Павло Полуботок – чернігівський полковник, наказний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України, козацький Рокфеллер, найбагатший українець всіх часів та народів, відомий насамперед своїми легендарними скарбами.
Українці не раз чули про “Золото Полуботка” та мало хто знає, де ж козацький гетьман заробив ці статки та куди вони зрештою зникли?
Початок життя
Походив майбутній гетьман із заможного козацько-старшинського роду з Чернігівщини. Його батько Леонтій в гетьманському уряді Івана Самойловича дослужився до посади генерального осавула.
Народився Павло Полуботок близько 1660 року. Отримав гарну домашню освіту, згодом – у Києво-Могилянській академії.
Козацька кар’єра Павла Полуботка
У той час українську еліту роздирали чвари. Тільки доступ до посад міг дати все і відразу – владу, становище в суспільстві та найголовніше – гроші. Тому не дивно, що про гетьманську булаву тоді мріяв кожен амбітний чоловік. Не став виключенням і Павло Полуботок.
Він ще з дитинства був переконаний, що прийде час і він стане гетьманом. І це стало реальністю, коли Павло Полуботок вінчався з небогою самого гетьмана Самойловича – Єфимією. У шлюбі з нею вони виховували п’ятьох дітей – Андрія, Олену, Якова, Ганну – старшу, Ганну – молодшу.
Це одруження сприяло стрімкій кар’єрі Полуботка та означало, що для нього тепер відчинені всі двері шляхетних родин. Полуботок швидко став значним військовим товаришем – це звання за соціальним статусом наближалося до полкової старшини та давало значний вплив на військові та державні справи.
Як родич гетьмана він міг отримати гетьманську булаву, але несподівано його випередив інший претендент – до влади прийшов Іван Мазепа.
Збагачення Полуботка
Поступово сім’я Полуботків скуповує землі на території Чернігівського та Переяславського полків. Вони успішно розвивають різні промисли, споруджують гути, рудні, поташні буди, виробляють скло. Підприємницька активність Полуботків стає настільки потужною, що переяславські козаки скаржаться гетьману Івану Мазепі, що «для збільшення виробництва поташу Полуботок готовий пустити на переробку навіть кістки покійних».
Батуринський в’язень
У 1692 році Полуботків (батька та сина) звинуватили у зраді та Іван Мазепа кинув їх до Батуринської в’язниці, а усі землі та маєтності відібрав. В одну мить з улюбленця долі, головного претендента на булаву, Павло перетворився на злочинця, позбавленого маєтків, чинів і честі.
У в’язниці Полуботкам довелося просидіти цілий рік. Тривале ув’язнення підірвало здоров’я батька Леонтія і невдовзі він помер, а Павло лишився без підтримки найріднішої людини.
Лише після смерті Леонтія Мазепа вирішив, що бунтівники достатньо покарані та відпустив Павла. Гетьман навіть повернув йому частину маєтностей батька: хай там як, а рід Полуботків користувався авторитетом у козаків, а сам Мазепа за цей рік уже утвердився на посаді та не боявся за своє гетьманство.
За легендою на могилі батька, доведений до відчаю, Павло присягнув, що помститься Мазепі та стане гетьманом. Але для цього йому потрібно було перевершити свого ворога у впливовості та багатстві.
Шлях до багатства
Полуботку довелося усе починати з нуля. Розпочати справу допомогли статки дружини та частково повернені маєтки батька. За ці гроші Павло почав скуповувати землю на Чернігівщині, обклав своїх селян податком. Усі зароблені гроші Павло вкладав у нерухомість. Полуботок скуповував млини, бортні, гуральні, залізні копальні та ливарні – усе, що могло приносити прибуток. Також він налагодив ще один вигідний бізнес – почав споряджати судна і вести торгівлю хутром та зерном.
Гроші текли до нього рікою. За 15 років він у десятки разів помножив статки свого батька. І все це – на очах у гетьмана Мазепи.
Павло Полуботок, фантастична вдача та азартні ігри
Полуботок відкриває для себе нове небезпечне захоплення – гру в карти. На той час картярів прирівнювали до злодіїв. Їм могли відрубати вуха, а потім побити батогами чи навіть стратити. Карти вважали творінням диявола. Наприклад, у повісті Гоголя “Пропала грамота” козак грає з чортом у карти на власну душу.
Попри заборону та осуд церкви, карти поступово підкорювали європейців. Не стала винятком і козацька старшина, бо ставкою у грі було золото. За один вечір кожен міг збагатитися або втратити все. Саме це і приваблювало Полуботка.
До того ж йому фантастично щастило. Це «диявольське» везіння стало приводом для заздрощів та пересудів. І заздрити було чому. Скрині у його підвалах просто ломилися від коштовностей.
