Петро Прокопович – українець, який розробив перший у світі вдосконалений вулик, школу бджолярства та товаришував із самим Шевченком.
Походив з козацького роду
Прокопович Петро Іванович народився 10 липня 1775 року у с. Митченках поблизу Батурина на Чернігівщині. Його батько – священик-шляхтич, представник старшинського козацького роду, з якого був знаменитий Феофан Прокопович.
Петро у 11 років став студентом богословського класу Київської духовної академії, де провчився 8 літ. Випускник досконало знав грецьку, латину, німецьку, польську, угорську, французьку.
Зробив блискучу військову кар’єру
Петро Прокопович бажав працювати вчителем, мріяв про університет, але роботи не знайшов, тому за порадою тата подався до військової школи Переяславського полку. Після закінчення школи юний корнет на посаді кресляра розбудовував Одесу.
Чотири роки прослужив Петро Прокопович у війську, брав участь у перській та кавказькій війнах, його вміння відзначав Суворов. Корнет, який вільно володів мовами, закінчив клас риторики в академії на відмінно, був призначений ад’ютантом генерала Боура. Та військова кар’єра в усі часи робилася на паркеті чи в ліжку, тому 23-річний бравий гусар, поручник подав у відставку.
Батько позбавив його спадщини через те, що кинув службу
Повернувшись додому в 1798 році та побувавши на пасіці у свого молодшого брата, твердо вирішив присвятити життя бджільництву, стати бджолярем.
Батько не зрозумів, чому син відмовився від військової служби, позбавив спадщини та вказав йому на двер
Вихідної допомоги, отриманої при звільненні, вистачило Петру Івановичу на придбання трьох десятин землі та 37 вуликів, побудував хатку для себе, примітивну винокурню — для прожиття.
І почав відставник шукати бджолярів, розпитував їх, робив записи, навчився сам довбати вулики-дуплянки. Доглядав власні рої бджіл, спостерігав, узагальнював, виписав закордонні журнали: по краплинах збирав досвід кращих пасічників.
У вересні 1801 року страшна пожежа знищила будиночок Петра та винокурню. 26-річний відставний поручик нашвидкуруч викопав землянку і поселився в ній, всю зиму він майстрував вулики-дуплянки, на що витратив останні 10 рублів, вихоплених із вогню. Доля укусила Петра, і дала меду: бджоли стали його «стартовим капіталом», за 8 років він мав 580 вуликів.
Син відмовлявся їсти мед через загибель бджіл
На пасіці Петро побачив свою суджену, одружився, пішли діти.
Син Степан хвостиком ходив за батьком, з пуп’янка вчився бджолярства, але боявся дивитися, коли для вибирання меду обкурювали сіркою бджолині сім’ї в колодах.
Син плакав, коли гинули бджоли, відмовлявся їсти мед. От і морочив собі голову Петро Іванович, як зробити, щоб комахи не гинули…
Побачив у сні розбірний рамковий вулик
Фантастичної Новорічної ночі 1814 р. він побачив у сні розбірний рамковий вулик: «В конце 1813 года мгновенно представился мне план дощатого втулочного улья». І першим у світі Прокопович створив втулковий вулик, з якого можна було відбирати мед, не знищуючи бджіл.
Фахівці назвали епохальним відкриттям, яке стало чіткою межею між диким і раціональним, або науковим, бджільництвом.
Також першим застосував біління воску сонцем.
Його мед набував великої популярності. Він відправляв рамки до Києва, Петербурга, Москви. Крім того, великий попит мав віск – його найбільшим покупцем стала Києво-Печерська лавра.
За порівняно короткий термін він став відомим бджолярем, створив в Україні найбільшу у світі пасіку, що налічувала вже понад 10 тисяч бджолиних сімей. Мав великі поля нектародайних квітів, найчастіше сіяв синяк – медонос.
Замість “золотого батону” заснував першу в історії світу школу пасічників
Обжилися Прокоповичі, прийшов достаток, можна було жити в розкоші та задоволенні, але Петро Іванович повернув кошти на інше.
У 1828 році Прокопович заснував у селі Митченки на Чернігівщині першу в історії світу школу пасічників з 2-х річним терміном навчання. Викладання велося українською мовою. Прокопович створив спеціальну азбуку для неписьменних бджолярів, розробив методику ліквідації неписьменності за два тижні.
