Ігнац Земмельвейс — лікар, який змінив медицину і врятував мільйони життів. Його ідеї висміяли, але історія визнала правоту.
Ще півтора століття тому в Європі існувала моторошна парадоксальність: жінки тікали від лікарень, мов від прокляття. Вони воліли народжувати вдома, у полі, у вагоні потяга чи просто неба — аби тільки не переступити поріг пологового відділення. Бо там їх чекало не життя — смерть.
Пологова лихоманка
Вирок для матерів
У середині ХІХ століття в європейських клініках вирувала невидима, але смертельна епідемія — пологова гарячка. Щойно жінка народжувала, як на наступний день її охоплював жар. Висока температура, судоми, агонія — і за кілька діб вона згасала, як свічка. Розтини показували одне: зараження крові. У деяких лікарнях щороку помирала кожна третя породілля.
При цьому домашні пологи мали значно менший рівень смертності. Це збивало лікарів з пантелику: чому саме там, де мав бути порятунок, на жінок чекав кінець?
Лікарні смерті
Причина виявилася жахливою і водночас простою. Те, що ми нині вважаємо елементарною гігієною, тоді було чимось маргінальним. Операційні виглядали як місця катувань: дерев’яний стіл, застелений шматтям старого ганчір’я, на якому лежали клубки ниток. Хірургічні інструменти висіли просто на стінах, без жодної стерилізації. Таз із водою — єдина «санітарна процедура» — слугував для ополіскування рук після операції. Перед нею мити руки вважалося… непотрібним — «вони ж ще чисті».
І сам вигляд лікаря не вселяв довіри, а навпаки — жахав. Його закривавлений фартух був гордістю: що більше на ньому залишалося плям — тим більшим досвідом нібито володів медик.
Гінеколог мимоволі: початок шляху Ігнаца Земмельвейса
Пологове відділення при Центральній клініці Відня мало моторошну славу. Там не лунали крики радості з приводу народження — лише стогін, сльози й… молитви. Жінки, побачивши лікарів, ставали навколішки, благаючи не торкатися до них — як до катів, а не рятівників. Саме в таку атмосферу страху й відчаю прийшов працювати молодий ординатор — Ігнац Земмельвейс. Його поява в медицині була випадковістю.
Він народився 1 липня 1818 у Буді (тепер Будапешт) та був четвертою (за іншими даними п’ятою) дитиною в сім’ї багатого угорського купця Йожефа Земмельвейса і мав усі шанси стати не лікарем, а військовим юристом. Батьки з гордістю відправили дев’ятнадцятирічного сина до Віденського університету, де він розпочав навчання на юридичному факультеті.
Та щось пішло не так. Юридичні формулювання виявилися занадто сухими — Ігнаца манила анатомічна зала. Він почав прогулювати лекції з права, щоби потай відвідувати заняття з медицини. І невдовзі остаточно змінив курс: подав документи на медичний факультет.
Він не був блискучим студентом — але натомість вирізнявся надзвичайною дисципліною й внутрішньою незламністю. Лікарем він став не заради слави, а за покликанням.
Іронія долі — одна з головних тез його докторської дисертації звучала так: «У руках лікаря немає нічого отруйного». Тоді він ще не знав, що все життя буде доводити протилежне — що саме руки лікарів можуть стати причиною смерті. І саме це відкриття змінить медицину назавжди.
Прокляття, що забирало матерів
Пошуки істини: початок
Коли Ігнац Земмельвейс розпочав свою практику як ординатор, пологове відділення Віденської клініки (Vienna General Hospital) розділили на дві частини. Перше — під керівництвом професора Клейна — стало базою для підготовки майбутніх лікарів. Тут проходили стажування студенти, відділення було краще обладнане, технологічно передове. Друге, яким опікувався Франц Бартш, працювало скромніше — лише з акушерками.
Земмельвейсу дісталося “найкраще” — він опинився в першому відділенні. Але все було не так добре, як уявлялося. У Першій клініці Віденської лікарні у 1840–46 роках смертність сягала у середьому 10 % з піками до 16 %, перевищуючи смертність у Другій клініці (3 %) у кілька разів.
Чим більше уваги приділяли лікарі породіллям, тим частіше ті вмирали.
Це виглядало як злий жарт. Обидва корпуси — ідентичні. Ті ж самі стіни, те саме провітрювання. Їжа надходила з однієї кухні, постіль прали в одній пральні. Все — однакове. Крім одного.
Земмельвейс був приголомшений. Його колеги намагалися пояснити ситуацію, як могли: «можливо, справа в ослабленому імунітеті», «напевно, породіллі неправильно харчуються», «вплив змін погоди», «невидимі міазми». А інколи — і взагалі перекладали провину на самих жінок.
