Павло Афісов розповів про 920 днів полону. Його катували струмом

24.12.2024, 11:03 nezhatin.com.ua

25-річний Павло АФІСОВ, старший лейтенант, по суботах виходить у центр Чернігова, на Красну площу. На акцію, аби підтримати полонених хлопців, і нагадати, що їх ще багато в російських катівнях. Він і сам був там до 18 жовтня. Схуд на 16 кілограмів.Тату— Не було жодної. Набив дві після поверненню додому.На кисті — римське XVII. Ця цифра постійно йде зі мною по життю, — каже Павло. — Я народився першого числа сьомого місяця (1+7). У віці 17 років став на шлях кар’єри військового. 17 лютого 2022 року почалися активні бойові дії в Маріуполі. 17 березня 2022 року там же двічі ледь не загинув.17 квітня 2023 року в понеділок, наступного дня після Пасхи, були жорстокі тортури. Міг не пережити цей день у полоні. 17 жовтня 2024 року найважчий день — за день до повернення, коли це все трималося на волосинці і могло зірватися в будь-який момент.На грудях — тату 920. Це кількість днів у полоні та латинськими літерами: «Або перемогти, або померти». Для себе я це закарбував. Бо я вижив, не зламався, не здався. І зараз я тут.— Що допомогло вижити і триматися?— Листи від матері. Снився дім і рідні. Багато думав про життя. Мріяв про родину і дітей. Мовляв, нікого не встиг після себе залишити. Жалкував, що погано поводився в підлітковому віці і мав натягнуті відносини з матір’ю. Після повернення ми пообіцяли один одному більше не сваритися.Родина— Батьки розлучилися, коли я був ще малим, — розповідає Павло. — Тато помер у 2019 році, асфіксія. Удавився шматком м’яса під час їжі.Мати Тетяна — колишня працівниця МВС, майорка. Перша жінка-учасниця АТО в Чернігівській області. Починаючи з 2015 року їздила на ротацію тричі, здається.Народився в Чернігові. Захоплювався футболом, мріяв стати футболістом. У підлітковому віці зв’язався з поганими хлопцями. Тож, аби не наробив горя, мати віддала мене після сьомого класу до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Учився там чотири роки.У 2014 році брав участь у параді до Дня Незалежності за участі президента Петра Порошенка. Далі вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Випустився у 2020 році. Став заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення. За розподілом пішов служити в 36-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського (36-та ОБрМП).На той момент мати вже вийшла на пенсію. Мріяла купити будиночок біля моря. Придбала в Очакові, Миколаївщина. Але зараз уже того будинку немає. У 2023 році на нього впав дрон. На щастя, нікого не було вдома.Перейшли річку КальміусУ ніч на 1 березня морпіх Афісов у складі батальйону морської піхоти зайняв кругову оборону Маріуполя. Місто обстрілювали. Прилітало в пологовий будинок, у лікарні, у банки, у школи. Військові намагалися допомогти цивільним, давали їм свої сухпаї, медикаменти.17 березня Павло впіймав на даху дев’ятиповерхівки мобільний зв’язок. Устиг подзвонити матері.— На заводі ми пробули близько тижня, — каже Павло. — Нас обстрілювали з танків, кораблів, літаків, з безпілотників. На початку квітня росіяни почали випускати по нас фосфорні ракети. Якщо така ракета прилітала в будівлю, випалювала бетон до попелу. Тлів бетон кілька днів.Їли раз на день. Їжу знаходили в покинутих хатах: макарони, крупи. Спали по черзі, три-чотири години.11 квітня перед нами став вибір: прориватися до «Азовсталі» чи йти в бік Запоріжжя. Група складалася з 15 чоловіків. Вирішили йти до Запоріжжя. Задача була надскладна. 60 кілометрів треба було пробиратися місцевістю, захопленою росіянами, ще стільки ж — сірою зоною.Як вийшли з Маріуполя, зіткнулися в бою з військами ДНР. Серед наших були трьохсоті з кульовими пораненнями. Надавали їм першу медичну допомогу. Усіх забрали з собою, нікого не кинули.Довелося перейти річку Кальміус, що протікає поблизу Маріуполя. Вибрали місце, де мілко, води до пояса. Від берега до берега — метрів 10. Квітень, холоднеча. Роздяглися до трусів. У руках бронежилет, автомат. Речі за спиною в рюкзаку. Після були гори, кар’єри.13 квітня вийшли до села Старий Крим неподалік Маріуполя. І потрапили в оточення з чотирьох боків. А в селі їздила російська техніка з буквою «Z»«Ця тема для них завжди на слуху»Бачимо: за 300 метрів від нас росіяни й український військовий з білим прапором. Він був між нами переговорником. «Русские вам говорят сдаваться в плен». Вибору в нас не було, тож ми погодилися. Якщо не здамося, на місці пристрелять. Взяли нас у полон морські піхотинці.Росіяни наказали в одному місці скинути весь боєкомплект і вишикуватися в лінію на відстані два метри один від одного. Руки вгору з розрядженим автоматом. Підходили по одному. Розуміли, що ми вже були не першими, хто потрапив до них. Нас обшукали. При мені було посвідчення офіцера з банківською карткою.Після нас нагодували: дали сухпаї і гарячий чай. Навіть покурити. Казали, що вбивати та яйця відрізати не будуть, бо треба обмінний фонд. Мовляв, днями був обмін, і вони віддали наших хлопців цілих, а наша держава повернула їм усіх без яєць.