Хто такі козаки-характерники? Тисячоліттями мандрує образ козака-характерника українською історією та минувшиною, легендами, звичаями, віруваннями, традиціями… Образ славетного лицаря-запорожця, відуна, геніального козака, майстерного воїна, звитяжця, мислителя, захисника Батьківщини й переможця…
Завіса трохи підіймається завдяки гопаку. Цей запальний танець заворожує глядачів різних країн. Та небагатьом відомо, що його карколомні елементи – відлуння давнього бойового мистецтва, демонстрація надзвичайних можливостей, які передавалися з покоління в покоління.
Перші згадки
Перші згадки про характерників датовані XIX століттям у творах українських літераторів.
Польський історик Бартош Папроцький (1540–1614) лишив спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх з себе руками та кидали назад у ворогів. Ті, у кого влучали кулі, гинули на місці.
За переказами, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани та відомі полковники були характерниками. Найбільший характерник з них — Іван Сірко. За час свого отаманування — з 1659 по 1680 роки — Сірко брав участь у понад 100 битвах і не мав жодної поразки. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Османський султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка.
Існує легенда, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло із собою у походи та були переконані, що він і мертвий наводить страх на ворогів і допомагає їх перемагати. А згодом — відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і за необхідності виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сірка з нами!»
Кого відносили до характерників?
Характерники – це каста воїнів, вихованих у системі давніх народних (традиційних, язичницьких) звичаїв, цінностей, обрядів. Внаслідок особливого військового устрою, способу життя та інших чинників, у козаків-характерників виробились особливі звички, нахили, поведінка, риси характеру та світогляд, котрі суттєво відрізняли їх від інших козаків.
Характерники, самі по собі, завше були рідкістю, за що власне їх і цінували, любили, прославляли та шанували, боялися та овіювали різною містикою. Не кожен міг стати характерником. Не у кожному полку, не у кожній сотні на Січі був характерник.
Важливим атрибутом і неодмінною ознакою характерника, який досі зберігають українці, є козацький чуб — пасмо волосся, коса, що виростала з маківки голови. Звідси, можливо, й походить назва – «косак» (козак). Носіння чуба з давніх-давен у різних народів означало приналежність до військової касти. У козаків ця особлива зачіска також отримала назву – “оселедець”. Це не просто зачіска, а ще й своєрідний КОД, який вирізняв козака серед інших. Чуб був сакральним символом єднання з Богом. Вважалося, що у місці, де вибривали чуба – сконцентрована свідомість та енергія, усі попередні карми (життєві втілення) козака. Чуб – як промінь, як ядро, що концентрує усю життєву силу та енергію особистості.
Якими ж були магічні здібності характерників?
Убити такого козака майже неможливо –
хіба срібною кулею влучити у самісіньке серце. ©
Характерники володіли певними екстрасенсорними здібностями: гіпнозом, яснобаченням, телекінезом (дистанційно впливали на предмети), телепатією (читали думки), цілительством. Український фольклор, міфологія і стародруки подають нам різноманітні свідчення про неймовірні особливості козаків-характерників:
- “….їх не брали кулі”;
- “…вони ходили по морських хвилях наче по землі”;
- “…могли бачити на кілька верстов навколо себе”;
- “…перекидалися на котів та вовків”;
- “…уміли чути та бачити на великій відстані”;
- “…перетворювали людей на кущі, а вершників на птахів”;
- “…проходили у табір ворога непоміченими”;
- “…могли лежати годинами під водою”;
- “…зменшуватись чи збільшуватись до потрібних розмірів”;
- “…виходили непоміченими із в’язниць, не порушивши засувів”;
- “….лікували смертельні рани” (козацькі знахарі й костоправи ставили на ноги тяжкохворих);
- “…впливали на свідомість людей і тварин”;
- “…уміли навести туман на ворогів”.
У народі розповідають, що характерники у бою стояли прямо, бо кулі їх не брали. Позбирають на землі ті, що впали, та стріляють ними у відповідь. (Про це написав Яворницький у 1888 році). А ще ховали їх за пазуху – на щастя.
Ще одна з найцікавіших здібностей, якою володіли козаки-характерники – обертання на вовків. Про перевертнів пишеться у «Слові о полку Ігоревім». Втікаючи з полону, князь зіскакує з коня у звіриному вигляді. «Дума про козака Голоту» має уривок, де головний герой «поглядає на татарина як вовк».
Також козаки-характерники вміли наводити на людей ману. Коли під Хортицею зустрілося військо російського царя з турками, явився один запорожець. Він спіймав голими руками ядро і зробив так, що вороги самі перебили один одного. Інше оповідання каже, що коли запорожців заскочили у полі поляки та поскакали, щоб порубати їх, то побачили тільки дубовий гайок.
Легенди про характерників
Сотні інших переказів творять фольклорний, поетичний та художній образ непростого, відуна, кудесника, галдовника, химородника – ХАРАКТЕРНИКА, котрий володіє надприродними властивостями та завжди готовий стати на захист свого народу, своєї Батьківщини.
За легендою, характерників «ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Також вірили, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце — тому вони нерідко першими йшли в бій.
Як розповідають легенди, декотрим характерникам після смерті забивали в груди кілок, щоб вони не вставали. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай зберігся ще зі скіфських часів. Як стверджує історик Світлана Бессонова, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника було розкопано в 1936 році біля села Архангельське Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха, лицем донизу; одягнений був в червоні шаровари та синій жупан, підперезаний зеленим поясом, а за поясом мав пляшку горілки, запечатану сургучем.
Офіційна церква звинувачувала характерників у чаклунстві.
Відомі казаки-характерники
Таких розповідей багато, в них фігурують відомі особистості. Вчені вважають, що деякі кошові та гетьмани – характерники України. Ними є:
- отаман Северин Наливайко;
- фастівський полковник Семен Палій;
- сподвижник Богдана Хмельницького та герой Корсунської битви Максим Кривоніс;
- Іван Богун, який міг вийти з невеликим загоном проти цілого війська;
- кошовий Григорій Сагайдачний, «який виходив з води сухим, куль уникав»;
- Іван Нечай, для якого поляки тримали заряджену срібним ґудзиком рушницю.
- Казали в народі, що також Іван Сірко великий характерник. Його прізвище походить від «сірий», має вовчу етимологію. Вороги боялись отамана, називали «урус шайтан».
У наш час коли українські військові боронять Україну від навали орди, кожен військовий – це нащадок козаків-характерників. І хай всі здібності наших могутніх предків проявляться в кожному воїні та будуть берегти їх від куль і смерті.
Слава Україні!
Героям Слава!
Віримо в ЗСУ!
