Не всі жінки — відьми: що приховують судові справи про чари в Україні

28.05.2025, 14:40 kunsht.com.ua

Коли на цвинтар опускалася темрява, вони брали лопати і мотузки та йшли викопувати упирів. А що ж іще робити, коли за вікном XVIII століття і ти святий отець із села Мшанець? Та замість подяки за «полювання на упирів», ти отримуєш звинувачення у чаклунстві й судове рішення про і сплату одного 19 воску на Спаський монастир.

Це не легенда чи уривок із художнього твору, а реальні події, які описала за судовими рішеннями Перемишльського духовного суду дослідниця Олена Циквас1.

Жодних стереотипних деталей, які нам уявляються з масової культури: ні тобі угод із дияволом, ні справ із чортом чи викликів демонів. І так, засуджено не жінок, а чоловіків. Окрім цього, вирок не передбачав страти.

Побутує декілька поширених міфів на цю тему. Доволі давно вони з'явилися у ЗМІ20,21,22, і, попри численні спростування, досі обговорюються у соцмережах. По-перше, нібито судили тільки «красивих жінок». По-друге, наші справи з відьмами протиставляють західноєвропейським, стверджуючи про відсутність смертних кар чи катувань в Україні. І навпаки — ніби в нас чарівниць вважали слугами диявола і всіх палили. Різниця між нашими судочинцями та європейськими інквізиторами все ж таки є, але вона не чорно-біла й вимагає низки пояснень і контексту.

Тож обговоримо найбільш виразні випадки судів над відьмами, причини полювання на чарівників, наслідки таких дій. Спробуємо також знайти пояснення більш лояльного ставлення до відьом в Україні, ніж у Західній Європі.

Люди здавна вірили у власну можливість впливати на погоду, здоров’я, успіх справи та інші галузі життя. Етносоціологиня Катерина Грушевська вважала, що в давнину побутову магію використовували всі учасники громади2. Тільки найбільш важливі чи масштабні зміни вимагали втручання когось більш знаючого або колективних дій, наприклад у випадку епідемії. З часом ці знання та навички стали основою професії, і люди почали звертатися за відповідними послугами до відаючих2. Ми навмисно поки не вживаємо слово «відьма», бо воно не охоплює всі сфери магічного впливу. У контексті судів XVII–XVIII століть не виділяли тільки відьом, під суд могли потрапити чарівники, знахарі, ворожбити та інші. У народній уяві українців, що демонструють як матеріали судових рішень, так і етнографічні записи, люди, які володіли знаннями про чари, могли робити не лише зло, а й добро3.

Ми розглянули декілька комплексних досліджень4,5,6,7,8 про суди над відьмами на етнічних українських землях та виявили, що переважно їх звинувачували у негативному впливі на розум та здоров’я людини, аж до смерті; покладали провину на відьом і за моровиці тварин чи епідемії серед людей, приворот або вплив на чиновників і суддів6,4. Найяскравіші випадки народного самосуду були наслідками тривалих засух чи так званого «морового повітря».

Як ви зрозуміли з самого початку тексту, судили не лише жінок. Історикиня Катерина Диса, авторка найбільшої на сьогодні праці про суди над відьмами, вказує, що в Україні звинуваченими справді переважно були жінки, вони фігурують у 78% справ. Проте решта — чоловіки, і це немало4. Загалом по Європі теж було не все однозначно. Наприклад, в Ісландії чоловіки становили 90% фігурантів справ про чари, а в Фінляндії та Естонії — 50% та 60% відповідно. У Данії, Англії та Угорщині абсолютною більшістю засуджених за відьомство були жінки: 85–90%4.

Цікаву теорію про перевагу жінок у чаруванні розглянула Катерина Грушевська у контексті оголеного тіла в магічних діях. Дослідниця шукала відповідь на питання, у чому важливість роздягання, а відкрила більше: жіноче тіло є джерелом великої магічної сили родючості2. Це вірування з часом отримало додаткові значення: позитивного творення, очищення, захисту. Давні люди так закріпили віру в те, що жіноче тіло краще пристосоване для чарування.

Катерина Грушевська знаходила пояснення цієї думки в первісних уявленнях людей, коли вони ще не знали, що чоловік теж бере участь у заплідненні. У примітивних суспільствах вважалося, що жінка ніби родить сама з себе, тому так само може впливати на вегетаційні можливості рослин2. Саме ці уявлення дійшли із давніх часів і застосовувалися у магічних практиках аж у XIX столітті. Наприклад, на Гуцульщині оголена жінка закопує у мурашник сіль, яку згодом уживає для користі своєї корови, аби вона була здорова та давала вдосталь молока. На Київщині жінки роздягнені оббігали грядки, імовірно, теж для кращого росту й врожаю2.

Науковиця зауважує, що функціонал роздягання довго розширювався і переходив на практики, які пов’язані з чаруванням загалом, а не лише родючістю. Наприклад, зафіксовано магічну практику на Черкащині, Херсонщині, Гуцульщині, коли оголена жінка оббігала палаючу хату для припинення пожежі2. А на Пирятинщині в 1818 році під час пошесті холери група оголених жінок впряглася у рало та під проводом чоловіка оборювала село. Люди вірили, що так відгороджуються від епідемії2.

Оголення або ходіння у самій спідній білизні не раз ставало причиною судової тяганини у XVIII столітті.