І ця тема для росіян завжди на слуху. Настільки сильна інформаційна пропаганда й обмеження в незалежних інформаційних ресурсах, що майже кожен з них говорить про знайомих з відрізаними геніталіями та кастрованих. Типу у всіх є якісь знайомі чи родичі, яким типу українці відрізали в полоні яйця.400 полонених привезли в барак, схожий на курник. Потреби справляли в пластикові пляшки. Просиділи там добу. З їжі дали консерви, стакан чаю і вафлю.ОленівкаУночі прийшов військовий, спитав: «Є офіцери?» Нас набралося чоловік 30. На «Газелі» повезли в Оленівку (колонія, де росіяни утримували українських захисників. Внаслідок теракту в ніч на 29 липня 2022 року там загинуло щонайменше 53 полонених, понад 130 було поранено. — Авт.).Вилазимо з машини. І тоді почалося пекло. Перед нами чотири будівлі. Чую крики чоловіків, яких там катують і вбивають. Бачу усміхнені обличчя днрівців. Мені здається, вони були під впливом наркотичних чи психотропних засобів. Нормальна людина не може відчувати радість під час постійних катувань інших.Почалася так звана «прийомка». Від машини до першої будівлі стояли чоловік 10 з гумовими дубинками та черенками від лопат. Дивлюсь далі: хлопці, які їхали зі мною, стоять уже на карачках. Біжу швидко. У цей час мене б’ють по руках, ногах, голові. Останній б’є підстрачник. Стаю на карачки. Зверху на мене сів днрівець і кричить: «Неудобный стульчик. Мне не нравится». Після цього отримую ще один удар по спині. Інші російські військові нам кричали: «Мы вас кастрируем. Отрежем яйца. Мы вас убьем. Вы будете тут сидеть пожизненно».Коли всіх з машин «прийняли», треба було забігти на другий поверх цієї будівлі. Так само через живий коридор з днрівців. Били так само, як і першого разу. Забігаю, і переді мною кімната. Справа вже хлопці на карачках, а зліва знову «прийомка» від співробітників СІЗО. Теж днрівці. Дивлюсь, а хлопці зовсім юні, підлітки.Треба було роздягнутися повністю, догола. Заглядали всюди. Навіть сідниці казали розсунути. Передивлялися речі, обривали резинки на флісках, шнурки. Дивилися татуювання. У кого були патріотичні, били ще сильніше.На руках залишилися багато дрібних шрамів, — показує. — Під час «прийомки» били ланцюгами. Шкіра від холоду синя, суха, полопалася. Ішла кров.Стрес, холодно, переохолодження. Їсти хочеться. У туалет також — понад добу не пускали. Випросили лише відкрити вікно з решітками. Залазили на підвіконня і з другого поверху дзюрили.На першому поверсі були хлопці з пораненнями. Чув, що деяких возили навіть у Донецьк на перев’язки.Через деякий час до нас знову заходять, питають «Є офіцери?» З десь 400 нас зібралося чоловік 15. Розмовляти між собою забороняли. Почали по одному забирати. Коли дійшла черга до мене, завели в іншу кімнату. Дивлюсь, переді мною представники воєнної комендатури. Питають дані, посаду, де потрапив у полон. В одного апарат для зняття відбитків пальців. Інший фотографує мене та знімає відео. При цьому хтось каже знову, що мені відріжуть яйця. Кажуть, що я вбив багато цивільних у Маріуполі. Зміг промовити: «Я цього не робив».В Оленівці пробув вісім днів. Годували тільки хлібом. Зранку і ввечері давали фарбовану воду, яку вони називали чаєм. В обід був нібито суп. У несоленій воді плавав маленький шматок картоплі і моркви. Та шматок хліба.Засобів гігієни — жодних. Два туалети на вулиці. Спали на піддонах у холодних бараках. Подушок чи ковдр не було. Зігрівали самі себе. Закриємо двері, надихаємо. Розуміли, краще хай буде душно, ніж холодно, — тяжко видихає. Закурює. — Доки був там, кожен день чоловік 70-80 забирали «КамаЗАми». Казали, що на обмін.СІЗО Кашина— У ніч на 22 квітня назвали моє прізвище й інших офіцерів. Очі заліпили скотчем, на голову мішок. На руках затягнули стяжки.Мені випало летіти до міста Кашин у Тверській області. Нас посадили в літак паровозиком. Здавалося, летіли вічність. Не поворухнутися. Стяжки натирають руки. Хочеться в туалет. По п’ять чоловік дозволили ходити. Прошу росіянина послабити трохи стяжки, бо не можу навіть ширинку розстібнути. Він сміється і каже: «Ні. Терпи». Довелося понад добу терпіти. Хотів ду-у-уже.Після прильоту нас завантажили до автозака. Коли приїхали, знову почули їх «прийомку». З камер доносилися гасла: «Слава России! Слава росийскому спецназу».З автозака обличчям донизу нас поклали на землю. Хоч і був квітень, але мінусова температура. Зняли стяжки, мішки. Пильнували за нами спецназівці.Мене заводять до кімнати в СІЗО. Стоїть відеокамера, стіл і кілька стільців. Чоловік п’ять-шість уфсінівців (управление федеральной службы исполнения наказаний. — Авт.) та спецназівців. Знову питали дані, звання, де потрапив у полон. Питали, чи вбивав я цивільних, чи займався мародерством.Потім мене повели в іншу кімнату. Кажуть ставати раком: руки вгору, голова опущена, ноги розставлені. Співробітники уфсіну били мене кулаками, шокером. Кричали: «Ты убивал. Мы тебя посадим на пожизненное».Далі була чергова кімната-«прийомка». У ній стіл і стілець. Там були два медики — чоловік та жінка. Зліва лежала машинка для стрижки. На підлозі купа різного во