«Всі співробітники служби у справах дітей втекли першого дня війни, схопивши рідних дітей і забувши про сиріт»: історія евакуації сімейного дитячого дому з Донбасу

28.06.2022, 16:56 fakty.ua

Велика Новосілка — підконтрольний Україні районний центр Волноваського району на заході Донеччини, на правому березі річки Мокрі Яли. У цьому селищі, заснованому ще греками-переселенцями у 1779 році, і застала війна голову сімейного дитячого будинку, матір вісьмох дітей Олену Мехедько. Олена — яскрава рішуча жінка у розквіті сил. Та ще й начальник місцевого рагсу. Здається, що завдань, які вона не може розв'язати, немає. — Але такої безпорадності, як 24 лютого, я ніколи не відчувала , — зізнається мати. — Нашу Великоновосілківську адміністрацію як вітром здуло. Всі співробітники місцевої служби у справах дітей втекли першого ж дня, схопивши рідних дітей і забувши про евакуацію сиріт. При тому, що в нашому районі 4 дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Мені тікати не було куди. Та й нема на чому. Посадила дітей у підвал. А сама пішла до рагсу: виписувати акти громадянського стану. Війна війною, а робота за розкладом! 27 лютого з'явилася Великоновосілківська адміністрація. На своєму сайті її співробітники попросили не вірити повідомленням у соцмережах: «Ми на місці, тримаємо ситуацію під контролем». Ось тільки транспорта для евакуації сімейного дитячого будинку Мехедько, як і раніше, не було. - Я маю права, — каже Олена. — Можу водити все, що рухається. Навіть БТР. Коли розвалилися батькові «Жигулі», багато разів просила купити нам хоч якийсь транспорт для дитячого будинку. Адже від селища далеко і до районної лікарні, і до міст, куди можна звозити дітей на прем'єру чи в парк. Та навіть у магазин, як без машини? Ми ходили за продуктами з … будівельною тачкою! Зверталася і до Волноваської райдержадміністрації, яка нас створила як сімейний дитячий будинок, і до Великоновосілківської сільради, на чиїй території ми знаходимося. Марно. Ось і опинилася у важкий момент без коліс. Вільного транспорту у селищі не було. Одні поїхали, інші передали свої автомобілі до тероборони, треті не мали ні краплі бензину… Та й однією машиною не обійдешся. Вісім дітей. - До речі. Вам не було страшно, коли стількох брали? — Якби всіх відразу, то було б, мабуть! А так вони надходили партіями … (Сміється). Спочатку, у 2010 році, на засіданні комісії із захисту прав дітей у сільраді, членом якої я була багато років, дізналася про тяжку долю одного хлопчика. Забрала пацана. Через рік виявилося, що його брат і сестра Ксюша теж нікому не потрібні. І вони стали моїми дітьми. Ксюша весь час просила сестричку. І у 2017 році я познайомилася на комісії з трьома рідними сестрами та братом. Чотирьох одразу ніхто не візьме. А я могла… Але мені їх не дали… Може, мого характеру побоялися, що рота закривати не буду. Формально ж пояснили, що в мене недостатньо житлоплощі. «А якщо зробити ремонт у великій літній кухні, підійде?» — запитала. «Підійде». І ось коли вклала гроші, переобладнала будівлю під ігрові кімнати, мені сказали: «Ні. Не підходить. За законом, на одній ділянці може бути лише одне домоволодіння. Решта — сараї». І… четверо сиріт залишились у дитячому будинку. Ми продовжували їх відвідувати. Чиновникам було байдуже, що вони відчували. Для них мало значення лише те, що в будинку, про який діти мріяли, не вистачало квадратних метрів, передбачених законом, хоча для кожної дитини було своє ліжечко, місце для навчання. Але у 2018 році, коли ніхто не захотів взяти цих дітей та переїхати до комунального, не особливо придатного для використання будинку, купленого вже державою для проживання та виховання дітей-сиріт, мені пощастило! Дітей віддали, ухваливши рішення про створення сімейного дитячого будинку. На гроші, які збирала наша родина багато років — а це понад 30 тисяч доларів, зробили ремонт у наданому державою будинку, купили меблі, побутову техніку, посуд. І у квітні 2019 року забрали нарешті чотирьох сиріт, які вже давно називали мене мамою. Тепер у мене є п'ятирічний Саша, семирічна Валерія, Сніжана, якій 12 років, Оксана та Вероніка, яким по 13 років, Слава 14 років, Юра 16 та Микита 24 років. Микита мій біологічний син. Він інвалід дитинства. — У середині лютого в Донецьку — а там же у нас багато знайомих, плюс ми ловимо сигнали їхніх телевеж, стали хапати тамтешню молодь прямо з вулиць, — згадує Олена. — На гарматне м'ясо. А телебачення «ДНРляндії», як ми його тут називаємо, почало знімати дивні сюжети. Хтось кричав: «Україна бомбить!», до будинків під'їжджали автобуси та машини. Мешканці під прицілом телекамер вибігали у капцях та халатах, їх вантажили у транспорт, відвозили за кілька кілометрів від міста і… випускали назад. Потім ми дізналися: це знімали фейки, щоб використовувати їх під час війни, яка мала ось-ось початися. А ми… Сидячи на українській території самі себе переконували: «Війна? Та ну, не може бути!» Один із моїх старших синів Юра мав їхати після канікул до військового ліцею. І раптом з'явилося таке сильне передчуття біди, що я сказала: «Ти нікуди не поїдеш!» І 24 лютого всі мої діти були при мені. Ми перейшли до