"За рік війни об’їздив всю країну — після Перемоги повторю", — Михайло Кулик
Михайло Кулик родом із села Чертіж, що на Львівщині. У 2000-их роках одружився з калушанкою Наталією. Працював у Польщі, Чехії, Данії. А впродовж останніх 20 років — екскаваторником у сільськогосподарській компанії «Ґудвеллі Україна». Багатодітний батько: найстаршій Софії — 26, Марті — 20, Олександрові — 18, Дарині — 13 та наймолодшій Ярині — 7 років.
«Коли почалась повномасштабна війна — вирішив захищати своїх дітей та родину. Молодим служив в у Протиповітряній обороні у Херсоні, давав присягу на вірність, тому мав виконати свій громадянський обов’язок. Кожен в той час робив свій вибір. Після того, як під час тривог спускався у підвал, вирішив разом із сусідом, колишнім атовцем, стати на захист країни. Він пішов на день раніше, а я — другого березня. Сусід вважається зниклим безвісти».
Михайло був артилеристом реактивної системи залпового вогню «Град» у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». У 8 окремому гірсько-штурмовому батальйоні служив штурмовиком. Майже півтора місяця захищав Київщину, в тому числі визволяв перше окуповане в Україні село — Лук’янівку.
«В Лук’янівці я пройшов бойове хрещення. Хлопці, що воювали ще з 2014 року, вчили, як окопи правильно рити, позиції вибирати, як відступати. Адже були такі, що й автомата у руках не тримали».
Потім були Суми, Конотоп, далі — Чернігівщина, зокрема, Басань.
«Нас, 15 чоловік, прикривали дорогу, поки решту військових штурмували село, з якого втікали вороги. Там добу без їжі сиділи: холодно, сніг, мороз — вогонь не можемо запалити. Сидимо цілу ніч в окопі. Коли нас «накрили», в той момент думав все, але минулося — вижили».
Потім стояли на Донеччинні, Кліщіївка — Бахмут.
«Влітку 2022 року біля Кліщіївки не було води, тільки мали пляшку на день, щоб попити. Потім хлопці знайшли озеро. Ми виїжджали вночі по черзі покупатися, одягненими у воду стрибали, банку шампуню на себе виливали».
Страх, розповідає співрозмовник, з часом перейшов у адреналін, коли вже не боїшся ні вибухів, ні штурмів. Навпаки, якось незручно ставало серед цивільного населення.
«Чотири місяці живеш в землі з одними й тими ж людьми. Приїжджаючи у місто, незручно себе почуваєш: дискомфорт відчував, навіть коли каву треба було взяти. У Бахмуті нас не дуже любили. Якось, коли забирали посилки, то стали в чергу до будки з шаурмою. Хлопцям, які перед нами в черзі говорили російською, фастфуду вистачило. А коли ми попросили українською — сказали, що немає».
У пам’яті виринають і теплі спогади. На Київщині бійців годували у школах, у магазинах — пригощали кавою. У Конотопі тиждень базувались у жінки із Закарпаття, яка навіть вареники ліпила.
Багато разів смерть Михайла обходила боком. Каже: війна не вибирає, чи ти хороша людина, чи спортсмен, чи військовий. Якщо тобі щастить — ти виживаєш, хіба є прямий приліт.
«Поїхали з побратимом на позиції відвезти хлопцям їсти. То було закинуте село Пазено між Луганською та Донецькою областю. Їдемо — сонце, а тут по асфальту вода тече. Треба було вибратися в лісі догори, але почав «бусом» буксувати. Вирішив перечекати кілька хвилин, щоб підсохло, тому припаркувався біля пам’ятника радянському солдату. За той час, поки працював «Старлінк», подзвонив додому. Чую — щось летить. Пролетіло, далі вертається назад. Касетою нас накрило. Коли вона відстрілялась, чуємо, хлопець кричить, що його забило, а він йшов знизу, де я авто залишив. У машині розірвало чотири колеса, вікна повибивало, солярка тече, димить…».
Часто, пригадує ветеран, чув на свою адресу, що пішов на війну за гроші. Ділиться, перший місяць отримав тільки 16 тисяч, та й тоді не думав про заробіток. Хоча були й такі, котрим вигідно, щоб війна не закінчувалась.
