Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність

Смерть пахне бузком». Історія військового, який сповіщає про загибель

nezhatin.com.ua

 Смерть пахне бузком». Історія військового, який сповіщає про загибель

36-річний Микола Дробина став до лав Збройних сил України в березні 2022-го. Його обов’язком тривалий час було сповіщати про загибель військових їхнім родинам і допомагати з оформленням документів. Далі — розповідь Миколи про те, які слова знаходив для родичів захисників, що йому допомагає зберігати емоційну стійкість і чому кожен день на цій службі — найважчий.«Це був, напевно, найважчий момент служби» До мене війна прийшла у 2014 році. Тоді мій молодший брат на своє повноліття пішов добровольцем у батальйон «Карпатська Січ». Потім на фронт вирушили друзі, і я поступово став обростати знайомствами серед військових. Люди з іншими життєвими орієнтирами просто відсіялися: війна фільтрує оточення.Повістку я отримав одразу після початку повномасштабного вторгнення. Вже у військкоматі командир повідомив, що я і ще двоє офіцерів будемо розносити сповіщення про загибель військових їхнім рідним. Це був, напевно, найважчий момент моєї служби — коли мені сказали, чим займатимусь. Була просто паніка: прийшов додому, зірвався на дружину, посварився із друзями, цілий день був злим. Дружина Катя сказала: якщо у мене є проблема, то завжди можу з нею поговорити. Саме розмова з нею допомогла мені заспокоїтись і прийняти страх перед майбутньою роботою. Дату, коли заносив перше сповіщення, не пам’ятаю. Тоді у Попасній загинув чоловік приблизно 60 років. Він воював раніше, після демобілізації не зміг адаптуватись до цивільного життя і знайти себе, тож коли почалася повномасштабна війна, пішов на фронт і почувався на своєму місці. Суть моєї роботи така: я передаю родичам загиблого військове сповіщення, потім разом із ними їду в морг, де проводимо упізнання.У дитинстві смерть асоціювалась у мене з чорнобривцями. Коли померли бабуся й дідусь, труну обкладали цими квітами. Сьогодні ж для мене смерть пахне бузком. Він рясно росте біля моргу на вулиці Пекарській у Львові. Ненавиджу бузок — ця квітка пахне горем. «Нарешті почав забувати прізвища»Упродовж дня може бути три сповіщення, а може не бути й жодного тижнями. Дуже добре пам’ятаю кожне. Наприклад, історію загиблого, який був у морзі в «дирі». Так називаю тимчасово окуповані території Донецької області. Працівники військкомату й родичі загиблого довго збирали документи й домовлялися про обмін. Повернути тіло вдалося лише через два місяці: воно було у вкрай поганому стані, але батько впізнав.«Я пам’ятаю його усмішку», — сказав він.Бесіди з близькими військових чітко закарбовуються в пам’яті. Я мов психолог — намагаюсь допомогти людям і сам не з’їхати з глузду. Мені почали снитися чорні люди, бо тіла військових часто привозять обгорілими. Найгірше для мене — побачити у сповіщенні знайоме прізвище. Пригадую, загинув мій знайомий із позивним Австрієць. Його справжнього імені я не знав. У нього залишилися батько, мати й невиліковно хвора дівчина. Їхали ми передавати сповіщення і вирішили, що дорогою назад купимо кавун. Приїхали, батьків удома не застали, пішли по кавун, а він тріснув у руках. Кажу — це поганий знак. І тут у нашому родинному чаті побачив повідомлення від брата про загибель Австрійця. Запитав його ім’я та прізвище. Виявилось, що у моїх руках на нього похоронка. Приїхали з родичами в морг на упізнання. У нього був вирваний шмат шиї, тобто майже миттєва смерть. Був випадок, коли загиблий, здавалося, їздив зі мною в машині два дні. Наче щось його не відпускало. Віддав родичам пакет з особистими речами хлопця, видав свідоцтво про смерть та інші документи. Проте весь час чув трупний запах у машині. Провітрював, протирав місце, де лежали речі загиблого. Потім потрапив у незначну ДТП, і поки перекладав речі в багажнику, мені зателефонували. Виявилось, що помилилися із номерами тіл, переплутали візуально схожі між собою одиничку й четвірку, привезли не того загиблого. Нам вдалось усе швидко владнати й поховати військового з почестями. Після цього запах у машині зник. Можливо, я щось викинув із багажника автомобіля, а можливо, загиблий щось хотів мені сказати. Не знаю.Ми на службі між собою ділимо сповіщення. Якщо бачимо знайомі імена, то міняємось, я намагаюсь уникати повідомлень для знайомих. Це надто боляче. Коли загинув мій друг із позивним Тигр, я його забрав, зробив необхідні документи, простежив, щоб хлопці одягли його в парадну форму. Проте на похорон піти не зміг, спеціально того дня заступив у наряд. «З кожним сповіщенням залишаю шматок себе»Ми — це своєрідний міст між живими і мертвими. Дуже часто родичі саме від нас дізнаються про те, що їхніх близьких уже немає. Нерідко в соцмережах дивлюся, чи знають уже родичі про смерть. Коли сім’я знає — це легше, бо не ми принесемо їм цю новину.