В українській історії є свій Дракула. Постать абсолютно реальна і дуже таємнича. Чернігівський полковник Василь Дунін-Борковський. Нащадок данських шляхтичів. Виявляється, саме він мав стати гетьманом замість Івана Мазепи. Врешті був одним із його заступників.
Життєвий шлях Василя Дуніна-Борковського
Василь Дунін-Борковський народився в 1640 р. у сім’ї родового польського шляхтича, полковника Каспера — Анджея Дуніна, предком якого були данські дворяни Дуніни. На родовому гербі Дуніних був зображений білий лебідь на червоному щиті. У 1638 р. за вірну службу король Владислав IV нагородив полковника земельними володіннями — селом Борковкою в Борозненській сотні Чернігівського полку. Відтоді прізвище його нащадків почало звучати як Дуніни-Борковські.
Біографія цієї постаті є дуже цікавою та містить багато невідомого.
Зовсім нічого не відомо про його дитячі та юнацькі роки. За легендою, коли Василь ще був дитиною, його сім’ю вбили під час грабіжницького рейду одного зі шляхтичів. Загинула вся родина – вижив лише маленький Василь.
Що відбувалось з Василем Дунін-Борковським протягом наступних 20 років – цілковита таємниця. Відомо, що через певний час він з’являється на Січі, а ще згодом – у Гетьманщині як молодий сотник, а згодом – чернігівський полковник. Він був неймовірно заможним та розумним (знав 12 мов). Через його несамовите багатство з’являються чутки про його зв’язки з нечистою силою.
Після підписання Андрусівського миру між Росією і Польщею для Дуніна-Борковського відкрилися непогані кар’єрні перспективи. На той час він передбачливо перейшов у православ’я, щоб не втратити родові землі.
В 1668 р. він стає сотником вібельським та поступово заводить дружні відносини з гетьманом Лівобережної України Дем’яном Многрішним. Однак зраджує його та стає в 1672 р. полковником чернігівським замість Василя Многрішного (брата Дем’яна). За це він отримує нові села та різні привілеї, в тому числі офіційне затвердження царем його родових земель. Він стає дуже багатою людиною та товаришує вже з іншим гетьманом Іваном Самойловичем, який робить його в 1685 р. генеральним обозним (стежити за фінансами). Однак в 1687 р. Василь зраджує і гетьмана Самойловича, якого арештовують і підправляють до Сибіру. У тому ж році у війську і по полках починаються рухи проти старшини, що несли за собою криваві розправи та пограбування. Мішенями нападів стають, як приятелі опального гетьмана, так і прості люди.
Це все змусило терміново призначити наказного гетьмана, не чекаючи виборів. Таким гетьманом став Василь Борковський — представник старовинного шляхетського польсько-українського роду Дуніних-Борковських. Людина освічена, з твердою вдачею, він зумів зупинити хвилю ґвалтів і кривавих розправ, але своїми діями настроїв проти себе українське суспільство, і також не зумів завоювати прихильність царського уряду, тому не міг претендувати на гетьманську булаву і брати участь у виборах.
Тому 25 липня 1687 року рада обирає гетьманом Івана Мазепу, який зміг знайти спільну мову з всесильним царициним улюбленцем князем В. Голіциним, який дав рекомендації старшинам для обрання Мазепи.
У той час, Мазепа ще більше обдаровує Дуніна-Борковського та залишає за ним посаду генерального обозного.
Дунін-Борковський був улюбленцем серед гетьманів, таких як Самойлович і Мазепа, а також одним з найбагатших і найвпливовіших українських магнатів, володіючи значним статком.
Легенда свідчить, що генеральному обозному запропонували гетьманську булаву, за яку фаворит царівни Софії Василь Голіцин запросив хабар у 10 тисяч золотих, і обозний нібито відмовився по скупості, але ця інформація не підтверджена.
Значну частину багатств граф витрачав на добродійність. Тільки у Чернігові на його гроші були побудовані та відреставровані церкви Вознесіння, Петра і Павла, трапезна і келії Євецького монастиря, Спасо-Преображенський і Успенський собори, П’ятницький монастир; церквам подаровані начиння й іконостаси. Все це коштувало великих грошей, проте Василь Дунін-Борковський, як власник першого українського цегельного заводу, забезпечував свої церковні «прожекти» будівельними матеріалами. Але, що дивно, в церкви Дунін-Борковський не ходив. Це помітили в народі та почали говорити, що він може й не людина, а щось інше.
Василь Касперович був двічі одружений. Ім’я першої дружини не збереглося. А ось друга – це Марія Степанівна Шуба. Її батько, колишній сотник, несподівано став чернігівським священником. Цікаво що ж його підштовхнуло до прийняття сану, що такого страшного чи містичного він міг побачити?
За одними даними Дунін-Борковський дітей не мав, що лише посилювало підозри у народі до графа. За іншими даними у нього було двоє синів, які успадкували разом з матір’ю весь великий спадок.
Смерть графа
Видатний громадянин, воєначальник і меценат був похований 7 березня 1702 р. в західній прибудові Євецького собору. Злі язики стверджували, що перед смертю граф не сповідався і не причащався. Мало того, до нього навіть не покликали духівника — факт вельми підозрілий, якщо врахувати, що дружина Дуніна-Борковського була дочкою священника.