«З початку повномасштабної війни з нами було багато контрактників, хлопців 20 років. Треба виїжджати на «бойові», заряджати зброю — тільки один снаряд важить 80 кілограмів. А вони боялися. Кажу: «Вас держава вчила воювати, а реально доводиться це робити старим дядькам по 55 років та вагою до 100 кілограмів». Натягнеш бронежилет, БК, автомат, і з цим треба вилізти на танк, а там гусениця мені по шию. Щоб воювати, треба мати здоров’я».
Михайло згадує, як багато переживала дружина та діти. Бувало не виходив на зв’язок по 5-7 днів. Але старався не думати про найгірше, налаштовував себе на виживання, адже ще треба виростити дітей та онучку Олівію.
«Вона часто мене називає татом», — Михайло зі сльозами на очах розповідає про свого зятя Ельвіна Новрузова, який вирішив воювати за прикладом тестя.
Спершу не дуже серйозно сприйняв бажання Ельвіна. А коли на три дні «вирвався» додому, хлопець був після поранення, яке отримав біля Херсона. Переконував зятя перевестись ближче додому.
«Але Ельвін не слухав нікого — рвався до побратимів. Він завжди був добрим, позитивним, компанійським, любив жартувати. Коли Софія (донька. — Авт.) прийшла перед Новим роком до нас і сказала, що він не виходить на зв’язок, я зразу зрозумів, що це або смерть, або полон, адже їх багато не повернулося. Зараз у мене шоста дитина — це моя онучка».
Більше про Ельвіна Новрузова — в публікації "Йому було соромно сидіти вдома". Рідні Героя Ельвіна Новрузова вперше розповіли про втрату".
Артилерист Михайло Кулик найближче до ворога був на відстані півтора кілометра, коли проводили «зачистки». Стріляли «Градом» — за 10 кілометрів.
«Піхота стоїть на «нулі», а ми виїжджали стріляти за «нуль». Опісля маємо 4 хвилини, щоб скластися та вернутись назад. Відповідно, як ми це зробили — прилітає по піхоті. Інший випадок: ми стоїмо, заїжджає пушка М777 і тоді прилітає по нас».
Ветеран розповідає, що коли ворога витісняли, то окупанти залишали все награбоване. Було дуже багато кнопкових телефонів, мисливські патрони, запаковані іграшки дитячі, навіть холодильники з магазинів витягували.
«На початку у них була нова форма та екіпірування — готувались до параду. А як тікали, то залишали та заміновували все. 20-річний наш військовий їх з танка обстрілював, аж поки не вперся у дуб. То вони тікали напоперек по вуликах з бджолами, по машині, щоб тільки вціліти».
«Замороження» війни для Михайла — це більша підготовка ворога, накопичення зброї. Тоді, впевнений, окупанти уже можуть дістатися і заходу України.
«Ніби ми маємо зброю, але людей не вистачає. У нас також було три батареї, а зробили одну. Всіх відправили у піхоту. Кілька днів, місяців пройшло і хлопці стали безвісти зниклими, або «двохсотими». На війні сліз нема, там такий адреналін — навіть інколи про сім’ю не думаєш».
Як уявляв повернення додому, то хотілось відпочити з рідними, але похід до лісу для нього став табу, адже на війні був постійно в землі, з гризунами, тому улюблені гриби на якийсь час довелося відкласти.
«Мрію після Перемоги зібратись з усіма побратимами. Я до війни Європу об’їздив, а в Україні не був ніде далі Львова. Тепер знаю кожен населений пункт Київщини. На Донеччині мені сподобався Слов’янськ. Коли їх відновлять, хочу повернутись, щоб ще раз пройтись по тих місцях, де воював. А дітей та онучку відвезу на море за кордон. Головне, щоб настав мир і діти не ховались по підвалах та не воювали».
Після демобілізації Михайла Кулика ще й вдома тримав адреналін. Він не хворів, а згодом почали «вилізати» різні болячки, А ще — пережив інфаркт, тож очікує на другу операцію. Другу групу інвалідності отримав через цукровий діабет.
Герой «Вікон» щиро вдячний волонтерам, підприємцям та всім небайдужим, хто підтримував його як солдата, зокрема, Василю Галію з Верхньої. А також своїй компанії «Ґудвеллі Україна», яка зберігала за ним зарплату, навіть коли був на війні. Не забували колеги підтримувати й сім’ю, зокрема, на Великодні та Різдвяні свята. А після повернення ветеранів на роботу — організовували відпочинкові поїздки, реабілітацію. При потребі — пропонують послуги психолога.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
- Останні
- Популярні
Новини по днях
23 січня 2025
