«Я дуже хочу, щоб мої діти жили в мирній Україні,» - історія солдата
У перші дні повномасштабного вторгнення він добровольцем приєднався до лав Збройних сил України. «Бо інакше не міг. Совість не дозволила б сидіти і чекати, поки хтось мене і мою країну буде захищати», - пояснює солдат.
«Я тут, бо маю кого захищати, - із легкою посмішкою каже Ігор. – У мене п’ятеро дітей, двоє ще неповнолітні. І три місяці тому внучка народилась. Я її ще не бачив, тільки на фото. Мрію обійняти її, пригорнути до себе. Знаєте, я понад усе хочу, щоб мої діти і онуки жили у вільній Україні…».
Військовий не просто хоче волі для рідних і українського народу. Він і робить все для того, щоб ця свобода настала. З березня 2022 чоловік служить у складі 23 інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України, на посаді водія-кранівника в одному із підрозділів полку. Військовий каже, що кран для нього – не новина і він з ним давно вже на «ти».
Колись Ігор Михайлович служив строкову службу, але не думав, що знову доведеться вдягати однострій. Проте – час та обставини не питають дозволу, а вимагають дій.
Кілометри траншей, ровів та ходів сполучень, а також будівництво фортифікаційних споруд – це те, над чим практично щодня працює солдат.
Кран, як виявилось, на війні – не менш важливий за зброю. Він піднімає не лише бетонні плити, а й надію: на укриття, на захист, на життя.
На рахунку солдата – чимало ротацій. Військовий практично постійно на фронті.
«Небезпека завжди поряд. Обстріли, шахеди, дрони… Та всупереч ворогам – ми тримаємось. На нас, українців, випало важке випробовування, яке ми маємо гідно пройти. Я вірю в те, що ми переможемо. В нас вибору немає. Мусимо!», - впевнено каже військовий, який годину тому повернувся з виконання бойових завдань.
Попри силу духу в його голосі чується втома. Не фізична. Душевна. Бо найскладніше – не важка праця на техніці і під обстрілами, а – втрачати побратимів.
«Їх не замінить ніхто. Це не просто колеги по службі. Це - родина. І кожна втрата - це як шматок серця, що відірвали. Болить за кожного.
Це ж не просто колеги. Це ті, з ким мовчав під обстрілами, з ким ділив воду і їжу. І коли їх не стає - відривається частинка себе», - говорить військовий і так скаже кожен, хто став на захист України.
Попри все, що довелось пережити протягом цих трьох років, Ігор Михайлович вірить у Перемогу і мріє повернутись додому – до дружини, дітей і маленької онучки, щоб знову обійняти їх - не на прощання, а назавжди. Щоб зустрічати з ними світанки, щоб просто бути поруч.
Війна колись закінчиться, хоча душа вже ніколи не буде такою, як раніше.
«Я дуже хочу, щоб мої діти жили в мирній Україні. Саме тому сьогодні я тут, далеко від рідного дому, служу у складі ЗСУ. І моя совість буде чиста перед нащадками. Бо залишу їм вільну Україну», - наостанок сказав солдат.
Історія Ігоря Михайловича - це приклад людської гідності та самопожертви.
Сьогодні кожен із нас має зробити все, аби Україна залишилась вільною. І совість, з якою ми житимемо після війни, залежить від того, як ми прожили цей час.
Історією захисника поділилася Служба зв?язків з громадськістю 23 інженерно-позиційного полку.
Читайте також: «Хочу виграти цю війну»: кулеметник із Дубенщини повернувся у стрій після поранення
Ми прагнемо ділитися з Вами ще більшою кількістю новин та цікавих матеріалів. Будемо раді бачити та спілкуватися з Вами на наших сторінках у
Працюємо для Вас! Оперативно, правдиво, з любов’ю!
Дякуємо за довіру! Нам цінний зв’язок з Вами!
- Останні
- Популярні
Новини по днях
16 червня 2025
