Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність

За рік війни рівненська майстриня 5 днів не займалася волонтерством

7dniv.rv.ua

За рік війни рівненська майстриня 5 днів не займалася волонтерством

За рік війни лише 5 днів не займалася волонтерством майстриня. Та й ті через поважні причини Це вже зараз за рік війни, озираючись назад, усе сповна переосмисливши, Ірина Сидорович збагнула, що її по життю ведуть знаки долі. Вони з’являються несподівано у переломні моменти, щораз відчиняючи перед нею двері у загадковий, незвіданий світ. Так було тоді, коли розпочалася повномасштабна війна, коли вже у зрілому віці вирішила розпочати все спочатку… 7 днів у Телеграмі: Свіжі новини для тих, у кого мало часу Новини які не потрапили на сайт ми розміщуємо в Телеграмі → Підпишись Зрештою, завжди, коли опинялася на роздоріжжі. Але все це зрозуміла пізніше, знайшовши себе в мистецтві. А тоді, коли ще навіть не підозрювала в собі будь-якого прихованого таланту, любила заходити до мистецької крамнички «Зуза» і довго милуватися виставленими на вітрині декупажними роботами. І навіть гадки не мала, що колись такий же захват в інших будуть викликати вироби її рук, які знайшли своїх покупців не тільки в Україні, а й в Англії, Франції, Італії, Іспанії, Німеччині та Ізраїлі. – Не скажу, що з творчістю я ніколи раніше не дружила, – розповідає Ірина Сидорович. – Десь всередині щось жевріло, але ніяк не проявлялося. До прикладу, в дитинстві дуже любила переодягати паперових ляльок (тоді продавали такі набори). Ставши ж дорослою, нерідко придумувала дизайн ексклюзивного одягу, який, до речі, завжди подобався моїм знайомим швачкам. А от намалювати його не могла. – Полюбляла час від часу заходити до крамнички «Зуза», де було багато декупажних робіт. Мені вони так подобалися! Не раз думала: «Боже мій, як люди можуть таке творити!» Бувало, навіть відчувала себе у порівнянні з ними якоюсь неповноцінною. Дівчата-продавчині завжди пропонували: «Приходьте, у нас тут проводять майстер-класи з декупажу». Та не наважувалася. Боялася, що осоромлюся. Дали мені візитку. Але чомусь жодного разу, коли проводилися майстер-класи, так і не подзвонили. Якось про декупаж зайшла мова під час спілкування з дочкою Катею. Тоді я вже звільнилася від справ у Клубі традиційного карате-до «Фудокан», де допомагала у вирішенні різних організаційних питань своєму чоловікові Віктору Сидоровичу. Отож, з’явився вільний час, який треба було чимось заповнити. Бо коли забрати в людини те, чим вона займалася роками, не заповнивши цю нішу чимось іншим, вона просто скисне, зачахне. Тоді Катя й каже: «Мамо, тож тьотя Оля Танасєва, син якої займається у татовому клубі, проводить майстер-класи з декупажу». – Якби тільки це! Далі події розвивалися якимось магічним чином самі по собі. Чоловік зібрався у відрядження. Провела його, повертаюся через базар додому. На переході назустріч мені йде Оля. Зупинилися, розговорилися. Вона й розповіла, що в них два рази на рік проводяться тримісячні курси. З’ясувалося, що наступного тижня починаються чергові. Отже, настав час, коли я «дозріла». Мене завжди знаки по життю ведуть. Якщо мені щось треба, то воно обов’язково десь проявиться. Тож пішла на курси студії «Оліка», організовані Ольгою Лукашевич, а Ольга Танасєва допомагала їй. Не хочу хвалитися, але я – єдина з десятка учасників майстер-класу, хто від початку до кінця пройшов ці курси. Ми збиралися раз на тиждень. Так я отримала ази декупажу. Але вже тоді, коли освоювали ту чи іншу нову техніку, в мене відразу виникала якась самобутня ідея. Оля підходила і казала: «Ну, звичайно, Іра. Хіба може бути по-іншому? Ми ж легких шляхів не шукаємо. Це мало б бути на наступному занятті». А я виправдовувалася. Мовляв, мені хочеться використати цю техніку чи деталь саме у цій роботі. Воно й досі так. У роботі я повністю віддаюся відчуттю. – Минули тримісячні курси, де набула початкових навиків. Це мене так захопило, що почала переглядати майстер-класи в інтернеті, де вже вивчала нові техніки, способи використання різних лаків, паст… Почала творити нові роботи, в яких нерідко придумувала щось своє. Вдосконалила техніку. Зараз мені простіше простого взяти заготовку, підібрати під неї серветку, наклеїти її, десь підмалювати по кольору, додати якісь деталі… Це найлегший шлях. Хоча роботу треба і від­шліфувати, і загрунтувати… Підготовчий процес доволі тривалий. Але такий шлях мене не приваблює. Якщо є якась робота, то неодмінно використовую додаткові пасти, фігурні накладки, тонування, підзолочування і т. д. Тому мої роботи, як твердять ті, хто бачив їх на виставках-ярмарках (скажімо, на фестивалі «Музейні гостини», День міста чи День Незалежності), відрізняються від виробів інших декупажистів. – І я не рахую, але не через забобони. Просто робіт уже дуже багато. Та й творю їх не для кількості, а для душі. Правильніше сказати – від душі. Це, напевно, відчувають і покупці. Тому вироби непогано продавалися не тільки в Україні, а й через інтернет-магазин в Англії, Франції, Італії, Іспанії, Німеччині, Ізраїлі та інших країнах. – Як почалася війна, стало не до мистецтва. Все зібрала і сховала. Навіть не знала, чи коли-небудь повернуся до