Мазепа та Полуботок
Гроші Полуботка дуже непокоїли Мазепу. Колишній ворог збагатився і став дуже небезпечним, тому потрібно було або прибрати його, або наблизити до себе. І Мазепа вирішив зробити багатого і впливового Полуботка своїм другом. Він дарує Полуботку чин Чернігівського полковника. І навіть не підозрює, що Полуботок вважає цю милість черговою образою, адже мріє про гетьманську булаву.
Єдине для чого Полуботок використав цю посаду – власне збагачення. Він свідомо залишається у політичній тіні, ані відкрито, ані таємно не висловлює свої претензії на гетьманство, бо добре засвоїв «батуринський урок від Мазепи».
Полуботок був переконаний – доля прихильна до нього, тому жив так, ніби для нього не існує ні Бога, ні чорта.
Втрачене гетьманство та прокляте золото
І невідомо, скільки б ще довелося Полуботку приховувати свої амбіції, якби не Північна війна і не програш шведів у Полтавській битві. Петро I оголосив Мазепу зрадником і призначив вибори нового гетьмана.
У листопаді 1708 році на Глухівській елекційній раді могла відбутися головна подія у житті Павла Полуботка – він міг присягнути на вірність народу, як гетьман.
Переважна більшість присутніх там козаків воліли бачити гетьманом саме Полуботка. Але вирішальне слово залишалося за Петром I, який затвердив гетьманом Івана Скоропадського. Історики свідчать: цар був категорично проти кандидатури Полуботка на посаду гетьмана. Петро I не довіряв Полуботкові, бо «…він дуже хитрий, може Мазепі дорівнятися…».
Натомість Петро I «відкупився» від Полуботка золотом, землями та маєтностю свого ворога – Мазепи. Від щедрої царської компенсації Полуботок не відмовився. Факт заволодіння скарбами свого ворога затьмарив навіть мрію про гетьманську булаву. Він збільшив свої володіння втричі. Фактично у його руках було 80% тодішньої держави.
Та чим більше золота було у підвалах, тим більшою ставала порожнеча у душі. Дружина померла, а діти давно жили своїм життям. За дописами майже кожної ночі Павло бачив сон, як батько стояв біля ліжка і з докором дивився прямо йому у вічі. Витримати це було неможливо. Крім того, від нього відвернулися представники козацької старшини, бо він їх зрадив, «продав» булаву…
Шлях до Бога та обіцянка батькові
Саме той непростий час у його будинку одна за одною почали з’являтися ікони. Полуботок зрозумів: на божому суді йому нічого буде сказати на свій захист.
Полуботок вирішив: він таки стане гетьманом, виконає обітницю, яку дав батькові та використає владу для того, аби заслужити повагу людей і залишити по собі добру пам’ять. Тоді він навіть уявити не міг, що цим рішенням прирікає себе на смерть у тортурах.
Задля реалізації свого амбітного плану він зблизився з наступником Мазепи – Іваном Скоропадським та став його помічником та довіреною особою.
Гетьманство Полуботка
3 липня 1722 року помирає гетьман Іван Скоропадський. 4 липня 1722 року козацька старшина обрала Павла Полуботка наказним гетьманом (тобто не обраним, а як виконувач обов’язків гетьмана).
Петро I, ще з часів переходу Івана Мазепи на бік шведів, мріяв про повну ліквідацію гетьманства. Смерть попереднього гетьмана Івана Скоропадського була російському самодержцю чудовою можливістю назавжди позбутися небезпечної для нього посади в українському апараті влади. У гетьманській столиці, місті Глухові, ще з 28 червня 1722 року вже постійно засідала Малоросійська колегія – російська державна владна інституція, яка мала бути паралельною владною структурою поруч із гетьманською владою. А з 16 квітня 1723 року особливим петровським указом було суттєво розширено повноваження колегії шляхом урізання повноважень українського гетьмана.
Петро I робить усе, аби саме Малоросійська колегія перебрала до своїх рук всю повноту влади в Україні. Таким чином, місця для нового гетьмана в уявленні Петра I не існувало. Тому він забороняє проводити нові гетьманські вибори, а Малоросійська колегія реалізує певний ряд реформ, щоб підготувати ґрунт для ліквідації автономії Гетьманату і включення його як провінції до складу російської імперії.
Козацька еліта – генеральна та полкова старшина – прагнули чинити опір діям Петра I з урізання традиційних козацьких «прав і вольностей». І саме Павло Полуботок, обраний наказним гетьманом, мав стати представником старшини у стосунках із московією та не дати остаточно позбавити Гетьманщину суб’єктності.
Однак, попри обмежені можливості та короткий термін правління, усього 1,5 року, Павло Полуботок встиг зробити для Гетьманщини дуже багато, провівши цілий ряд важливих реформ.
Діяльність Полуботка була спрямована на те, щоб довести незаконність створення Малоросійської колегії, він апелював до «Статей» Богдана Хмельницького, щоб скасувати всі запроваджені нею нововведення, і наполягав на проведенні нових гетьманських виборів.
