«Або ти приймаєш реальність і робиш, що маєш, або гинеш»: розмова з полтавцем, який воює на курщині

18.03.2025, 11:56 poltavawave.com.ua

Він називає своїх побратимів «мої козаки», а на заправці хизується ними, показуючи відео та фото. Посміхається. Відчуття, ніби не військовий командир розповідає про своїх підлеглих, а мама про синів, які успішно вступили до університету. Йому лише 29 і він добровольцем пішов на війну. А потім, не маючи військового досвіду, став командиром взводу та вже на третій день служби пішов у бій разом зі «своїми хлопцями», які мали військовий досвід. Він із Полтави. Воював на Миколаївщині та Херсонщині, в Соледарі та Авдіївці, а тепер — на курщині. Мені пощастило їхати з ним пʼять годин, протягом яких він це все й розповів. ДорогаДо будинку підʼїздить пікап. Звідти, аби повантажити мою валізу — вистрибує худорлявий хлопчина, на вигляд не більш як 24 років, одягнений у чорний спортивний костюм. Широка посмішка. У машині — кава з Макдональдса. Хлопчина відкриває задні дверцята пікапа, і аби завантажити мої речі — дістає свої — подушку та гітару. — Граю на любительському рівні. Але в мене й там теж одна є. У пікапі тепло. Піднімаю голову вгору, а перед очима купа шевронів. Ми їдемо додому. — Андрію, я журналістка, цікаво було б з тобою інтервʼю зробити. Типу дорожнього, — зізнаюся йому я після купи розказаних історій та двох годин дороги. — О, так це запросто. У мене вже колись брали. Але чомусь з кадру потім вирізали все, що я казав, — посміхається. Під час розмови йому часто телефонують. Та якщо під час нашої розмови у повітрі легкість і невимушеність, всіяна жартами, то з тими хто телефонує, Андрій розмовляє жорсткіше. Смішливі інтонації зникають із голосу. Поміж розмовами ми слухаємо музику. Музику військового часу. По черзі вмикаємо пісні, які подобаються.— Ой, цю залиште, будь ласка, — просить він, коли з динаміка лунає «Піхота» Чемерова та Колі Сєрьги. ПоверненняТи з 2022 року воюєш?Перед початком повномасштабки я був на заробітках у Польщі. А коли почалося — відразу вирушив додому. Мене ще до нашого кордону поляк підвозив безкоштовно. Прикольний чувак. Я йому сказав, що їду на війну. І як життя у Польщі?Краще, ніж у нас. Можна заробляти, якісно харчуватися, ще й заощаджувати. Але це не вдома. Це все одно чужа земля і чужі люди.Одразу як приїхав у Полтаву — пішов до брата. Памʼятаю як зараз: пів на пʼяту ранку, ми сидимо на кухні, пʼємо сопліцу (оригінальна польська настоянка — ред), а він запитує: — Андрюха, а скажи чесно, чому ти насправді повернувся? Я відповів йому, що приїхав, аби захищати своїх близьких. А він подивився на мене і сказав: — Я піду з тобою. І пішов. Досі воює. Але він один серед моїх друзів, хто тоді зважився. А потім війна все змінила. Ті, на кого я сподівався в цивільному житті, віддалилися, а ті, на кого я і подумати не міг — постійно допомагають. А вдома як сприйняли твоє рішення?Мама мене як побачила — втратила свідомість, ми ще краплі їй якісь тоді капали. А батько сварився через те, що я повернувся. Ти одразу потрапив на фронт?Та ні (сміється). Я десять днів ходив до військкомату і мене брати не хотіли. То я поки ходив — полікував собі зуби. Чомусь думалося, що коли на фронті зуб прихватить, то буде кепсько. А десь день на десятий один з офіцерів порадив мені записатися у піхоту. Сказав, що туди, на відміну від моєї спеціальності, люди потрібні. То я й записався. Того ж дня мені зателефонували й сказали, що завтра виїзд на фронт. ПризначенняСпочатку я потрапив на Миколаївщину. А оскільки у мене було звання молодшого лейтенанта, то мене одразу взводним призначили. Це капєц був. Мені 26 років. Я приїжджаю, а там такі матьорі військові зі шрамами та досвідом. Тоді зрозумів, що поки не проявлю себе, поки не піду з ними в бій — слухати мене вони не будуть. На третій день служби я повів їх у бій. Ставлення до мене покращилося. А на пʼятий день наш ротний потрапив у госпіталь і мене призначили виконувати його обовʼязки. Які тільки люди у мене там (Миколаївщина — ред) були. Це стовідсотково вмотивовані воїни, яким було чхати чим воювати. Вони йшли добровільно, за ідею. Йшли захищати своїх.Андрій по центру з побратимами У мене циган був. Я спочатку з обережністю до нього ставився. Уяви, у чувака вісім дітей, він не вміє говорити та писати українською, тільки ромською. Але він прийшов добровольцем захищати свою країну та своїх дітей. Він дуже відповідально ставився до поставлених задач. Йому було важливо не підвести інших. А ще двоє були з Правого Сектору — одесити, а ще гагаузи (тюркомовний народ, що мешкає на території Молдови, зберігаючи автономію. Хоча основна частина гагаузів мешкає в Молдові, в Україні налічується близько 31 000 представників — ред).