Беру сповіщення, приїжджаю за відповідною адресою. Навіть коли маю номер телефону, новину повідомляю особисто. Спершу дзвоню у двері до сусідів, щоб розпитати про родичів загиблого. Часто трапляється, що вдома нікого немає, або не можеш знайти потрібної квартири. Якось їздив чотири дні до будинку, заходив у кожну квартиру. Приїжджав навіть наш майор. Зрештою, вийшли на родичів загиблого через далеких знайомих: виявилось, що вони переїхали. Часто доводиться чекати інших родичів, щоб не залишати людину з гіркою новиною на самоті. Були випадки, коли ми приносили сповіщення усім складом — наприклад, матері про загибель єдиного сина. Найгірше, коли двері відчиняє маленька дитина. Мама плаче, а малеча ще нічого не розуміє, хоче бавитись. Я говорив із трирічним хлопчиком (моя донька такого ж віку), відволікав його й себе. Серце розривається від того, що змушені переживати наші діти. Траплялося, що родичі загиблого військового зі мною сварилися. Сповістив жінку про смерть сина. Приїхала її сестра зі словами: «Чому ти тут, а він загинув?». Намагаюсь не аналізувати такі ситуації, не хочу їх згадувати. Хтось напивається, хтось вживає антидепресанти, я ж просто намагаюся забути.З кожним сповіщенням залишаю шматок себе. З’являється сиве волосся, нові зморшки. Ми всі по черзі беремо вихідні від повідомлень — навіть якщо по дорозі, навіть якщо родичі вже знають, беремо паузу на день. Інколи командир забирає усі сповіщення сам, а натомість просить нас виконати іншу роботу. Я не роблю нічого доброго, бо несу звістку про смерть. Коли люди відчиняють двері, бачать мене, то одразу все розуміють. Їхні очі просто благають не казати, але я саме для цього і прийшов. Якось зайшов у під’їзд разом із хлопцем з дитячою колискою. Ми поговорили, я розповів про службу — і виявилось, що він ішов до того ж помешкання, що й я. Буває, що і прийти на похорон нікому. Так ховали маріупольця, батьки якого загинули ще раніше у рідному місті. Трапляється, що батьки полеглого в окупації. Немає кому приносити сповіщення.Смерть не вибирає, смерть зжирає все. Їй байдуже. Бувають родичі, яким також байдуже. «О, то мені за загиблого виплатять гроші», — говорить чиясь мати.«Брат пропав безвісти? Сідайте, хлопці, будете соточку?» — пропонує незнайомець. Від такої роботи неможливо дистанціюватись. Інколи дивуюся, як люди спокійно ходять вулицями. Біль утрати поділений на кожного в рівних пропорціях, він стосується всіх українців. Тому що ці люди, які зараз на фронті, воюють за нас усіх. Нерозуміння цього викликає в мене огиду, і я починаю відсторонюватися від таких людей. Коли на війні багато твоїх рідних і близьких, мимоволі кожного в думках уже поховав. Буває, дзвонять і кажуть, що їхні родичі чи друзі — поранені. Я відверто радію, що когось поранили. Людина вийшла з пекла. Проте на її місце прийде хтось інший. І все починається спочатку.«До всього звикаєш, просто до поганого трішки довше»З початку повномасштабної війни я не подивився жодного фільму. Взяв до рук книжку — прочитав дев’ять сторінок і відклав. Не можу зосередитись. Маю на телефоні примітивну гру — просто клацати й не думати. Намагаюся шукати порятунок у гуморі, часто відповідаю жартами на серйозні питання. Багато колег роблять так само. Сарказм — це те, що не дає збожеволіти. Іноді жаліюсь на роботу своїм близьким. Але намагаюся не приносити її додому. Відновлюватись та зберігати емоційну стійкість допомагає дружина. Намагається мене відволікти від думок про службу, пропонує разом приготувати вечерю. Побут насправді допомагає перемкнутись. Ну і, звісно, моя донька. У перші місяці служби, коли приходив додому, відразу всі речі кидав у пралку. Намагався з себе зняти не лише одяг, але й враження. А запах уже не забудеться ніколи, він зі мною назавжди. Просто живу в цьому всьому. Намагаюся собі пояснювати, що комусь зараз набагато гірше — в окопі, болоті, холоді та під обстрілами. До всього звикаєш, просто до поганого трішки довше. Мабуть, я вже змирився зі своїми обов’язками. Це як місце шраму — колись було дуже боляче, а тепер шкіра стала товстою.Якось їхав із донькою загиблого військового, яка всю дорогу голосно плакала. «Вибачте, я занадто емоційна. Заздрю вам, що вмієте зберігати спокій», — каже вона мені.Я відповів, що це я заздрю, оскільки вона вміє плакати і, відповідно, може із себе викинути трішки болю.«Смішимо Бога»Смерть тебе або вибрала, або ні. Кремезний чоловік, який був у касці, бронежилеті та іншому відповідному захисті, перебував в окопі, загинув від маленького уламка, який влучив у шию. Для нього не могли знайти труну відповідного розміру, таким великим він був. Натомість хлопчина, який потрапив під танковий обстріл, залишився живий.Нас у мами троє синів. Усі зараз на службі в ЗСУ. Старший брат — механік, молодший — розвідник. Він зазвичай перебуває там, де точаться найзапекліші бої. Багато його побратимів уже не повернуться у стрій — хтось загинув, хтось сильно поранений. Брати роблять те, що вміють найкраще. Я — просто розвожу смерть.Буває, що потрапляю в затор на дорозі. У цей час родина загиблого мене чекає біля моргу. Навколо люди кудись поспішають, сваряться, а я просто не розумію, що відбувається. Я не хочу туди їхати, я тепер узагалі ненавиджу машину, ненавиджу бути за кермом. Проте мушу їхати, адже на мене чекають. Часто не хочу пускати родичів до тіла загиблого. Кажу, там уже не він, запам’ятайте його живим. Усвідомлення служби й того, що зараз

  • Останні
Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
18 квітня 2024