Дем’ян Ігнатович (Многогрішний) – козак, який вибився із селян у гетьмани, володар безмежної влади, яка закінчилася великим приниженням, арештант, якого чекала страта.
Мужицький син
Про догетьманське життя Ігнатовича історики знають небагато. Мабуть, найменше з-поміж усіх правителів козацької України.
Дем’ян Ігнатович (Многогрішний) народився 1621 року у містечку Коропі Чернігівського воєводства й був «мужичим сином» — це перший гетьман простого походження.
Недоброзичливці кепкували з його селянського походження та пліткували, що він навіть не вмів писати. Утім це скидається на інсинуацію недругів: збереглися універсали, які Дем’ян підписав власноруч.
Військова кар’єра
У козаки Дем’ян потрапив з першою хвилею визвольної війни 1648 року . У ході цієї величної події сотні й тисячі селян, міщан поспішали поповнити ряди борців за визволення. Прагнучи здобути привабливі вольності, вони ставали козаками. Серед них був і майбутній гетьман.
Без перебільшення, тогочасне українське суспільство було найрівнішим в Європі! Навіть простий селянин міг увійти в середовище найвищої еліти.
І те, що Дем’ян так вдало скористався «соціальними ліфтами», однозначно вказує на його видатні особистісні якості.
Про хоробрість, сміливість, відвагу й кмітливість молодого козака стало відомо Богдану Хмельницькому. Дем’ян виявив себе здібним організатором козацьких загонів та їх забезпечення, виконував дипломатичні доручення Хмельницького. Невдовзі гетьман призначив його військовим осавулом. У цьому чині Многогрішний увійшов до відомого козацького реєстру 1649 року.
У 1665 році Дем’ян вже обіймав посаду чернігівського полковника. Треба сказати, що тодішній полк, на чолі якого стояв полковник, — це не просто військова, а ще й територіально-адміністративна одиниця.
Полк був аналогом сучасної області, а полковник — її військово-цивільним керівником. Отже, наш Дем’ян на сторінках історії вперше фіксується одразу як «голова обладміністрації». Цю посаду могла зайняти лише людина з військовим та управлінським досвідом.
У 1665-1666 роках майбутній гетьман зі своїм чернігівським полком успішно воював проти поляків на території сучасних Черкащини та Гомельщини.
На початку 1667 року Москва та Річ Посполита уклали сумнозвісне «Андрусівське перемир’я», за яким Україну було розділено між цими державами.
Противник Андрусівського перемир’я
Такий розвиток подій викликав неабияке обурення в українському суспільстві. Зокрема, дуже емоційно проти такої змови сусідніх держав виступив чернігівський полковник Дем’ян Ігнатович.
У той час Москва посилювала тиск на українську державу. На Лівобережжі збільшувалася чисельність московських військ, утримання яких покладалося на місцеве населення. Московські воєводи втручалися в українські справи, судили місцевих жителів. До того ж якщо московський вояк скоював якийсь злочин проти українця, то воєводи зазвичай покривали свого підлеглого. Подібне ставало масовим явищем.
Антимосковське повстання
Таке свавілля не могло не призвести до повстання. Воно вибухнуло навесні 1668 року. Дем’ян Ігнатович став одним з його лідерів.
За лічені тижні повстанцям вдалося вибити більшість московських гарнізонів. У травні на Лівобережжя вступив гетьман Петро Дорошенко, якого обрали гетьманом Обох берегів Дніпра. Україна об’єдналась.
Але через загрозу польського вторгнення на Правобережжя Петро Дорошенко з основними силами був вимушений невдовзі відступити, залишивши на Лівому березі незначний військовий контингент, на чолі якого поставив Дем’яна Ігнатовича. Так Дем’ян став наказним гетьманом, тобто «виконуючим обов’язки» гетьмана на Лівобережжі. Його звали ще сіверським гетьманом.
Партизанська боротьба та перемовини
У вересні, скориставшись ситуацією, Москва розпочала потужний наступ. Натомість Петро Дорошенко, не маючи змоги допомогти Дем’яну, обмежився символічною військовою підтримкою і закликами чинити опір московським військам.
Сили були надто нерівними, але навіть в такій скрутній ситуації Дем’ян опирався до останнього, майже до кінця вересня він вів партизанську війну проти московського війська.
Наприкінці вересня 1668 року під надпотужним тиском обставин та власного оточення Дем’ян був вимушений розпочати перемовини з московським урядом. Перемовини були тривалими та складними, але Дем’ян продемонстрував неабияку послідовність та наполегливість у відстоюванні українських інтересів.
Обрання гетьманом та плутанина з датами
17 грудня 1668-го козацька рада, яка зібралася у Новгороді-Сіверському, проголосила Дем’яна Ігнатовича гетьманом.
Втім, підручник Історії України дає нам іншу дату обрання — 16 березня 1669 року (за новим стилем) і вказує, що це сталося на козацькій раді у Глухові. Авторам підручників в чомусь простіше — їм можна не вдаватись у деталі. Дослідникам історії в цьому питанні складніше.
