Все минає, все минає, літо в осінь йде…

01.12.2022, 10:54 hvilya.com

Сьогодні ім’я Назарія Яремчука звучить у теленовинах, згадується у соцмережах. Лунають пісні Його голосом у записах і з уст юних співаків. Йому виповнилося б сьогодні тільки 71… Наш незабутній! Цим моїм спогадом, свого часу опублікованим у газеті «Буковина», хочу поділитися як вогником свічки, яку сьогодні запалюють у пам’ять про великого Співака, величну Людину. Все минає, Все минає, літо в осінь йде…Яке там літо, скаже хтось, коли вже й останні деньки падолиста прямують до тієї межі, за якою стануть минулим. Проте ці рядочки із улюбленої пісні з репертуару Назарія Яремчука зовсім не про ностальгію за сонячною порою чи осіннім золотом. Вони, навпаки – оптимістичні. Про любов. Згадаймо, як він співав зі своєю неповторною усмішкою: Все минає, все минає, літо в осінь йде…/ Все минає, не вертає – хтось на когось жде/ Все минає, все минає, наче в тому сні/ А любов не минає, ні… Ми любили його всі. Бо він був красивий, красивою була його душа, красивими були його пісні. А ми були молоді. Нам хотілося співати, і ми із захопленням вітали народження нової української естради, появу на сцені нових вокально-інструментальних ансамблів. Символічна назва – «Смерічка» – ансамблю, що започаткувався у Вижниці, підтверджувалася й стилізованими костюмами учасників, ескізи яких створювала світлої пам’яті дружина керівника ВІА Левка Дутковського Алла. Жоден святковий концерт у Чернівцях, (у театрі чи філармонії) не обходився без ансамблю й без його соліста Назарія Яремчука, який разом із Василем Зінкевичем став знаменитим після того, як виконав Івасюкову «Червону руту» у всесоюзній телепередачі «Алло, ми шукаємо таланти». Тоді й ми стали підспівувати рядки про любов до дівчини-писанки, й долучатися до «Оркестру природи», де, як сказали б тепер, порушувалась тема захисту екології, й «Незрівняного світу краси». Популярними стали й «Смерекова хата», яку Назарій виконував у дуеті з автором, Павлом Дворським, й «Матіоли», й «Христино, Христино…» (український переклад тексту Миколи Бучка), й «Родина, родина»… Хто, скажіть, нині пригадає ці пісні, окрім хіба що останньої, яку час від часу крутять на місцевому телебаченні комусь у подарунок до дня народження? На екрані в цю мить – живий Назарій, і тут уже мимоволі зупинишся при думці, яку свічку запалювати – іменинну чи поминальну? Звісно, пісні довговічніші за їхніх авторів і виконавців, та, як на мене, треба розрізняти, коли їх використати як презент, а коли – як поману. А щодо популяризації творчості таких співаків, як Назарій Яремчук, і пам’яті про них, то вона має бути більш продуманою (пам’ятаєте, як вів цикл передач «Щоб пам’ятали» актор, режисер і письменник Леонід Філатов?). З огляду на це похвальною є традиція Чернівецької обласної філармонії та працівників культури Вижниччини, звідки родом Назарій, проводити в ці осінні дні з нагоди його дня народження фестивалі, під час яких виконують пісні з репертуару справді народного артиста побратими по сцені й молоді виконавці. Це – нові голоси, нові аранжування, нові слухачі. Таким чином, не загубляться в минулому ті мелодії, що нагадують нам про Соловейка. Мені ж згадуються не тільки концерти, на які ми з малими дітьми ходили до колишнього Будинку офіцерів, де «балділи» в нових ритмах української музики, а й рідкісні зустрічі із зіркою. Так, Назарій Яремчук уже в свої юні роки був зіркою, та це не зробило його пихатим, гордовитим, недоступним, як це нині нерідко трапляється з новоспеченими артистами, які ще не проявили свого професіоналізму, а вже вважають себе зірками з усіма симптомами цієї недуги. Він і на сцені, наче рампи світло, випромінював позитивну енергетику, за яку його не можна було не любити