моєї 85-річної тітки на край села. І саме це місце виявилося найближчим до лінії фронту. Сиділи, не висувалися. Молодші запитують: Що це бахає? А я їм: «То гра така!» Вони бігали підвалом. Сміялися… 6 березня я розмовляла з мамою. Вона живе у Красній Поляні Великоновосілківського району. На той момент їх окупували та дійшли до Старомлинівки. Захопили три села. У нас почали підривати мости. Я вирішила, що наші відходять. У мене істерика. Пошкодувала, що не прислухалася до заповідей моєї бабусі, яка пережила війну та голод: «Май завжди щось на чорний день. Думай про мир, готуйся до війни!» Вона завжди консервувала тушковане м'ясо, — продовжує розповідь Олена, — тримала до ста курей та гусей, робила ковбаску та заливала її смальцем, закочувала сало, робила багато вижарки. Той її маленький підвальчик із дев'яностих років, заставлений банками з м'ясом та салом, сьогодні зміг би прогодувати півсела. А я на війну не чекала. Тож у мене в засіках не було ні шматочка м'яса. Натомість 300 банок компотів та варення. Хоча бабуся завжди говорила: «Воду не консервуємо!» Вона померла у 2005 році. — Я почала піднімати всіх на ноги, — веде далі Олена Олександрівна. — Зателефонувала до Донецької обласної служби у справах дітей (у 2014 році її перенесли до Краматорська) та запитала її начальницю Наталію Миколаївну Тимофєєву, що робити. Вона запропонувала приїхати до Краматорська, зняти хостел, дочекатися евакуаційного поїзда. Але у поїзді було лише 200 місць. Їхати до Краматорська — а це чотири години і 152 кілометри, було страшнувато. Та й нема на чому. Крім того, не було людей для супроводу. А якщо хостел зняти не вдасться? Я питаю: «Ось ми приїдемо. А що далі буде? Мені відповіли: «Я не знаю. Намагайтеся якось потрапити на поїзд. Нас там нема. Ми всі виїхали». Перший заступник голови Волноваської райдержадміністрації Юрій Олексійович Бакаєв скинув мені телефон перевізника, який міг доправити мене до Краматорська, до евакуаційних поїздів. Водій сказав, що відправлення від селищної ради. Але від нас до сільради п'ять кілометрів. А у мене з восьми дітей двоє маленьких плюс велика валіза з документами та речами малюків, ліками та собака чіа-хуашка. Та ще, як мені наші сказали, доведеться йти замінованим мостом. Чи вибухнеш, чи зверху накриють… Просила, щоб водій під'їхав до будинку, а у відповідь: «Ми дорогу знаємо тільки до вашої селищної ради, що, вас ніхто підвезти не зможе? У нас немає можливості шукати ваш будинок, нам ще в Бахмут після Краматорська!». Дзвоню Бакаєву, запитую: куди ми їдемо, хто зустріне, хто допоможе, хто підкаже, на що врешті-решт він сказав: «Та ти мене задовбала! Я не повинен займатися твоєю евакуацією!» — Це правда, що спілкування з Мехедьком відбувалося у такому ключі? — запитала по телефону кореспондент «ФАКТІВ» Юрія Бакаєва. — Я не коментуватиму це. Ми надали їй транспорт із території Великоновосілківської громади до території евакуаційних поїздів, подали автобус під поріг, вона відмовилася. — Матір каже, що якби їй свого часу виділили хоч поганенький транспорт на сімейний дитячий будинок, евакуація пройшла б набагато легше. Чому не виділяли? — Це її думка. Спілкуйтеся з нею. — Я продовжувала шукати варіанти, — каже Олена. — Колишній голова Великоновосілківської райради Кирилов Сергій Дмитрович, який займається благодійністю, запропонував свої особисті кошти, щоби ми знайшли машину до Львова. Я розшукала такого приватника. Це коштувало 45 тисяч гривень. Але довелося б їхати у нікуди. Від безвиході навіть просила у фейсбуці допомогу в евакуації. Звернулася до подруги Анастасії: «Допоможи! Бо нам тут кінець! Я маю варіанти виїзду, але вони не дуже надійні. А я дітьми ризикувати не хочу!» Вона каже: «Таж є гаряча лінія від „Української мережі за права дитини“! Вони співпрацюють з ЮНІСЕФ». Я подзвонила на гарячу лінію. (Гаряча лінія: 800 600 017, у голосовому меню цифра 2. Працює з 8.00 до 20.00. — Авт .) Так я познайомилася з Ларисою Пєтушковою. Вона спеціаліст Міжнародної благодійної організації «Партнерство кожній дитині», член «Української мережі за права дитини». Лариса сказала: «Виїжджаєте 12 березня на Дніпро. Транспорт під'їде до вашої оселі». - 12 березня ми сиділи на валізах. І тут почали підривати мости. О шостій ранку перший. О шостій п'ятдесят — другий, яким приїхав за дітьми автобус. Водій помчав на Дніпро. Їхали більше семи годин, жодного разу не зупиняючись. У Дніпрі, на вокзалі, побачили величезну чергу, що вилася змійкою. Лариса Пєтушкова телефоном координувала, що робити, кого шукати, куди йти. Нас відвели на перон. Ніхто не знав, який поїзд і коли підійде. Поїзд прибув, поліція провела нас у вагон. Багато хто сидів у проходах, на сумках. Коли проїжджали Запорізьку область, її почали бомбардувати… Було страшно. Єдине, що тримало, — голос Лариси у телефоні. Він був спокійний, упевнений. Лариса зв'язала мене із обласною Тернопільською службою у справах дітей, співробітницею Майєю. Майя постійно з п'ятої ранку дзвонила: «Ви де?» Їй у довідковій казали, що такого потягу нема. Пересування евакуаційних поїздів тримали під таким секретом, що навіть залізничники не володіли до кінця всією інф