Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність
На початку повномасштабної війни кілька разів на день були чутки на кшталт «Російські танки вже в Ратному (селище на півночі Волині)», «Білоруси будуть нападати сьогодні о 9-тій». Повідомлень, які зрештою не підтвердились, було так багато, що натомість з’явилась величезна кількість мемів про волинян, які втомились чекати «братів-білорусів», – повідомляє Перший.
Ми вирішили перевірити, чи остерігаються нападу там, де від хати до білоруського кордону – від сили два кілометри. Як ставляться до лукашенка і міфологізованого білоруського «порядку» в часи, коли просто над головами волинян летять ракети.
Чим далі на північ, тим ретельніші перевірки на блокпостах. На одному з останніх перед кордоном наше авто простояло з пів години.
– А куди ви їдете? А з ким домовлялися? А можете надіслати ваше посвідчення мені в якийсь месенджер?
Після таких розпитувань та паузи, під час якої оборонці, вочевидь, радились, чи варто нас пускати, їдемо. Лишень чуємо наостанок: «Коли повертатися будете?».
Ретельність перевірок у цих місцях радше тішить. Особливо, коли по той бік кордону знову брязкають зброєю.
Цікаво, що за цим блок-постом у селах, що простягаються вздовж межі України та білорусі, в’їзні знаки не замотані клейонкою (вже звична воєнна картина), а відкриті. Схоже, у цих місцях білорусів таким прийомом збити спантелику важко.
У центрі Кортеліс – селі на 1300 мешканців – зустрічає староста Микола Корнелюк.
«Думаю, люди вже й занадто адаптувалися. Спочатку страшно було, а зараз працювати, жити якось треба», – каже він.
Хоча місцева мешканка Галина тотальний спокій заперечує:
«Душа тіпеться – не на місці. Кожен раз, як тільки передадуть, що «бацька» тарахкотить зброєю, страшно стає. Сплю вдіта. Як ходжу, так і лягаю».
Найбільш людне місце – коло магазину. Саме тут можна зустріти перехожих. А от решта вулиць практично порожні – люди господарюють на своїх городах.
Місцевий вчитель фізкультури зупиняється й охоче погоджується поговорити, проте категорично відмовляється називати своє ім’я. У цих місцях це легко зрозуміти.
«До білорусі ставлюся позитивно. Я народився на кордоні, трохи далі звідси, а 40 років вже живу в Кортелісах. Тому до сусідів поганого ставлення нема і, думаю, не може бути, а от керівництво цієї країни, лукашенко – це зрадлива людина, маріонетка путіна.
Вони можуть і людей додавити, що підуть сюди, але я сподіваюся на їхній здоровий глузд. Трохи вселяє надію, що білоруси – не росіяни і до такого не дійде. Але то не факт», – каже він.
В міфи про те, що в білорусі – «хороші дороги», а лукашенко тримає порядок, селянин не вірить.
«Це розраховано на наївних простих людей, хіба на дядька малограмотного якого. Вчитель так точно не мислить. Лукашенко – це рівень голови колгоспу», – наголошує він.
Після початку повномасштабної війни чоловік робить те ж, що й раніше – викладає фізкультуру. Щоправда, тепер онлайн. Хочеш працювати – мусиш освоювати технології, – зізнається.
Діти підключаються на уроки, хто звідки. Частина виїхала за кордон. Хоча є ті, хто лишився і приходить на місцевий стадіон.
На питання, що змусило б його поїхати звідси, чоловік каже однозначно – окупація:
«Людям, які налаштовані проукраїнськи, треба тікати. Шкода тих, які не встигають. Шкода маріупольців – там і наших, волинських хлопців, багато. Вони практично приречені, хоча надіємося, може, якось обійдеться і частина лишиться живими…»
Проте чіткого плану, куди тікати, мешканець Кортеліс не має.
«Є знайомі в Польщі, і вік дозволяє їхати за кордон. А ні – то в ліс, у партизани. В нас партизанський край», – наголошує він.
Староста Микола Корнелюк підтверджує:
«У Другу світову в селі, хто в ліс пішов, той врятувався, а так – суцільні могили».
На місцевому меморіалі є про це пам’ятний знак.
Тепер цей меморіал виконує ще одну, раніше неочевидну функцію. З пагорба, на якому він розташований, видніється білоруський ліс. Тому це місце стало важливою спостережною точкою.
«В перші дні танки стояли. Не треба було навіть на гору заходити, щоб їх бачити. Вертольоти літали, літаки. Нам же постійно дзвонять питають: «Що там у вас на кордоні?». З Луцька, з Тернополя навіть», – каже староста.
Голова Ратнівської громади, до складу якої входять Кортеліси, Віталій Бірук додає, що на початку повномасштабного вторгнення доводилося відстежувати ситуацію на кордоні в режимі реального часу. До того ж – регулярно спростовувати фейки:
«Моменти паніки були. Наприклад, летить зірка, а люди кажуть, що то дрон чи ракета».
«Одного разу в кінці березня з боку білорусі була гроза (наче й зарано, але була), там гримало, а в нас – безкінечні дзвінки про те, що бомблять. Хоча ракети справді літали над нами. Вночі, коли ясне небо, дуже добре видно», – додає ратнівчанин Костянтин Дудік.
У селі є одне сховище, але воно, зі слів старости, «на крайній випадок», бо може стати братською могилою:
«Найкраще – то ліс, який ще не геть вирізали. Чужий туди не піде, не знаючи територію. А в нас багато потенційних партизанів».