Петро I наказав слідкувати за кожним кроком наказного гетьмана, тому усі дії Полуботка та старшин перебували під постійним наглядом царських чиновників. Полуботок, з метою збереження української автономії, вступив у протистояння із президентом Малоросійської колегії Степаном Вельяміновим. Це призвело до ув’язнення Полуботка та його прихильників.
Арешт Полуботка
У травні 1723 року терпець Петра I урвався. Він викликав Полуботка з генеральною старшиною до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності й підбурювання народу проти імператора, і по приїзді усі вони опинилися у Петропавлівській фортеці.
У петербурзьких помешканнях старшини провели обшуки та на основі вилучених документів Сенат висунув Полуботкові звинувачення. Гетьмана звинуватили у державній зраді та казнокрадстві. Комісія мала вилучити усе добро Полуботка. Але у Чернігові на Петра I чекала ще більша несподіванка: підвали наказного гетьмана виявилися порожніми. Коли та куди поділися скарби, ніхто не знав.
Смерть Павла Полуботка
Допити та тортури тривали понад рік. Петро I хотів знати, куди подівалися нечувані багатства гетьмана. Полуботок вперто мовчав. Він просто не міг дозволити, щоб це золото потрапило до рук імператора. Слідство тривало рік, а скарби так і не знайшлися.
За легендою помирав понівечений тортурами Павло Полуботок у присутності російського монарха. Перед смертю він сказав Петрові I: «Не знайдеш мого золота. Не потрібне воно мертвим. Дуже скоро там, на небесах, нас розсудить сам Господь…»
Пророцтво справдилося – «дуже скоро» настало через місяць. Так Петро I не набагато пережив свого в’язня.
Міфи про заповіт та золото Павла Полуботка
Після смерті гетьмана розпочалася справжня “золота лихоманка”. Заговорили й про заповіт Полуботка. Стверджувалося, що згідно з його останньої волі 80% золота мали піти на майбутнє незалежної України.
Та насправді такого вигідного для нас золота й заповіту ніхто ніколи не бачив. А у певний момент історія про скарби почала жити власним життям.
Так куди ж зникло золото?
Версія I
Ще під час ув’язнення Полуботка почала ширитися сенсаційна чутка: нібито гетьман через сина Якова переправив усе своє та державне золото до Європи та поклав його на депозит до лондонського «Банку Ост-Індійської компанії».
Золото гетьмана в англійському банку хвилювало уми багатьох: і російських царів, і МЗС СРСР (воно згадувалося на переговорах сталінського наркома Мікояна в Лондоні), а потім незалежної України (Верховна Рада створила в 1990 р. парламентський комітет на чолі з відомим істориком Троньком, його члени навіть літали до Лондона на пошуки скарбів), і численних “спадкоємців Полуботка”.
У центрі уваги українців гетьман Павло Полуботок опинився у 1990 році з подачі поета Володимира Цибулька. Під час однієї з зустрічей української інтелігенції у київському Будинку вчителя Цибулько з трибуни розповів про 200 тисяч золотих червінців, які Полуботок на початку XVIII ст. залишив в одному з англійських банків під відсотки. Начебто кожному з 52 млн мешканців України може припасти по 38 кілограмів золота – якщо Україні вдасться повернути скарб на Батьківщину.
Однак службовці спадкоємця «Банку Ост-Індійської компанії» донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відсутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права.
Версія II
За традицію усіх гетьманів-попередників Полуботка, вони ховали усе у своїй землі…
1723 рік. Полуботок отримав наказ Петра I негайно їхати до Петербурга. Він розумів, що назад навряд чи повернеться. Та що робити з власними багатствами та державною скарбницею? Лишати їх у Глухові було небезпечно, а часу на те, щоб відіслати кудись подалі не було.
Єдиним надійним місцем був маєток на околицях Чернігова із власною охороною. І, як з’ясувалося, царські нишпорки не так вже й ретельно обшукали його. Під час Другої світової будинок було зруйновано і тоді відкрилися таємні підвали, цілі лабіринти під маєтком Полуботка. В підвалах знайшли купу скелетів, кісток та безліч лабіринтів і переходів…
Де насправді Полуботок заховав золото, достеменно не знає ніхто. Наказний гетьман умів тримати таємниці та заплутувати сліди, тому розібратися у його містифікаціях через 300 років дуже складно.
Цікаві факти про Павла Полуботка
– Був двічі одружений. Після смерті першої дружини у лютому 1717 року Павло Полуботок у віці 58 років одружується з Ганною Лазаревич – донькою ніжинського полкового судді.
– Його дочка Олена стала дружиною відомого українського письменника-мемуариста Якова Маркевича (автора «Щоденника»)
– У його маєтку в Чернігові було знайдено понад сто релігійних ікон
– Павло Леонтійович уклав власний літопис під назвою «Кроніка» за 1452 – 1715 роки.