Уроки Прокоповича були цікавими; він охоче ділився мудрістю, викладав «живою і захоплюючою мовою, вмів і любив з радістю і готовністю передавати те, що придбав довгим і постійним трудом і спостереженнями». При школі було кілька власних учбово-промислових пасік.
У 1830 році школа була перенесена в село Пальчики. За роки свого існування школа випустила до тисячі бджолярів, пасічників-інструкторів.
Написав 60 праць з бджолярства
Написав він 60 праць, серед яких «Грамота бджоляра», «Школа бджолярства». Друкуючи наукові розвідки про види бджолиних маток, про типи характерів бджіл, про лікування комах, про умови зимування, про пасовища для бджіл, Прокопович часто фахові терміни подавав українською мовою без російських відповідників. Саме Прокопович розробив бджолину термінологію для Східної Європи.
Петро Прокопович першим зробив новаторський висновок, що бджолина сім’я — не випадкове скупчення комах.
Був знайомий з Кобзарем
Прокопович став знаменитістю: до нього приїздили у гості Микола Костомаров, Михайло Максимович.
У 1843 році Тарас Шевченко перебував у гетьманській столиці та заїхав у Пальчики, побував у домівці вченого, у школі. Про цю зустріч Кобзар писав: «Там, коло Батурина, живе наш великий пасічник Прокопович». У Прокоповича під Батурином Шевченко зробив малюнок «На пасіці», зобразив чоловіка, який довбає вулик-дуплянку.
«Славного українського бджоляра» Тарас Григорович описав у повісті «Близнюки»: «З’їжджу тижнів на два, три до Батурина. Там, біля Батурина десь, живе наш великий пасічник Прокопович. Послухаю його розумних розмов …».
Отож Шевченка можна вважати ще й одним із перших пропагандистів великого бджоляра. А Прокопович, за свідченням очевидців, один із вуликів назвав на честь Кобзаря «Шевченко».
Приймав у себе імператора Миколу I
Пасіку Прокоповича відвідав імператор Микола I, після чого наказав укласти угоду про постійні постачання меду до царського двору.
Якось Прокопович надіслав на ім’я імператора прохання «задля збереження чистоти меду» змінити проєкт залізниці Москва-Київ, щоб замість Глухова і Батурина вона пролягла через Конотоп і Бахмач. Цар дозволив – і Прокопович із власної кишені оплатив перенесення залізниці.
Визнанням його заслуг стало обрання дійсним членом імператорського Вільного економічного товариства, нагородження золотою медаллю цього товариства, а також орденом св. Володимира. Цар надіслав йому свій подарунок — діамантовий перстень.
Петро Прокопович написав свої праці українською мовою і бажав купити власну друкарню для їх видання, звернувся до імператора «височайше дозволити», але дозволу не одержав. Довелося друкуватися у російських фахових журналах. Після смерті Петра Івановича його учні видали лекції вченого російською мовою, які одразу ж були перекладені німецькою, французькою, польською.
Похований Петро Прокопович у склепі під 200-річними липами
Помер 75-річний Прокопович 3 квітня 1850 року й похований у склепі під 200-річними липами у Пальчиках.
Син Степан продовжив справу батька, упродовж 29 років утримував школу.
У 1879 році Степан несподівано помер. Уряд одразу ж наклав арешт на шкільне майно, не описавши його. Через це школу фактично було пограбовано — разом зі зрубаними липами та зниклими пасіками загинули рукопис невиданої книги Петра Прокоповича й навіть його портрети.
Цікаві факти :
– У 1975 році ім’я Прокоповича було присвоєно Українській дослідній станції (тепер інститутові) бджільництва у Гадячі.
– Художник Олександр Кошель відтворив образ великого пасічника на поштовій марці.
– Поет Віктор Коломієць написав поему «Пастух бджіл», присвячену Петру Прокоповичу.
– Онук Прокоповича В’ячеслав був чи не єдиним головою уряду УНР, який не накрався, не набрався, а лишив світлу пам’ять по собі.
– Пам’ятник, встановлений на могилі Петра Прокоповича біля с. Пальчики був викрадений мисливцями за кольоровими металами.
– Не меншим був його талант в іншому: новатор також виготовив безколісний плуг, косу, хлібозбиральну машину.
– У 2015 році Національний банк України випустив ювілейну монету присвячену 240-річчю від дня народження Петра Івановича Прокоповича