Всі історики погоджуються з підручником щодо дати обрання — 16 березня 1669 року, але додають, що перед цим 17 грудня 1668-го на козацькій раді в Новгороді-Сіверському Дем’яна було обрано гетьманом Сіверським. Тобто гетьманом тільки частини українського Лівобережжя.
Насправді ж вже після «першого» обрання Дем’ян в документах називає себе повним гетьманом без ніяких уточнень. А коли й вносить таке уточнення, то це виглядає тільки як поступка московським царям з міркувань етикету. Бо царі завжди чомусь уявляли собі, що вибори гетьмана не можуть відбутись без їхньої ласки.
Яка ж різниця була між першою та другою радами? Може, на другій було більш широке представництво від українських земель? Ні, представництво не значно змінилося. Процедура була та сама. То чому ж ми маємо вважати легітимним «друге обрання»?
Тільки тому, що на другій раді були представники московського царя. Гетьман під тиском військової сили північного сусіда змушений був приймати їхні правила гри.
Але зараз хіба не правильніше вважати датою обрання гетьманом Дем’яна Ігнатовича дату проведення Новгород-Сіверської ради. Приймаючи протилежне, ми фактично визнаємо, що гетьман не міг бути законно обраним без затвердження цього факту московським царем.
Глухівські статті
В Глухові у березні 1669 року зібралася рада, на якій був підписаний договір нового гетьмана з московським царем, так звані «Глухівські статті». Цей договір став унікальним дипломатичним успіхом Дем’яна Ігнатовича.
Після Переяслава всі наші гетьмани на початку свого правління підписували з царем так звані «статті», таку собі конституцію відносин із Москвою.
Складне зовнішньополітичне становище та нерівність в силах змушувало гетьманів раз за разом поступатися загарбницьким зазіханням царів, умови статей зазвичай тільки погіршувалися.
Єдиним винятком з цієї тенденції були ці самі «Глухівські статті» гетьмана Дем’яна Ігнатовича.
Велике антимосковське повстання примусило Москву піти на поступки, але це була лише можливість, яку ще треба було вміло використати. На фоні всієї української історії, просто переповненої нереалізованими можливостями, те, як Дем’ян реалізував свою, не може не викликати захоплення.
У рамках цього договору Україні поверталася повна свобода в податкових та митних справах, набагато скорочувалася присутність московських воєвод та гарнізонів в українських містах, повністю заборонялося їхнє втручання в судові справи українців.
Навіть у сфері владного символізму, який в ті часи мав величезне значення, були досягнуті принципові успіхи. Наприклад, царський уряд завжди вимагав, щоб «інавгурація» гетьманів проходила у царських палатах у Москві.
І хоча завжди гетьмани вміли під різними приводами ухилитися від такої сумнівної честі, лише Дем’ян зміг взагалі виключити таку вимогу з договору. Саме «Глухівські статті» стали основою того, що українська козацька держава збереглася ще майже на століття.
Гетьманство Дем’яна Ігнатовича
Доля відпустила нашому герою тільки близько трьох років гетьманування, але він використав цей час дуже ефективно. Важливою його справою було перетворення міста Батурин на гетьманську столицю.
Саме під час його правління було закладено передумови політичної та економічної стабілізації на території Гетьманщини — подолання так званої «Руїни».
Заколот проти гетьмана
Московія боялася, що гетьман підніме чергове повстання проти царя, тому вирішили діяти на випередження — проти Дем’яна Ігнатовича було організовано заколот, у результаті гетьман опинився в кайданах у Москві.
Разом із гетьманом був заарештований його брат чернігівський полковник Василь Многогрішний, який перед цим устиг втекти до Києва і постригтися в ченці під вигаданим ім’ям в Києво-Братському монастирі. Але коли про це дізнався настоятель обителі, він одразу ж здав його воєводі Києва московському князю Козловському, який схопив Василя і відправив до Москви.
Дем’яна Ігнатовича жорстоко катували: він отримав сорок ударів батогом, що є смертельною дозою для більшості людей, але винним себе не визнав.
Потім імітували його страту. 28 травня 1672 року на Болотну площу, за великого скупчення московського люду, дуже прихильного до подібних видовищ, вивели засудженого гетьмана. Йому прочитали вирок, у якому гетьмана називали «изменником и клятвопреступником». Всупереч даним протоколів допитів, які збереглися, у вироку повідомлялося, що він у всьому зізнався і визнав свою «зраду».
Особливо вказувалося на те, що гетьмана засуджено до страти «по желанию старшин, полковников, всего Войска Запорожского сей стороны Днепра со всем народом малороссийским».
Довічне заслання до Сибіру
Голову Дем’яна вже поклали на плаху, але останньої миті з’явився гонець, який зачитав указ про заміну смертної кари на довічне заслання до Сибіру та ув’язненням у Тобольському острозі, нібито, за великим проханням царських дітей.