Земмельвейс вирішив не миритися з догадками. І почав шукати істину.
Розслідування, якого ще не знала медицина
Ігнац Земмельвейс був не з тих, хто мириться з невідомістю. Ще надто, коли щодня перед його очима згасали молоді жінки — учора усміхнені, сповнені надії, сьогодні вони лежали в морзі, знівечені гноєм і жаром, яких не могла стримати жодна молитва чи наука. Ігнац годинами проводив час серед мертвих — не з байдужістю, а з болем і завзяттям слідчого, який розплутує моторошний злочин.
Тіла породіль розповідали жахливу правду: абсцеси на внутрішніх органах, загусла гнійна кров, ознаки тяжкого сепсису. Це був не просто збіг. Це було “вбивство” — системне, щоденне, невидиме.
Щоби зрозуміти масштаби трагедії, Ігнац Земмельвейс узявся аналізувати ситуацію в інших містах Європи. І знайшов лячні паралелі: ті самі спалахи пологової гарячки в клініках Братислави та Касселя. Там, як і у Відні, народжували переважно у відділеннях при медичних університетах, де практикували студенти.
У пошуках відповіді Ігнац Земмельвейс взявся експериментувати. У другому відділенні, де смертність була значно нижчою, жінки народжували лежачи на боці. Ігнац запровадив це саме положення і в «своєму» — марно. Жінки продовжували вмирати.
Тоді він подумав про духовний аспект: щодня до відділення заходив священик із дзвоником, несучи причастя для вмираючих. Можливо, сам звук дзвонів викликав у жінок паніку, яка знижувала їх опірність? Ігнац Земмельвейс попросив, щоби священик змінив маршрут і проходив непомітно. І знову — жодного результату.
Смерть не зникала. Вона ходила за лікарями — і Ігнац Земмельвейс це вже відчував. Але ще не знав, де саме вона ховається.
Ціна відкриття — життя друга
«Все довкола — загадка. Нічого не зрозуміло. Лише одне залишається сталим — число мертвих», — напише Ігнац Земмельвейс пізніше, озираючись на свої пошуки. Він стояв на межі відчаю. Усі припущення розбивалися об байдужість статистики. Смерть продовжувала збирати свою данину.
Аж раптом — випадок, що змінив усе. Трагічна випадковість. У 1847 році раптово помер його близький товариш, професор судової медицини Якуб Колетшкі. На одному з практичних занять він демонстрував студентові техніку розтину, і під час процедури студент ненароком порізав йому палець скальпелем. Усього кілька днів — і досвідчений лікар, людина, що знала смерть зсередини, згас у страшних муках від лихоманки та зараження крові.
Цей випадок потряс Земмельвейса до глибини душі. Він звернув увагу: симптоми у Колетшкі були такими самими, як у його пацієнток. І тоді з глибин інтуїції випливла думка, що пронизала, мов блискавка: це той самий сепсис. Те саме зараження, ті самі гнійні абсцеси, той самий вогонь у крові.
Нарешті все почало складатися в єдину картину. Ігнац Земмельвейс висунув революційну гіпотезу: і професор, і породіллі померли від проникнення в організм трупних часток — мікроскопічних, невидимих, але смертельних.
Це пояснювало й різницю між двома відділеннями. У першому — тому самому, де працював Ігнац Земмельвейс, — студенти перед відвідинами пологової зали годинами вправлялися на трупах у морзі. Вони не мили рук, бо не вважали це за потрібне. А потім бралися оглядати живих жінок — уже з руками, насиченими смертю.
Натомість у другому відділенні працювали тільки акушерки. Їх до розтинів не допускали. Вони не торкалися мертвих — і не заносили смерть до живих.
Земмельвейс нарешті знайшов пояснення. Але попереду була ще важча битва — переконати в цьому весь медичний світ.
Смертельні руки лікаря — і порятунок у хлорі
У ті роки руки лікаря були, по суті, знаряддям убивства — нехай і несвідомого. Студенти та хірурги після розтинів, операцій, маніпуляцій на трупах просто витирали руки ганчіркою — і йшли до живих пацієнток. Мити руки з милом вважалося надмірною, ба більше — зайвою процедурою. У найкращому разі — сполоснути пальці водою. У найгіршому — просто продовжити роботу «як є».
Один із листів, який отримав Ігнац Земмельвейс від лікаря з міста Грац, підтвердив його найстрашніші підозри:
«Спершу студенти годинами працюють у морзі, вивчають анатомію. А потім — без жодної дезінфекції, без найменшого миття рук — переходять до клініки, просто через вулицю. І одразу торкаються породіль…»
Це вже не була гіпотеза. Це був вирок. Самі лікарі — не вітер, не погана дієта, не духи смерті — заносили трупний яд у кров жінок. