Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність
Герць, у якому беруть участь захисники і захисниці України, часом має більш ніж дві сторони. Нерідко доводиться протистояти не лише зовнішньому агресору, а й зашкарублій, місцями прогнилій внутрішній системі. Найгірше, коли долати ці перешкоди випадає в максимально вразливому стані – після поранень, травмувань та захворювань, що виникли під час військової служби.
“Новинарня” поспілкувалася з пораненими та травмованими, медиками та представниками командування Збройних сил. “Смітники” резервних батальйонів; військово-лікарські комісії, проходження яких перетворюється на пекельний квест; виведення поза штат, що практично прирікає на голодну смерть; нескоординованість і неповага державних структур та багато інших больових точок, яких можна було би уникнути. Кожен досвід поранення унікальний і трагічний по-своєму. Але є спроби держави та громадських активістів розв’язати ці проблеми.
“Розподільник” резервного батальйону:
зі служби – на смітник
Вікторія (ім’я змінене) приєдналася до добровольчого батальйону в перші роки війни. Під час повномасштабного вторгнення її підрозділ влився до бригади Сил спецоперацій ЗСУ. Восени дівчина отримала важку травму під час порятунку поранених. По поверненню у військову частину після лікування Вікторія та інші поранені дізналися, що вони в цій частині більше не служать. За чотири місяці лікування ніхто не попереджав, що таке взагалі можливо.
Ми спілкуємося в одному зі спальних районів Києва. Військову відпустили на вихідні. Вікторія скаржиться: ми нібито хочемо в НАТО, водночас у нашій армії існує ганебна практика – коли поранені виводяться поза штат, не мають коштів для існування, не можуть поїхати додому і перебувають, наче заручники, в спеціальних частинах.
“Мене і сімох інших поранених просто викинули на так званий “розподільчий центр” “сухопутки” (Сухопутні війська ЗСУ – “Н”). Викинули з ССО. Серед них пацан, якому командування ССО особисто вручало орден, – розповідає ветеранка. – [Вивели за штат] без повідомлення, без комунікації. Могли, наприклад, подзвонити і сказати: “Знаєш, у тебе таке поранення, напевно, ти не зможеш виконувати свої обов’язки так, як ми хочемо… Хочеш – переведись кудись”. Але вам без права вибору повідомляють, що ви більше тут не служите”.
За її словами, “розподільчий центр” – це резервна частина без умов для важкохворих людей. У “розподільник” потрапляють різні люди з різними проблемами і з різних видів військ.
ПОМІЖ СОБОЮ ВІЙСЬКОВІ НАЗИВАЮТЬ ЦЕ МІСЦЕ “ЗЛИВНИМ БАЧКОМ”.
Тут є люди у віці, що означає для них мінімальні шанси потрапити на службу до “нормальної” бригади.
“Хтось мав поранення, у когось виникали чи загострювалися вікові хвороби – артроз, діабет, серцево-судинні або онкологія, хтось пересувається на милицях, – розповідає Віка. – ВЛК визнавала їх обмежено придатними, військові частини позбавлялися цих бійців. Хтось не міг нормально пересуватися, хтось потребував медикаментозного лікування. І людей відправляли в цей “розподільник”. Вони викладають фотографії в фейсбук і пишуть: “Порівняйте, як живуть полонені росіяни, і що відбувається тут”.
Продовжувати “службу” в “розподільнику” відправляють зокрема й таких людей, за якими потрібен постійний догляд – хто самостійно не може поїсти чи сходити в туалет. “Ми кіпішували: завезіть їх у лікарню, тут не може така важкохвора людина перебувати! Періодично там хтось вмирає”, – свідчить Вікторія.
