Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність

Корови йдуть

hvilya.com

Корови йдуть

Наша родина, якщо міряти суворими сільськими мірками, ніколи не була зразковою. Життя її протікало немов за приказкою «Клим дома – Хоми нема». Проте був таки стовп, на якому вона трималася. І цим стовпом був дід. А самого діда тримали аж два стовпи – гармошка і корова. І якщо хтось із вас прокидався од будильника, чи то паровозного гудка, то я – найчастіше – од гармошки. «Г-ооо-ой до-лии-гии-ноо-ю гоо-ой широ-гоо-кою козаа-гаа-кии йду-уть», «Скрии-гии-плии-ві-гіі-ї воо-гоо-рі-тее-чка брее-гее-хлии-віі-ї лю-гу-де» — щось подібне розлягалося в мене щоранку над вухом. Мій дід не мав дурної міської ґречності – поважати чийсь сон. Він завжди вважав, що якщо вже на ногах він сам, то й нам уже спати зовсім не обов’язково. Я розплющував очі і бачив діда на стільці – голова схилена набік, очі заплющені, на обличчі – печальний, аж мученицький вираз єднання з мистецтвом. Якщо його в цю мить гукнути, не зразу й почує. Тільки за четвертим або п’ятим «Діду!!!» його голова повільно, як з туману, повернеться в мій бік, очі так само повільно відкриються, а вуста видадуть трохи здивоване «Га?» або незлобливе «Кого тобі чорта?», і вже аж потім гармошка спочатку змовкне, потім рішуче вискне і ляже боком на шафу. «Гііі!!! Вже дванадцять! Сергію, корови йдуть!» Ці слова означали, що я мав негайно кинути все, чим грався або що робив, взяти в руки костура – це, здебільшого, лише для порядку і статечності – відкрити настіж хвіртку, і вийти зустрічати нашу корову. Сільське стадо пасли по черзі на лузі за річкою. Черга та вираховувалась у досі незрозумілий для мене спосіб, але пасти випадало приблизно двічі на місяць. Дід часто брав мене з собою пасти, бо іншого «дурного і крайнього» знайти було важко – баба рівно за день до «очіреді» згадувала, що їй терміново треба їхати в район, щоб вибити комбікорму або наміняти олії, або й так, без усіляких пояснень. Сестра, яка завжди тримала ніс по вітру, завбачливо і з задоволенням зникала ще за тиждень. Дядько, ще поки він був живий, щодня працював. Прабабі було вже за вісімдесят… От і залишався тільки я. Найгіршим у справі «відпасування очіреді» було встати о пів на шосту ранку. Дід, щоразу заходячи в хату, грізно гиркав «Сергію, ану вставай!», брав чергове відро і знову виходив. Прабаба Явдоха, відчуваючи, що обстановка в хаті заходить на грозу, злазила з ліжка, і, важко дихаючи, сунула до мене. Спершу шкарубкою долонею гладила мене по голові і надміру ласкавим, єлейним голосом прохала «Серьожику, вставай, вставай, одпасеш сьогодня, а завтра виспися, ніхто тебе не займатиме». Я не реагував, старанно ловлячи рештки дитячого сну, які однак уже не хотіли триматися купи. «Серьожику, ош уставай, бо дідусь же сердиться» — в цьому вже звучав розпач і безпомічність. Я не реагував, але вже більше від роздратування, що мене таки збудили, хоч і не хочеться цього визнавати. «Шо воно за сімня, ніякий чорт нічого робить не хоче», — безнадійно і вже тихо зауважувала баба і сунула назад. Мені було завжди начхати на сімейну честь, але бабин голос звучав так жалісно, що влежати далі було неможливо. «Чорт, чорт, таки чорт!», — лаявся я бабиною лайкою, «Хай би вашу корову черви зділи», — додавав уже трохи тихіше, бо за таке можна легко було отримати брудним віхтем по голові… Я виходив надвір, а там сонце ще не зійшло і було так холодно, що важко й уявити, як я оце зараз візьму ціпка і поплуганюся на луг, де ще більший холод і роса. Але тіло потроху звикало, я переставав тремтіти і вже бачив як піднімається з-за свиридунівської клуні сонце. Баба затято гукала з хати, щоб я йшов їсти картоплю і яєчню, бо «аж до дванадцяти часов і рісочки ж у роті не буде», хоч добре знала, що так рано я нічого не їстиму. Я дивився на дві абрикоси в садку, на старезну грушу за грядкою, і мені здавалося, що вони аж переповнені щастям од того, що знову бачать як сходить сонце… Тоді брав ціпка, клав у торбу книжку й покривало – гага! Ви думали я вам пастиму, дід