Насправді ж, «акт страти та помилування» був театралізований навмисно, щоб провчити і зламати, щоб запам’ятав, «хто у домі господар».
Разом із Дем’яном до Сибіру вирушили його дружина Анастасія, сини, донька, брат Василь, племінник. Але, навіть у Сибіру гетьман Сіверський не загубився і не зламався. У в’язниці Дем’ян Ігнатович перебував до 1686-го. Після звільнення з ув’язнення Многогрішний був залишений на поселенні в Селенгінську, а 1688 року Дем’яна Многогрішного взагалі звільнили, хоча йому було заборонено повертатись в Україну.
Битва за Селенгінськ
Сталося це за надзвичайних обставин: протягом одинадцяти тижнів Селенгінськ осаджувала бурятська визвольна армія, чиї війська значно перевершували чисельність селенгінського окупаційного гарнізону.
Колишній гетьман, якого утримували в селенгінській острожній в’язниці, став одним із керівників оборони міста, особисто брав участь у вилазках та сутичках, а у вирішальний момент очолив зведений загін стрільців, козаків та засланців. Настала кривава битва, яка закінчилася перемогою оборонців міста.
Долина під Селенгінськом, де відбувалася битва, й досі має назву Убиєнної. Цікаво відзначити, що аналогічна історія трапилася з його братом Василем, ув’язненим у північній Хакасії − Красноярську.
У 1689 році колишній гетьман брав участь у переговорах посла Московщини Головіна з Китаєм, які завершилися підписанням Нерчинського договору.
Після від’їзду Головіна Многогрішний кілька років керував Селенгінськом та його землями в чині «приказної людини». У 1691 році в одній із сутичок із бурятськими військами загинув його син Петро; тоді ж помер другий син − Яків. Донька Олена вийшла заміж за сина козацького голови Панаса Бейтона, а онука − за священника Селенгінської Спаської церкви.
Останні роки та смерть Дем’яна Ігнатовича
У 1696 році Многогрішний за давньою козацькою традицією постригся в ченці. Завершив свій земний шлях великий, але забутий син українського народу в Селенгінську 1703 року.
Плиту з могили Гетьмана бачив у Старому Селенгінську декабрист Михайло Бестужев; про це він писав у своїх спогадах. Плиту вправлено в підлогу того ж таки Спаського собору. Пізніше, за часів більшовиків, собор пограбовано, а могилу Гетьмана знищено.
Звідки взялося прізвисько Многогрішний?
Сам гетьман підписувався лише «Дем’ян Ігнатович», «Демко Ігнатович», рідше «Даміан Ігнатов». Обоє його братів — Василь та Сава згадуються в документах, як Шумейки.
Звідки ж прізвище «Многогрішний»? Не прізвище, а прізвисько.
Прізвисько «Многогрішний» придумали його вороги. Спочатку поляки, які його не дуже любили. Так вперше прізвисько «Многогрішний» зустрічається в документах запису переговорів поміж російською делегацією та делегацією Речі Посполитої кінця 1671 р. щодо реалізації постанов Андрусівського перемир’я.
Далі прізвище «Демко Многогрешный» використовують у своєму доносі старшини, що взяли участь у змові проти нього.
А особливу роль у закріпленні негативного прізвиська «Многогрішний» відіграв автор «Літопису Самовидця», де перелічив усі реальні та видумані «грехі» гетьмана Сіверської України.
Треба додати, що найбільш вірогідним автором «Літопису Самовидця» був особистий недруг Ігнатовича – колишній генеральний підскарбій в уряді гетьмана Івана Брюховецького Роман Ракушка-Романовський, у котрого Дем’ян Ігнатович відібрав у Ніжині належне йому майно та змусив поспіхом переїжджати із Лівобережжя на Правобережжя.
Саме він, виконуючи в 1670 році дипломатичне доручення гетьмана Дорошенка до Стамбула, добився від константинопольського патріарха Мефодія накладання прокляття на свого особистого ворога.
Цікаві факти
– Завдяки українським науковцям вдалось зробити першу і єдину наукову реконструкцію зовнішності Дем’яна Ігнатовича. Воскова фігура гетьмана знаходься в історико-культурному заповіднику “Гетьманська столиця”.
– У 2002 році вийшла марка присвячена гетьману Дем’янові Многогрішному.
– У місті Батурині у 2008 встановлено пам’ятник гетьману Дем’янові Многогрішному, який розташований у композиції батуринських гетьманів «Гетьмани. Молитва за Україну».
– У Селенгінському районі Бурятії на перетині доріг Улан-Уде − Кяхта й Улан-Уде − Джида, поблизу Новоселенгінська 20 жовтня 2016 відкрито пам’ятник гетьману Дем’янові Ігнатовичу.
– В Новгороді-Сіверському, місці обрання на гетьманство, було відкрито пам’ятний знак, який увічнив 350-річний гетьманський ювілей.
– У селищі Короп, де він народився, існує вулиця Дем’яна Многогрішного.