4 березня 1702 р. у Бобровицькому замку, поблизу Чернігова у віці приблизно 63-х років помирає Василь Дунін-Борковський.
Над його могилою встановили мідну, покриту сріблом плиту з епітафією (написаною архієпископом і поетом Іоанном Максимовичем) і великий портрет на повний зріст. Цікаво, що приблизно в цей же час в сусідньому Троїцько-Іллінському монастирі з’явився нетрадиційний для християнського храму розпис із зображенням потойбічної подорожі упиря (вампіра). Лише в середині XIX ст. він був знищений за розпорядженням архієпископа Філарета.
«Вампірські» легенди
Нібито опівночі з воріт Успенського собору Єлецького монастиря вилітає примарна карета, запряжена шісткою вороних коней, що мчать у родовий маєток Дуніних-Борковських на Чорній горі (Чорній кручі). В екіпажі поряд з графом сидять біси. Граф обходить свій маєток, дає вказівки служникам, а з першими криками півнів зупиняється біля старого колодязя в саду і зникає.
Коли через багато років після смерті графа колодязь розкопали, під ним нібито виявили підземний хід, який вів у маленьку кімнату. Там стояла порожня труна, а на столі лежали залишки книги, обтягнутої чорною шкірою зі зловісними сатанинськими письменами.
Якщо вірити народним чуткам, така блискуча людина вела друге, таємне життя. У місцевого населення Дунін-Борковський користувався недоброю славою скупої й злої людини. У XVIII ст. про нього взагалі почали ширити жахливі чутки.
Говорили також, що за життя Дунін-Борковський був відлюдником, на вулицях з’являвся рідко, всі наради проводив увечері або вночі, в церкву ходити не любив, хоч і жертвував на неї великі кошти.
Через пів року після смерті Дуніна-Борковського Чернігів спіткала дивна напасть: люди падали прямо на вулицях і вмирали від «смерті немічної». За рік таким чином померло понад 20 осіб, ще 30 пропало безвісти.
Чутка приписувала лиходійства померлому графові, що нібито пив кров безневинних жертв. Численні звернення до влади зиску не мали, і налякані жителі Чернігова звернулися до священників.
І ось в одну з весняних місячних ночей, коли карета упиря з’явилася в воротах Єлецького монастир, їй назустріч на Червоний міст вийшла процесія мирян на чолі з Іоанном Максимовичем. Архієпископ підняв хрест, упир провалився в річку, а карета розчинилася в повітрі. Наступного дня труну розкрили. За легендою, граф лежав «як живий» — рум’яний, з димучою трубкою в зубах. Озлоблені городяни загнали йому в груди осиковий кіл — вірний засіб знищення вампіра, а труну з тілом відправили до родового маєтку на березі Десни, де і поховали. У ту ніч над містом бушувала страшна гроза, а річка вийшла з берегів і затопила місце поховання українського Дракули.
Український Дракула
Все це можна сприймати як витончену вигадку, але цікаво, що більшість споруд, до яких доклав руку Дунін-Борковський, проіснували недовго: Вознесенська церква і відреставрований Спаський собор згоріли (останній — в травні 1750 р.), біди посипалися на церкву Петра і Павла, у роки Другої світової війни зник іконостас, дарований Євецькому монастирю. Дивно, але зараз місце могили графа в Успенському соборі Євецького монастиря відсутнє, плита з епітафією також зникла, і достеменно ніхто не знає, куди вона поділася.
Втім, це одна з багатьох легенд про «українського Дракулу».
Складно сказати, звідки вона узялася. Можливо, причиною стала відсутність хреста на могилі Дуніна-Борковського, але це цілком можна пояснити: оскільки його поховали в Єлецькому соборі, вважалося, що могила вже перебуває під покровом хреста й окремий встановлювати не потрібно. У багатьох вороже налаштованих людей це викликало підозри, а при бурхливій фантазії легко було перетворити графа в кровожерного вампіра.
Інше пояснення виглядає ще більш прозаїчно. Історія про його “вампірство” могла бути сфабрикована для дискредитації Єлецького монастиря, що конкурував з Троїцько-Іллінським. Обидва храми зберігали ікони Богородиці, які вважалися чудотворними, проте Богородиця Іллінського монастиря була «місцевого значення», а Єлецького — відомою на весь православний світ. Під час інтенсивного будівництва в монастирі в 1673 р. ікона таємничим чином зникла та її замінили копією. Це збіглося з розквітом Іллінського монастиря, а Єлецький почав занепадати. Після смерті Василя Дуніна-Борковського Іллінський монастир став резиденцією чернігівських владик. Його титар, Іван Мазепа, можливо, знав щось таке про свого соратника, але вважав за найліпше мовчати. Не виключено також, що саме Мазепа наказав виконати в храмі розпис про замогильні поневіряння упиря, щоб згадували грішну душу Дуніна-Борковського, яка не знайшла спокою.
Хай там як, Василь Дунін-Борковський відзначився в історії України як відомий український козацький державний діяч та меценат. І тому важко сказати чи є заслуженою така чорна слава упиря.
