Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність
А ось уже і Липень у саду…Листочки ще і соковиті, й ніжні.Забувши про тривогу і біду —В старенький кошик я збираю вишні.Плоди червоним соком налились —У світлі сонця сяють, мов рубіни…
Ось так маленьким я їх рвав колисьУ родичів — на Сході України.А потім всі ми разом, під обід,Над тістом чаклували біля столу.І от тоді з’являлися на світ —Вареники — чудові, як ніколи!
Яка ж була це, люди, смакота!Ми ними обїдалися, допокиІще нам вистачало животаІ соком не забризькувались щоки…Червоний сікСтікав по бороді,І по руках текли струмки поволі…Хіба я міг подумати тоді,Що все це буде завдавати болю!
… Село спалила бомбами війна,Трава — по пояс, а ніхто не косить.Лишилась тільки вишня — і вонаНе дивлячись на все,Ще плодоносить!Плоди дарує вишня кожний рік.То квітне, а то жовтим листям плаче…Та я не можу бачити цей сік.Вишневий сік —То наче кров гаряча.
Анатолій Матвійчук