Про дві Руси, Москву-самозванку та українську мову у війні
Росія роками експлуатувала "общевосточнослов'янський" міф для присвоєння історії України та Руси. Однак докази того, що українська мова існувала навіть тисячу років тому, є, а от з доказами про існування мови московської ситуація геть інша У розмові з доктором філологічних наук, професором Житомирського університету, а зараз – старшим лейтенантом Збройних сил України Віктором Мойсієнком журналісти видання DSNEWS.ua говорили про те, як вервечка української мови тягнеться з ХІ століття, де шукати відлуння древньої мови та якою трагедією обернулась війна для українських діалектів.– Приводом для нашої розмови стала презентація монографії "Спочатку було слово – від мовного узусу до літературної норми", написана вами у співавторстві з професоркою Варшавського університету Йоанною Ґеткою. Про що ця книга і як зародилася її ідея?– Ця книга зародилася досить несподівано, хоча я і давно працюю в галузі історії мови. Річ у тім, що у пам'ятках XVI, XVII, XVIII століть чимало доказів, що дозволяють, так би мовити, усвідомити українську мовну минувщину в ці часи. Однак з пам’ятками більш раннього періоду ситуація геть інша. На величезний обсяг писемності Руси XI-XIII століття, на кожну пам'ятку, написану в цей час у Києві, на Галичині, на Волині, є сто досліджень російських вчених. І бодай щоб було одне від українських.Та й то, якщо вони жили за кордоном, бо у радянський час досліджувати такі пам'ятки саме як українські не було дозволено. Скажімо, у 1970-х не можна було заперечувати, що до XIV століття була мова, спільна для всіх східних слов'ян – давньоруська. Так само і церковно-слов'янська була в ті часи не українською, а "русской" або "общевосточнославянской" редакцією. Читайте також: Що таке коронна Русь і де були її межіЯ почав досліджувати пам’ятки раннього періоду, обклався науковими статтями. І поступово виявилось, що є цілий комплекс мовних рис на різних рівнях – не тільки на звуковому, а й на рівні словозміни, лексики, які постійно повторюються в найдавніших пам'ятках, пов'язаних із півднем Руси. Науковці, і російські зокрема, не заперечували, що "да, етот памятник, навєрноє, южно-русскій".Але оскільки використовувалося слово "русскій", то з Україною ці пам’ятки ніхто не ототожнював. Чимало прославлених вчених використовували термінологію на зразок "русскій пісьмєнний істочнік Архангельскоє Євангеліє, "русскій" пам'ятник письменності Остромирове Євангеліє, "русскій" пам'ятник Грамота Мстислава, "русскій" пам'ятник Повесть временних лєт. Тобто все це було "русскоє".А потім випадково на одній з конференцій у Польщі я познайомився з пані Йоанною Ґеткою, яка досліджувала білоруські та українські пам'ятки. І у неї були дуже своєрідні, оригінальні думки, які не йшли в загальному руслі із іншими славістами. Я між тим трохи остерігався радикальних висновків, маючи за плечами досвід навчання в радянському педінституті.Ми почали досліджувати ознаки, які в подальшому стали нормою української літературної мови, а поодиноко засвідчені вже від ХІ століття! Основні напрацювання для книги зробили в 2021-му, а далі після початку повномасштабного вторгнення я пішов до війська, тож величезною мірою над книгою працювала пані Йоанна. Цього травня наша робота побачила світ у видавництві Варшавського університету.– Як повномасштабна війна вплинула на роботу над книгою? – Стала ще одним стимулом для того, аби завершити цю роботу. У нас же був стереотип, що от, мовляв, є російська славістика, її праці настільки потужні, що авторів обирають почесними професорами європейських університетів. А потім я опинився з хлопцям в окопах і побачив, як "русскіє" удобрюють наш український чорнозем на Куп'янщині чи на Запоріжжі.Але ж оте безмозкле, маю на увазі росіян, які прийшли на нашу землю, воно ж не саме по собі пішло на війну. Йому сказали. А хто йому сказав? Путін. А Путіну хто сказав? На чому він базував свою статтю про те, що українців немає, що є одна територія, одна держава, одна народність? Я глибоко переконаний, що ці висновки базувалися на працях видатних російських академіків-мовознавців. Саме тих, які досліджували мовне минуле Руси.Однак війна показала, що рішення не можна ґрунтувати на брехні. І моя колега була радикально налаштована на те, аби зруйнувати міф про спільну мовну історію Руси. Вкрай важливо, що книгу видано у видавництві одного з найпрестижніших європейських університетів. Інакше б москвини почали кепкувати: мовляв, українці знов біснуються, їх серйозно сприймати не можна. Книга, до речі, двома мовами – польською та українською. Але я б хотів, аби її почитали росіяни — ми витягли з писемних пам'яток ХІ-XIV століть, мабуть, до тисячі прикладів саме українських мовних рис.