Якби тільки знати, чим все закінчиться…
От якби знати, ще так буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, іноді навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Людей у автобусі було небагато — будні, робочий день.
Ярослав дивився у вікно на потемнілий, осілий сніг. Ще трохи — і він зовсім розтане, а там і літо не за горами. На черговій вибоїні автобус підскочив, і водій знову гарненько вилаявся.
— Отак і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду показалася огорожа кладовища, за якою темніли ряди пам’ятників.
Щоразу, приїжджаючи сюди, Ярослав відчував важке відчуття неминучої безнадії та миттєвості життя. Думати, що колись і він знайде тут спокій, не хотілося. Приїжджав не по велінню серця, а виконуючи ритуал. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дні. Йому стало соромно за свої думки, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився перед брамою кладовища. Двері з шумом відчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди відразу пішли до рядів штучних квітів, які стояли вздовж огорожі. Ярослав теж повільно пройшов повз, вишукуючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток в очах починало рябити. В кінці ряду він помітив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
Ярослав купив чотири гвоздики і увійшов у ворота. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом уздовж доріжок теж хлюпала вода. Запізно пожалкував, що надів старі зимові чоботи.
Він дійшов майже до самого лісу і повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу, по хресту. «Час вже ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім зробить одразу на двох?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув поглядом ціле місто мертвих. Багато нових могил з’явилося з того часу, як він був тут восени.
Переступив через низьку огорожу і став у сніг, притоптав його, щоб не так хлюпало. Відчув, що все ж промочив ноги.
— Привіт, Олю.
З вицвілої фотографії в рамці біля хреста йому посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй лише тридцять шість.
Згадав той День народження. Вранці побігав за квітами, а коли повернувся, Оля вже прокинулася, вдягнула нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вділа їх у вуха і радісно посміхалася. Він встиг зфотографувати цей момент. Ніби вчора було…
— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Ярослав примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, оськнутими в землю. Ось вони не вигоріли, не зів’яли, ніби їх принесли вчора.
Ярослав нахилився, витягнув із снігу гілочку жовтих квітів перед самим хрестом, оськнув її у сніг у ніг могили. На їхнє місце поклав гвоздики. Земля мерзла, крихкими стеблами не проштовхнеш, а сніг скоро розтане, і гвоздики все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але все ж живі.
— Сумую за тобою. Але часто сюди приходжу. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя ось так розпорядилося…
Він довго говорив, розповідав новини, дивлячись на портрет, поки ноги зовсім не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше і сумніше.
— Піду я, Олю. Надів старі чоботи і промочив ноги. Тепер і дорікти нікому. Прийду після Великодня, коли тут вже сухо буде. Тоді й могилку приберу, нове фото принесу, таке саме. Дуже ти тут гарна. Вибач мене за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу і, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже стояло кілька людей, чекаючи автобуса. Коли він нарешті сів у салон, пальці на ногах майже не відчувалися.
ЛеВін глянув на порожню квартиру, де все ще пахло її улюбленими трояндами, і зрозумів, що тепер мусить носити цей біль у собі — самотній, без права на прощення.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
18 липня 2025