Вздовж траси до села – таблички з написом «Обережно, міни». Але очільник каже: надійним місцевим розповів про безпечні стежки, якими в разі чого можна вивести людей.
«Я завжди кажу: якщо щось, то в групу в «Вайбері» напишу. Ми контролюємо обстановку, щоб ви спокійно спали. Смартфони тут є вже практично у всіх. У нашій групі – більш ніж 600 людей. З них понад 500 – саме з Кортеліс», – розповідає Микола Корнелюк.
Спочатку місцевим не дозволяли ходити в поля в радіусі кілометра від кордону. Але з початком сільськогосподарських робіт заборону зняли. Лишень – паспорт із собою обов’язково брати.
Кортелісці намагаються посадити якомога більше. Кажуть, хочуть і собі запаси мати, і допомогти іншим регіонам.
У прикордонних селах майже в кожного є родичі, знайомі, які свого часу переїхали в білорусь. Ратнівський селищний голова Віталій Бірук каже, в 90-ті їх було так багато, що частково довелося закривати школи і садки. Хоча на цей період в Україні припала демографічна криза. Тому браку дітей є й інше пояснення.
Проте буває і навпаки – білоруси теж переїздять на Волинь. Три роки тому так зробила Юлія Мосюк, коли вийшла заміж за місцевого чоловіка. Тепер вчить українську (зізнається, що мова таки складна і не завжди все вдається) і налагоджує стосунки з мешканцями Кортеліс, які, за її словами, часто готові віддати останнє. Ліпить вареники, пироги, які потім староста розподіляє як волонтерську допомогу.
«Ви знаєте, образливо, що білоруси так ставляться до війни і не сприймають усе всерйоз. Навіть соромно часом, що я звідти», – каже жінка.
На початку війни, зізнається, було дуже страшно, але згодом минулося:
«У перший день ще були думки поїхати, а потім я чоловіку сказала: «Нащо тоді заміж виходила, щоб залишити тебе тут одного?».
З родичів, які живуть у білорусі, жінка спілкується лише з братом. Спочатку вона йому телефонувала і плакала, а на третій день – він. Тепер зідзвонюються регулярно. Як їздила в магазин і зник інтернет, побачила потім на екрані 38 пропущених: брат переживав, що всіх вже тут розбомбили.
«А інші родичі казали, що це ми по них стріляємо, ракети запускаємо. Там же пропаганда, залякування. Слово не скажи – тебе звільнять з роботи чи посадять», – каже Юлія.
Місцеві, розповідає вона, добре ставляться до білоруски. І з початком війни це не змінилося. Хоча трапляються одиничні неприємні випадки, про які вона розповідати не захотіла.
«Я ж завжди підтримувала Тихановського – він мені подобався. А зараз – тільки за Зеленського, іншого президента в мене немає», – раптом каже жінка.
Несподівано Юлія видає той же план на випадок окупації, про який розповідають більшість місцевих, із якими ми встигли поспілкуватися:
«У нас одна дорога – в ліс. А, якщо староста видасть автомат, буду стріляти. В мене на змаганнях перші місця були. Щось вмію».
Попри видиму одностайність волинян, серед місцевих є ті, кому без різниці, яка влада тут буде, – зізнається староста. Але то одиничні приклади, – додає він.
«Хтось кричить: «У білорусі добре жити». А як питаєш, чи були вони там, то кажуть, що ні. А я знаю, як там: колись їздив на заробітки і в росію, і в білорусь. Я знаю, що лукашенку не можна вірити: він говорить одне, а робить інше. Хоча після Бучі багато хто змінив свою думку і вже не каже, що «бацька» – молодець», – каже Микола Корнелюк.
Один з тих, чиї погляди аж ніяк не можна назвати однозначними, – акушер на пенсії Віталій Поливода.
В одному реченні він умудряється згадати і Сталіна з його гулагівськими таборами, і «западну окупацію України з Майданом і натовськими войсками».
«Наше діло – хазяюй, помагай людям, а война – то політика, де каждий своє говорить. З моєї думки, то ми всі рідні слов’янські народи. За шо воюєм, ніхто не знає. За землю, чи шо. Мені кажеться, шо запад нас тут взяв в плєн. Якщо та сторона забере, то нас – в Сибір. Якщо та – тоже так само. А я мирний чоловік, я за мир», – каже дідусь, активно жестикулюючи на подвір’ї свого дому.
На питання, де краще люди живуть, чоловік відповідає:
«Матеріально – на заході: машини, стіралкі, те все, а духовно – то слов’янські народи. Там для тіла все є. А тут душа. Запад краще матеріально предлагає, але то наркотікі, розпуста, аборти.
А релігія тільки одна повинна бути – церковно-слов’янська віра. І темні сили хочуть її задавити. Радянський союз – яка мощна країна була, а жили без Бога і розвалились. Раніше казали «Слава КПСС», зараз «Слава Україні! Героям слава!», а де «Слава Богу»? Б’ємо один одного за якусь ідеологію»…
Переконувати в чомусь цього чоловіка – марна справа. У нього – свої, лише йому зрозумілі погляди. Ми за мир, – повторював тільки Віталій Миронович раз за разом…
Самопроголошений президент білорусі лукашенко підтримує позицію путіна. 10 травня військове керівництво цієї країни оголосило другий етап «раптової» перевірки боєготовності армії. Лукашенко пояснив, що це роблять, аби підготувати війська до «несподіваного» висування в разі початку війни.
Галина Силик порпається на городі. Садить малину. Не для продажу, для себе, бо вважає, негарно внуків об’їдати.
Про себе жінка каже, що «стара, як світ», хоча їй всього 57