Скільки людей тоді було в тебе у підпорядкуванні?Та може 86. А звання молодшого лейтенанта як отримав?Та там яка історія. Я в «строяку» (Полтавський національний технічний університет імені Ю. Кондратюка) навчався і, щоб не йти служити в армію, вирішив вступити на кафедру військової підготовки. Заняття були щосуботи. А що роблять студенти у суботу самі розумієте. Коротше — відкосив від армії й потрапив на війну. Але тоді навіть не уявляв, що воно мені знадобиться. Андрій унизу праворуч БійПісля Миколаївщини була Херсонщина, потім — Соледар. Там на «Артемсолі» нас було десь 12-14 військовослужбовців. Ми тоді отримали наказ утримувати завод. Згодом Соледар окупували. Але в будь-якому випадку ми робили й робимо свою справу. Загалом бувають такі замєси, лежиш і розумієш, що психіка просто не справляється. У мене на цей випадок три рішення:Перше — побільше жартувати. Почуття гумору допомагає у таких ситуаціях, що й не уявляєш.Друге — я планую майбутнє. Думаю про те, як повернуся додому, як одружуся, куплю собі машину.Третє — я думаю про свою наречену, яку дуже кохаю. Саме думки про неї мотивують мене заспокоїтися, прийняти правильне рішення та рухатися далі. А потім була Авдіївка. У Авдіївці такі люди загинули, я таких козаків більше ніде не бачив. Найкращі сини України. Просто піздєц. Дуже багато толкових хлопців. Серед них був Тимур. Він виконував завдання як піхотинець. На виході Тимуру перебило ноги від мінометки і він близько пʼяти кілометрів повз до наших. Доповз, його забрали еваком. Але дорогою він помер. Я такі історії як чую, у мене досі сльози котяться. Ми зупиняємося на заправці попити кави. А ще пікап Андрія постійно сам збавляє швидкість.— Могли б спокійно їхати 120, а він більше 75 не хоче. Уже хто його тільки не дивився. Повну діагностику робили. Ніхто не може встановити причину. Памʼятаєш як вперше приїхав додому після служби?Памʼятаю. Тоді було тепло. Ми з батьками на дачу поїхали. А там трава висока така. І вони по тій траві пішли. А я стояв і дивився просто. Не міг туди ступити (бо на фронті у траві можуть бути розтяжки та міни — ред). А ще ліхтариків (ліхтарик на фронті загрожує тим, що ворог може одразу тебе засікти — ред) злякався. Ми з друзями сиділи у парку. Уже темно було, і вони почали ліхтариками клацать. Я тоді попросив вимкнути.Потім уже з часом адаптуєшся до цивільного життя, коли приїздиш наступного і наступного разу. Командир Андрій по центру внизу Я вважаю, що звання не дає мені більше влади над кимось. Людина з людиною має нормально спілкуватися. Хіба не так? Важливо турбуватися про свій колектив. Бо хто, як не ти. Інколи мені не зрозуміло, чому до війська беруть хворих людей. Вони невмотивовані, вони не приймають ту реальність, яка є. Ними керує страх. Я, як командир, просто не знаю, що з ними робити. Бо моя думка така: кожна людина у війську має бути корисною і розуміти, чому вона тут.Був у мене випадок, коли один військовослужбовець провтикав виконання завдання. Я тоді в нього запитав, що було б, якби він у цивільному житті не зробив того, що треба? Там його б насварили, може оштрафували. А тут від виконання завдання безпосередньо залежить життя людей. Усі військові мають це говорити і розуміти. Війна — це не час, коли можна провтикати чи накосячити. Занадто багато всього тоді можна втратити. Але ж як тоді бути із суспільством. Коли одні воюють, а інші ні?Це вже інше питання. Складніше. Зараз ми воюємо, бо немає іншого виходу, попри умови. Бувають ситуації, коли змушуєш себе йти в бій. Але це я говорю про тих, хто давно на війні. Але знову ж таки, як цивільний, який чує історії про беззаконня, взагалі захоче мобілізуватися?Зараз питання залишається відкритим — ніхто не хоче воювати, а ворог іде. І як би я не був незадоволений нашою владою чи деякими рішеннями, але ворога я не люблю ще більше. Я хочу, щоб з моїми близькими все було добре, і в жодному разі не хочу, щоб з ними трапилося те, що траплялося з людьми на окупованих територіях. Андрій ліворуч Розкажи про курщинуА що про неї розказувати. Туди нас перевели після Авдіївки. Діда там одного зустріли. Він наш, просто ще до війни продав будинок і переїхав туди. Зараз не може повернутися, бо у нього все господарство там, а в Україні нічого не лишилося. То ми як вʼїхали він нам розказав де яка хата пуста і куди можна заселитися. Бабусі ми одній місцевій там допомагали з дитиною. Історія — жах. Батьки лишили тримісячну дитину з бабусею, а самі на чемодани і втекли. Потім бабка розповідала, що телефонували їй і говорили, що уже у подмосковʼї. Обіцяли з