйовувати поранених. Нехай він буде хоч якийсь, це дасть бодай якийсь захист. Коридору немає до сьогодні. Тобто в Межову вже не заїдеш взагалі без РЕБ, не на броні. Ти 100% будеш ціллю № 1. Опор для сіток досі немає. Хоча їх варто робити ще до того, як у ваше місто починають спокійно залітати FPV. Ми за рік поміняли 8 населених пунктів, з яких 6 вже окуповані. Мова лише про стабпункт, а не про зміну позицій. І питання навіть не у зміні позицій. Ми відкочуємося назад на непідготовлені позиції. Піхота, яка має їх утримувати, перед тим повинна сама собі копати ті позиції, поки по бійцях гатять з усіх знарядь. Люди стають пораненими, навіть не вступивши в бій. І ось питання: чому відкочуючись від Красногорівки, ми відкочувалися в нікуди, чому нічого не було облаштовано? Наш підрозділ відкочувався в Новоселідове, Селідове, Українськ, потім уже було Курахове. Ми йшли в нікуди. Як за таких умов виграти цю війну чи хоча б втриматися там, де ми є? – Часто можна почути, що, захопивши Донбас, росіяни заспокояться. Хоча за Донеччиною відкочуватися ніде.– Так, там ніде закріпитися. Але росіян же цікавить не тільки Донецька область. Це ж не питання їхніх територіальних амбіцій. Вони намагаються захопити максимально багато. Ми це бачимо, тому що ми стоїмо вже в Дніпропетровській області. У деякі населені пункти уже просто неможливо заїхати, триває евакуація цивільного населення силами волонтерів. Далі вже може бути Павлоград і навіть Дніпро…– Відчуваєте великий дисонанс між Києвом і фронтом? – Частина моєї медичної служби проводить тренінги для цивільних. Ми вчимо зупиняти масивні кровотечі, користуватися турнікетами, проводити серцево-легеневу реанімацію. До цього дуже невеликий, як з'ясувалося, інтерес.Коли ми питаємо, чи є в людей індивідуальна аптечка, турнікет, вони кажуть, що ні. Люди настільки легковажні… Що може змусити їх замислитися? Ядерка? Люди розраховують на "швидку", ДСНС за умов, коли щодня може прилетіти.Війна не навчила бути завжди готовим і розраховувати лише на себе. Не на владу, яка щось зробить, не на служби, які приїдуть. Цей дивний синдром мене лякає.Востаннє так довго в Києві я була в лютому, коли було холодно і не було помітно, що людей настільки багато. У мене є внутрішні питання, чому стільки чоловіків на вулицях. Ми ухвалюємо закон про криміналізацію СЗЧ у той час, як купа людей чоловічої статі спокійно гуляють вулицями.У нас там загинається фронт, а тут все добре, все спокійно. Люди вірять, що хлопчики і дівчатка самі якось впораються, поки вони тримають фронт донатами."Ми хочемо жити, у нас сім'ї"... Звісно, у нас же немає сімей, і ми вже й не мріємо про них…"Мобілізаційна кампанія і мобілізаційна політика в державі провалені" – Як поставилися у вашому підрозділі до ухваленого в першому читанні законопроєкту щодо повернення кримінальної відповідальності за СЗЧ? – У нашому підрозділі і загалом у бригаді дуже багато СЗЧ, хоча ми проводимо активний рекрутинг. За контрактом 18+ з мільйоном виплати до нас приходить маса молоді. І молоді йдуть у СЗЧ. Вони доходять до фронту, розуміють, що тут все виглядає зовсім не так, як у рекламі, піхота – це дуже страшно. Коли закон пройшов перше читання, у мене до нього сформувалося неоднозначне ставлення. З одного боку – воювати нікому, порожні посадки – одну позицію тримають по три людини. Відповідно до моєї внутрішньої аналітики і відкритих джерел, які дає нам ГУР, в армії Росії зараз близько 4 мільйонів людей, з яких 2 мільйони – це резерв, а на території України безпосередньо воює близько 700 тисяч осіб.В українській армії 800 тисяч людей загалом – разом із тиловиками, логістами тощо. Найбільш оптимістична оцінка, що 200–300 тисяч беруть участь у боях. А СЗЧ, відповідно до відкритих даних, у нас 250 тисяч людей! З них держава повернула в стрій лише 29 тисяч, хоча людям дали можливість повернутися в будь-який підрозділ.Водночас навіть у мене в медслужбі є людина, яка прийшла з 25-ої бригади до нас по СЗЧ. Ми відкриті до всіх СЗЧшників, ніхто їх не булить. Але люди не поспішають повертатися. Чому? Рідко це просто тому, що "не хочу воювати".Зазвичай як це буває: ти виходиш на позицію на 3 дні, очікуючи, що тебе замінять. А заміни немає – вона пішла в СЗЧ. І тобі кажуть: "Посиди ще тиждень". Пацани, які сидять на позиціях по 2–3 тижні без ротації, повернувшись на відпочинок на 3 дні, 100% побіжать. Поранений, який 2 тижні чекав на евакуацію, зараз вилікується, але де гарантія, що після такого він не піде в СЗЧ?Чому так відбувається? Тому що немає ким міняти людей на цих позиціях. А чому немає ким міняти? Тому що провалена мобілізаційна кампанія і мобілізаційна політика в державі.Зараз держава закручує гайки: СЗЧ – всі в криміналітет. А ви вглиб копнули, чому люди йдуть у СЗЧ? Виходить, що ми у пастці, ми загнані в кут.Моя думка – нам потрібні люди, які пішли в СЗЧ, їх треба повертати. Але якщо вони не повернулися за рік, який їм дали, то не повернуться, навіть якщо їм впаяють 10 років.Люди хочуть жити, і це нормально. Вони хочуть термінів служби, і це теж нормально. Я сама хочу термінів служби. Я 4-ий рік у армії…Як 200–300 тисяч солдатів можуть воювати з 700 тисячами росіян, у яких ще 2 мільйони в резерві? Де наш резерв – за кордоном сидить? Чи повернемо ми людей, які зараз пішли в СЗЧ, тим, що ми впаяємо їм 10 років? Ні.– Можливо, 10–15% повернуться?– Мета держави – повернути в стрій 200 тисяч СЗЧшників і не зробити нових. Так це не робиться. Тому що має бути проведена справедлива мобілізація для всіх. А так виходить, що хтось в 2022 році стрибнув у цей вагончик, відчуваючи щось всередині, з патріотичних міркувань, а хто не стрибнув і спокійно живе – його ніхто не чіпає…Буквально перед нашою з вами зустріччю я читала пост людини, яку схопили ТЦК. Він питає в мого побратима: можна до вас? Звісно, без питань. Але його розподілили в іншу бригаду. Побратим дзвонить у ТЦК, чи можна цю людину в його підрозділ. "Звісно, – кажуть там. – 8 тисяч доларів". Або 30 тисяч, якщо служити не хоче. Якби я особисто не знала дійових осіб цієї історії, подумала б, що це фейк.У нас пацани кажуть: пішовши в СЗЧ, ти сядеш у
- Останні
- Популярні
Новини по днях
15 вересня 2025