Читайте також: Історія "російського фашизму" від теорій Дугіна до ідеології "Брата-2"Онлайн-виступ Йоанни Ґетки під час презентації книги– То до яких висновків ви дійшли? – У найдавніший писемний період на теренах східнослов'янського світу можна виділити дві мовні структури: українську або русько-українську (це південь Русі, тобто наші землі) і новгородсько-руську. Мабуть, була і білоруська, але писемно вона не була представлена до кінця XI – XII століття. Між іншим, Смоленськ – це Білорусь. І Новгород до Росії не має стосунку. Це була абсолютно інша культура, однак, на жаль, завойована і повністю знівельована.– Чи можна сказати, що українська мова і зародилася саме тоді, в XI столітті?– Це писемна фіксація. Сама мова, говірка була, без сумніву, раніше. Наскільки раніше – невідомо. Однак писемна історія української мови починається від середини XI століття — засвідчені особливості у церковно-релігійних книгах, писаних церковно-слов'янською мовою української редакції.Наприклад, Віденський Октоїх, пам'ятка другої половини – кінця XIII століття. Зараз наддністрянські або галицькі говірки характеризуються особливістю словозміни: в орудному відмінку іменники першої відміни і займенники "я", "ти" в орудному відмінку мають флекцію "-ов" – "з твойов головов", "ідем зо мнов", "іду з тобов". Нам пощастило знайти таку форму у Віденському Октоїху, оригінал якого зберігається у Віденській національній бібліотеці: "взємши з собов" , тобто "взявши з собою". У XIII столітті якийсь галичанин помилився і мимохідь зафіксував цю мовну особливість.Такі особливості зустрічаються з XI століття, то як можна стверджувати, що русини-українці говорили якимсь "общим язиком"? Судячи із "писаній" російських вчених, це мало виглядати якось так: Ярослав Мудрий наказує переписати Євангеліє і додає: "Ти, Григорій, зараз перепишеш Євангеліє, але дивись, не внось там нічого місцевого, тому що суздальці чи якийсь житель Полоцька не зрозуміє". Абсурд же! Він просто диктував, або писець сам писав, коли це був світський документ на зразок "Руської правди".Читайте також: Етногенез в Україні. Роздуми про природу МайдануНайдавніший її список зараз збережений у "Кормчій книзі", яка, дуже ймовірно, переписана вже в Новгороді, бо там є новгородські особливості. Але водночас – сила-силенна української лексики, яка до сьогодні існує в українському словнику існує. Зрозуміло, що оригінал цієї пам’ятки творився в Русі-Україні, в Києві.Чому це все так завуальовувалось оцим "общим"? Бо в Московії до XIV століття взагалі нічого не було написано. Наша ж з Йоанною Ґеткою книга демонструє, що вже в XI столітті говіркова мова була українська. Згодом таких рис з'являється більше, вони прориваються у церковно-слов'янську стихію, з'являється Пересопницьке Євангеліє – свідомо перекладений українськими священниками зі староболгарської текст. З "язика болгарського на мову руську". Руську, тобто українську – розумні люди не плутають, як російські славісти навчили Путіна.Звісно, українська у XVI и XXI століттях відрізняється, це притаманне всім мовам. Але ця ниточка тяглості безперервна. Ми її протягли від XI до XIV століття. Наступний етап – протягти її аж до сьогодення. Тоді матимемо цільну картину історії української літературної мови. Це ми теж хочемо зробити, але не знаю, як воно складеться, скільки буду на війні.– Ви згадали два головні мовні центри – Київ і Новгород. Новогородська – це була мова чи діалект?– До кінця XV століття це однозначно була окрема мова. Однак специфічні риси новгородського ідіому – науковці так кажуть, якщо вона не відбулася в мову – не увійшли до складу літературної російської мови. Оце специфічне цекання – не "отче", а "отце" , наприклад, як написано у численних берестяних новгородських грамотах. Новгород розвивався абсолютно окремо і якби не москвини, то це, безперечно, був би четвертий східнослов'янський народ.Зараз у схожій ситуації Білорусь. Москвини намагаються закріпити за собою етнонім і лінгвонім, тобто мовоназву і народоназву "Русь" як "Росія", однак їм кісткою у горлі стоять два окремі народи: білоруський і український. З білоруським вони вже впорались — всі свідомі білоруси, які білоруською розмовляли, вивчали її, з Білорусі виїхали. Ті, які знали, що історія білоруської мови ведеться не від кінця XIV століття, а від XIII – вона зафіксована у смоленських та полоцьких грамотах. Але росіяни наполягали, що Смоленськ – це Росія. Хоча Смоленськ, як і Новгород, до Росії не мав жодного стосунку аж до XVII століття.Читайте також: Нація народжена війною– Де в Україні сьогодні ще можна почути відгомін давньої української мови?– Це Полісся, північ України – Олевський, Овруцький райони (Житомирщина); Рівненщина – Зарічненський, Сарненський район; Волинь – Ковельщина, а також Чернігівщина – Ріпкінський район, Городня. Архаїка у цих районах ще збереглась, але, зрозуміло, що знайти її вже дуже непросто, бо неписьменних людей фактично немає. Коли ми робили свої записи в кінці 1980-х – на початку 1990-х років, ще такі були. Обидві мої прабабці, по маминій і татовій лінії, були неписемні. Так, як вони говорили, думаю, говорили років 700-800 тому.Якщо брати наш древній південно-західний ареал, то це Закарпаття, Гуцульщина. Ці райони теж зберегли говірку, хоча давніх писем
- Останні
- Популярні
Новини по днях
22 червня 2025