Наприклад, у 1749 році в Кам’янецькому суді розглядали справу, в якій звинувачено парубка Андрія у романтичних зв’язках зі шляхтянкою Ружковською. Бідолаха зізнався у цьому, але сказав, що його змусили чарами. Парубок розповів, що багато разів тікав від панянки. Через це Ружковська зверталася до жінки Явдохи, аби та «трясла плотом, сипала гаряче вугілля і бігала гола довкола дому»6. Ці дії нібито змушували його вертатися, бо в інакшому випадку йому ставало дуже погано. Володимир Антонович не уточнює, чи якось покарали Явдоху за це6.

Віру в те, що репродуктивні можливості свого тіла жінка могла використовувати на зло, подибуємо у записі магістратських книг Вижви, що на Поліссі. Під 1710 роком записана справа звинувачення жінки міщанина Микити Веремейчука Данилом Олефировичем. Останній стверджував, що дружина Микити володіє секретом затримки росту ярини, а «доказом» було те, що вона ходила попри той город і так спричинила неврожай капусти. Суд визнав жінку невинною і наказав Олефировичу вибачитися6.

Ще один спосіб «зашкодити» пов’язаний із закрутками стебел рослин на полі, який ніби мав діяти на смерть власникам чи їхній худобі. У 1745 році мешканці села Обухівка Миргородського району спалили Вівдю Москаленчиху за падіж коней після того, як вона зробила «завитки»8. Проте тут, як бачимо, оголеність уже була не обов’язкова. Катерина Грушевська зауважує, що у XIX–XX століттях такі дії вже були дуже поодинокими, що свідчило про відмирання віри в силу оголеного тіла, проте уявлення про силу жінки все ж зберігалося2.

У деяких випадках навіть слово жінки могло стати причиною звинувачення у відьомстві й страти. У 1730 році в Кременецькому магістраті дідич Лука Малинський звинуватив свою кріпачку Мотруну Перисту в погрозах чарами. П’ять свідків запевнили, що дівчина сказала: «Я маю вже паню в своїх руках; коби менї ще вдало ся позискати прихильність пана, то я бояла би ся тоді лиш одного Бога». Далі нібито Мотруна в суперечках із іншими віщувала їм бідність. Вона не зізналася у цих діях і суд взявся до тортур. Мотруна не здавалася, хоч її тричі розтягували на дибі й тричі прикладали до неї розпечене залізо6. Після такого за законом суд мав би її відпустити4. Проте, імовірно, через високий статус позивача Мотруну Перисту таки засудили до страти. Тож розвіюємо тут одразу два міфи, нібито в Україні не було кровожеливості в судах: «відьом» дійсно вбивали і катували. Особливих підтверджень провини часто не було. В описаному прикладі всі докази — це плітки із вуст свідків. Та позивач був дідичем, навіть уявні погрози кріпачки могли погано вплинути на його авторитет.

Високий статус позивача був причиною однієї з найбільш резонансних справ зі смертною карою за чари в Україні. Йдеться про полювання на відьом з ініціативи гетьмана Івана Брюховецького. У 1667 році за його вказівкою спалили одразу шістьох жінок. Катерина Диса вважає, що така жорстокість нагадує російську модель судів над відьмами саме в контексті державної зради4.

Іван Брюховецький вірив, що відьми викрали з лона його дружини їхню ненароджену дитину, після цього обоє нездійснених батьків захворіли і ледь не вмерли. Подібні звинувачення у чаруванні на смерть трапляються дуже часто, але далеко не всі закінчувалися стратою. Та в цьому випадку владні важелі були перевагою4.

З іншого боку, кари за «чаклунство» не оминали й шляхтичів. У 1738 році на Поділлі тривала епідемія хвороби, яку в народі називали «морове повітря». Жителі села Гуменець вирішили вночі зробити хрестовий обхід по своїх полях. За нещасливим випадком шляхтич Михайло Матковський шукав там коней і зустрівся зі селянами. Гуменчани побачили не знайомого їм чоловіка із вуздечкою та вирішили, що він — персоніфікація «морового повітря» в образі упиря6. Чоловіка люто побили, порвали на ньому одіж і залишили помирати. Ледве він повернувся додому, як уже прибіг до його маєтку посланець із Гуменець перевірити, чи Матковський все ж помер. Виявивши «упиря» живісіньким, селянин повернувся до громади з цим повідомленням. Вони озброїлись і вирушили добити Матковського. Спочатку йому дали 50 буків, хтось із натовпу кричав: «Спалити!». Дехто кмітливіший сказав, що слід заручитися підтримкою інших шляхтичів, аби не потрапити під суд. Одини із панів мовив: «Паліть скорше, я готов заплатити сто золотих, коли за те буде кара», — а священник додав: «Моя річ журитися про душу, а ваша про тіло: паліть швидше»6. Не будемо описувати в деталях кривавий обряд, який вчинили над Матковським. Катерина Диса зауважує, що це було ритуальне вбивство вампіра (упиря), описане фольклористами XIX століття4.

Звинувачення їх у породженні епідемій, засухи та неврожаїв було дуже поширеним9. Можливо, тому що народ вірив, ніби упирями стають відьми після смерті3. Спалення живих та мертвих відьом і упирів, імовірно є ще відлунням людських жертвопринесень для закликання дощу та родючості. Ба більше, історик Петро Єфіменко в праці «Суд над відьмами» говорить про існування в народі вірування, ніби для припинення епідемії потрібно поховати живцем будь-яку стару жінку5.

У контексті нашої теми розглянемо декі