своєї творчості. Просто з’явилася глибока апатія до всього. Але десь через чотири місяці мене знову «потягнуло» до декупажу. Нічого дивного в цьому немає. Опинившись у стресовій ситуації, людина якийсь час відчуває безпорадність. Та з часом до всього звикає і адаптується. Відтак я знову дістала фарби, пензлики і взялася за роботу. В травні волонтери почали возити роботи наших рівненських майстрів на благодійні виставки-ярмарки до Польщі, Австрії, Бельгії та інших європейських країн. Отож ті свої роботи, які були в інтернет-магазині, віддала волонтерам. Я розумію, що це була краплина в морі, але було приємно, що зробила свій внесок у закупівлю техніки та необхідних речей для наших захисників. Так потихенько пішла робота. Я навіть не сподівалася, що в цей непростий час буде такий попит на мистецтво. Втім, людям, вочевидь, незважаючи на всі біди і труднощі, все одно хочеться чогось красивого, якоїсь віддушини, душевного тепла. Того, що вкладаю в кожну роботу разом зі своєю енергетикою. Люди це також відчувають. Налагодився продаж. Здебільшого через інтернет-магазин. А частину зароблених грошей переказую на ЗСУ. – Дуже популярними стали серії «Їжа», «Смачного!» – це декоративні дошки для подачі сиру, нарізки. Вони можуть використовуватися і як робочі дошки, і як декор для кухні. Дуже добре йде «лавандова тема». А зараз готую пасхальні роботи. Є багато задумів. Ось нещодавно закінчила валізу, над якою майже рік працювала. Розпочала напередодні війни, а з її початком цей процес призупинився. Це стара валіза. Її спочатку треба було відреставрувати, десь серединку опрацювати, десь – ручку. Зараз вона чекає на свого покупця. Є ідеї, до яких не можу взятися, бо для цього потрібен час, простір і щоб ніхто не відволікав. Бо це роботи, в яких буде використовуватися багато технік. Тому над ними треба посидіти, подумати. А зараз через те, що займаюся волонтерством, коли приходжу додому, то (слава Богу, день уже довший) вже вечоріє. Для мене головне, щоб світло було. При денному простіше працювати. Нині, скажімо, найкращий час для роботи – сьома ранку. Встала, попрацювала, пішла, поволонтерила і, повернувшись, ще застаю світло, тож знову можу взятися за роботу. – Сиділа при свічці. Інколи здавалося, що очі вилізуть. Проте сиджу і підмальовую. Кілька разів були термінові замовлення: сьогодні на завтра. Якщо зі склом працювати, то робота займає багато часу. Бо скло при фарбуванні повинно самостійно висохнути. Коли маєш справу з деревом, його можна підсушити феном. А зі склом так не вийде, бо фарба попливе або полущиться. А тут роботу, на яку зазвичай іде три дні, необхідно було завершити за півтора. Ніч, а я не сплю. Думаю, що фарба вже повинна б підсохнути. Тож треба бігти і починати наступний етап. Так через кожні півтори години цілу ніч бігала. Чоловік прокинувся, зайшов до мене і питає: «Іра, ти нормальна? Глянь на годинник». Я себе інколи теж на цій думці ловлю (усміхається)… – Спершу з’являється ідея і я починаю втілювати її. Але в процесі роботи розумію, що тут було б непогано, якщо б додати таку-от деталь. А ось тут забрати або замінити. Втім, концепція завжди є. Інколи трапляється, що завершена робота абсолютно не така, якою я її уявляла на початковому етапі. Але не можу сказати, що вона виявилася гіршою. У мене, як у скульпторів, бувають роботи, які в процесі творення обростають деталями. Ось, для прикладу, робила ялинкові іграшки з новорічним сюжетом. Одна з них – із зайцем – залишилася. Я її називаю яйцем Фаберже. Цей заєць мені дуже подобається, тому вирішила використати його у яйці. Почала застосовувати різні об’ємні накладки. Аж дивлюся, а ось сюди я ще щось або інше додала б. Зробила, навіть пофарбувала, сиджу і знову дивлюся на нього. Відчуття, що ось у цьому місці чогось бракує. І все ж таки знайшла деталь, яка стала своєрідною «вишенькою на торті». Аж тоді робота набула завершеності. – Волонтерством зайнялася на 5-й день війни. Знову ж таки знаки-підказки трапилися. У підвал під час повітряних тривог ми з чоловіком лише тричі спускалися. Потім перестали, вважаючи, що все це без толку. Сидячи вдома без роботи (декупажем займатися тоді не могла), зловила себе на думці, що практично весь день не відриваюся від телефона, в якому відстежую всі новини. А вони всі як одна – сповнені негативу, яким я почала просто перенасичуватися. Отож, збагнула, що треба чимось зайнятися. Але чим? Моя подружка, наприклад, пішла в школу допомагати сортувати речі для біженців. Рівняни організовують в Польщі благодійний ярмарок в підтримку українських захисників То вирішила, що і я піду. Але рідні відрадили. Мовляв, з моїм здоров’ям там довго не протягну. Ходила, мучилася. Якось заходжу у фейсбук і потрапляю на сторінку іншої своєї подружки, артистки лялькового театру, де побачила фотографії, як маскувальні сітки плетуть. Списалася з нею, запитала, чи можна до волонтерів долучитися, на що вона відповіла: «Навіть треба». А ввечері у дворі зустріла сусідку, яка сказала, що повертається з лялькового театру, де сітку плела. Наступного дня я теж пішла. Спочатку нас було дуже багато – десь близько сот
  • Останні
Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
25 лютого 2024