публіці, й при зустрічах був скромним, стриманим, приємним. Доля подарувала щастя бути знайомим із Назарієм. Наприкінці 70-х і початками 80-х років він часто бував у редакції газети «Молодий буковинець», де свого часу працював мій чоловік, а згодом і я. Григір Мацерук, очолюючи тоді відділ культури, писав про мистецькі колективи, і провідний ВІА «Смерічка» та й сам Назарій не раз бували героями його публікацій. Пригадую, один із матеріалів називався «Така знайома незнайома «Смерічка», де автор розповів про нову концертну програму ансамблю, із зовсім новими сценічними костюмами, з новими ритмами, декораціями, програму, що ламала старі погляди на естраду і яка змусила глядачів дискутувати, чи пасує це улюбленому колективу. З цього приводу були й дискусії на сторінках газети, й розмови в редакції за участю самих артистів. Зрештою Назарій, як це часто буває у журналістів, коли вони на все життя стають друзями з героями своїх публікацій, став «своїм» у колі газетярів. Вони зустрічалися, аби погомоніти про життя й мистецтво не тільки в редакційних стінах, й у кав’ярнях, яких тоді було не так багато, як нині. А часом – і вдома. Пам’ятаю, як Назарій просив пробачення, цілуючи руку, за гамірливі дискусії на кухні у квартирі Зої і Володі Краснодемських, де ми тоді жили з Григором. А їм було про що поговорити – зібралися ж творчі люди: Володя Краснодемський, який тоді працював у «Буковині», Мирослав Лазарук і Богдан Загайський з «Молодого буковинця», Іван Лепша, київський журналіст, який одним із перших писав й про Володимира Івасюка, й «Смерічку», й інших артистів, які творили тоді українську пісню, українську культуру. А якось Назарій завітав уже в нашу «хрущовку». Зустріч ця була недовгою – мені довелося бавити маленького сина, доки чоловіки спілкувалися. Вони ще не знали, що одного з них невдовзі не стане, що Назарій переживе товариша на 17 років… Подейкують, що 40-річний ювілей справляти не варто. Не знаю, чому. Ми з Назарієм відзначали свої сорок років в один день, в одному ресторані – «Черемоші», тільки в різних залах. І як же було приємно, коли він підійшов до нашого столу, став на коліно й простягнув мені букет. Привітали одне одного. А потім він узяв чарку і, як годиться, відлив з неї краплю, сказавши: «В пам’ять за Григора»… Через неповні чотири роки після цієї зустрічі проводжали Назарія в заобрійні світи. Здавалося, тоді все місто завмерло в болючій хвилині мовчання. Квітами був устелений його останній путь від філармонії до церкви Трьох святителів в університеті, а відтак – до цвинтаря, в центрі якого тепер височить величний пам’ятник народному улюбленцеві. Дістатися тоді до місця вічного спочинку Співака було вельми складно – тролейбуси переповнені, люди штовхали одне одного, не помічаючи ближнього. Хтось навіть упав на східцях… Шкода, що ми ще не мали таких фотоапаратів, як сьогодні, й не сфотографувалися на пам’ять із народним артистом тоді в «Черемоші». Але в моєму альбомі зберігається світлина із зустрічі з Назарієм Яремчуком у «Молодому буковинці». На ній ми – молоді, усміхнені. Ніхто й не думав у ту мить, що слова із пісні «Все минає, все минає…» з часом читатимуться інакше. А втім, таки не варто забувати, що «любов не минає, ні»! Навіть якщо вона залишається в пам’яті й гріє все життя. Валентина Мацерук,заслужений журналіст України Перепрошую за якість світлини. На ній: Петро Кобевко, а також Наталя Команяк, Ігор Чеховський, Анатолій Грубий (світла пам’ять незабутній трійці!), Галина Погоржельська, Василь Гринюк, Назарій Яремчук, Валентина Мацерук, Олександр Лебедь. Фотографував незабутній Василь Балацький…

Читати повністю…

Останні
Популярні

Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
7 липня 2025

Новини на тему

Більше новин