пастиме, а я так, про людське око – прочиняв хвіртку, випускав нашу Зірку, і з виглядом людини, яка всього в житті вже скуштувала, все знає, і сьогодні цілісінький день пастиме двадцять дві корови, повагом ішов через дорогу до сухої верби. «О, Мишко, який у тебе пастушок!», «Серьожка, а тобі хіба спать не хочеться?», «Ой молодець, помоошник» — підбадьорювали мене баби, а діди курили з моїм дідом під вербою і зовсім мені не співчували, а говорили щось на зразок «Та я в його года…»… Ми переганяли корів через потічок, тоді битою дорогою ще через один – до річки. Ах, а на гладкому плесі розходилися кола, а в куширі снували сонні краснопери й в’язі. Але брати вудочку на пастівник було категорично заборонено. Корови бродили в воді по груди, пили, дихали ранковим паром, а я вибирав місце, де поменше росяної трави, розстилав покривало, і розкривав книжку… «О! Вп’єть узяв оте одіяло! На чорта! Ти ж не на пляж прийшов!» Я кидав у відповідь якесь «Ну й шо» і замовкав, бо в діда мого такий характер, що якщо розпалити суперечку, то ніякого спокійного читання не вийде години півтори. Спочатку він говоритиме, що в мене все «не як у людей», а потім перейде й на «загальнолюдські» висновки – що в нашій сім’ї «ніякому чорту нічого не нужно», що в нас не заведено робить усе «гуртом», і що «кажний тягне одіяло на себе». Тим часом корови голосно жумрають траву, а потім влягаються і ремигають, під сонцем, яке припікає все дошкульніше. Я переходжу зі своїм покривалом і книжкою під кущ, де щастю заважають тільки комарі та дідові окрики «Ану заверни оту левченківську чортяку». О дванадцятій ми пригонимо корів на обід, а о третій женемо знову пасти. Мабуть, десь там, на пастівнику, у кінці серпня, коли небо вже високе й дуже синє, коли вітер прозорий і тужливий, а комиші на лугових озерах майже сухі, я й відчув уперше що є справжня поезія, зрозумів, що живе вона всюди, і що в кожній бадилинці її так багато, що можна тільки жити і писати, жити щоб писати, писати щоб жити. Власне, мій час у дитинстві, мій щасливий літній час, був рівномірно розподілений коровою. О дванадцятій я мусив її загнати, о третій вигнати, і о восьмій знову загнати. Рештою часу я володів безроздільно, але ці хвилини безроздільно належали їй. Спокій і сталість мого сільського світу міцно трималися на цих часових осях. А найбільш мирною і сталою картиною в моїй свідомості й досі залишається та сама – корови йдуть. Од глибокого до мілкого струмка, битою дорогою, праворуч – ліс, ліворуч – луг і болото. Неквапною ходою, мимо сухої верби, через трасу, до хвіртки, у хлів. А потім – майже нереальний, майже космічний звук молока об цинкове відро. Але і звук, і смак самого молока віддалилися від мене. А картина досі живе. Ліворуч – луг, праворуч – ліс, зачіпаючи рогами призахіднє сонце, з телятами, по конюшині і болотяних півниках, супроти вечора, навперехрест мого життя… Сьогодні вдень я телефонував дідові на мобілку, а він не брав трубку. Була дванадцята година, і я, — зовсім мимоволі! – подумав: корови йдуть… І зразу осмикнув себе – ні. Вже років п’ять як немає в діда корови. Старий, не втримає сам. І саме стільки років я не зазирав до порожнього хліва – там напевне стоїть якийсь дурнуватий велосипед, або старі кролячі клітки, або якісь ночви, і це так боляче й неприродно, що краще туди не дивитися. Я й не дивлюсь. Але від давньої дитячої звички міряти час коровами так і не позбавився. І хтозна, може саме вона й не дає мені з головою пірнути у безчасся і безглуздя. Бо я знаю, що хто б кого не вбивав, не зраджував і не продавав, настане дванадцята дня – і корови прийдуть на обід, а по восьмій вечора – на ніч. І це моя, пожиттєво моя, часова віха, яку в мене ніхто не відніме й не вкраде. І хто його знає, може на схилі життя я таки залишу цю суєту, цей гамір і огром, одягну сивого картуза, візьму ціпка – тільки для порядку, відчиню хвіртку, і повагом піду переймати в двір свою корову. Сергій Осока
  • Останні
Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
2 липня 2025

Новини на тему

Більше новин