Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм
так говорив про себе Сергій Параджанов.
Сергій Параджанов – творець українського кіномистецтва. Він увійшов до числа тих митців, які були засновниками українського кінематографа. Він був не лише надзвичайно талановитим режисером, а й прекрасною людиною із чіткою громадянською позицією.
Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 році повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Однойменний фільм був нагороджений на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на Батьківщині.
Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.
У 1965-1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз’яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі.
30 червня 1966 року ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка, в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.
1971 року повернувся до Києва. 17 березня 1973-го був заарештований і засуджений до п’ятирічного ув’язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм».
Параджанову дали п’ять років колонії суворого режиму, яке відбував у Лук’янівській тюрмі, колонії в Алчевську. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація у́рок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти – по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.
Важливу роль у звільненні відіграла Лілія Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї Арагон під час візиту до Москви в урядовій ложі Большого театру звернувся особисто до Брежнєва з проханням звільнити митця. За словами сина Сурена, до звільнення Параджанова також долучились діячі міжнародної організації «Amnesty International». Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977 року.
У 1988 році Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю… українською мовою. Розповідав про київську прем’єру фільму «Ашик-Керіб», а в кінці бесіди сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоби настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!»
Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Ніко Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки Михайла Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоби знайти свою кохану, й присвячена пам’яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов.
Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми «Ашик-Керіб» Сергія Параджанова і «Маленька Віра» Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-Керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл.
Смерть прийшла до нього тоді, коли у Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь».
В одному з своїх інтерв’ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревана, де через три дні і помер.
Цікаві факти
- 2004 рік був проголошений ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова.
- На честь Маестро названо астероїд 3963 Параджанов.
- В одній з колоній Параджанов відкрив школу живопису.
- У в’язниці Параджанов збирав кришки з фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він пресував їх у медальйон і гвіздком робив портрет Пушкіна.
- Ів Сен Лоран якось запросив Маестро до Парижа. Але влада не дозволила: чи вистачить у кутюр’є площі, щоб розмістити всесвітню персону – геніального режисера? Не факт. Сен-Лоран відповів: маю 578 метрів корисної житлоплощі. Все одно не пустили – вже без причини. Через рік Ів прибув до Москви. І Параджанов на його честь створив фантастичний альбом колажів, де Сен-Лоран живе дивовижним життям. Цей альбом Параджанов передав своєму другу Іву Сен-Лорану. На що той зазначив: «Божественно! Ні на що не схоже. Браво, геній!»
- Своїй прихильниці Лілі Брік (а було їй під 80 років) до 8 березня Параджанов надіслав букет із колючого дроту і власних шкарпеток.
- Одного разу, під час першотравневої демонстрації «солідарних трудящих», Параджанов утнув жарт, який назавжди закарбував його в історії вірмено-українського гумору.
Київ, розквіт епохи соціалістичного застою, фасади всіх будинків на Хрещатику завішані велетенськими портретами вождів Совка. Балкону Параджанова пощастило найбільше – огляд демонстрації йому затуляла пика «відомого політичного діяча епохи Параджанова» – Леоніда Ілліча Брежнєва. Не довго думаючи, Сергій вирізав отвір під густою бровою генсека КПСС, просунув руку і махав долонею так, що людям здавалось ніби Брежнєв грайливо підморгує їм. Демонстрація солідарності трудящих перетворилась на цирк. - Шляхом Сергія Параджанова пішов тільки один з його родичів — його племінник Георгій Параджанов. Він зняв короткометражний фільм «Всі пішли…», який був відзначений тим самим медальйоном Параджанова на фестивалі в Ріміні
- Племінникові Георгію, щоб він зрозумів, що таке радянська в’язниця, він привіз коробку з-під сірників, повну вошей.
- У багатьох населених пунктах України існують вулиці, названі на честь Сергія Параджанова. Зокрема у Львові вулиця Сергія Параджанова є у Залізничному районі Львова на Левандівці, бічна вулиця Ливарної, від якої веде нумерація будинків. Вулиця прокладена 1957 року, мала первісну назву Пальмова. 1993 року перейменована на честь видатного українського кінорежисера Сергія Параджанова. 24-27 травня 2012 року на вулиці проходив фестиваль «КіноЛев на Левандівці. Свято вулиці Параджанова». Патроном «Кінолева» у 2012 році було обрано Параджанова. 2012 року під час фестивалю «Кінолев» у центрі Львова у Вірменському дворику було відкрито провулок Параджанова, однак юридично такої адреси у Львові не існує.
Сам Параджанов усе життя казав: “Україна – це моя батьківщина, це моя друга батьківщина. Там я створив свій перший шедевр “Тіні забутих предків”, там я став генієм, там у мене народився син. Україна мені подарувала все, і Україна мене погубила”.
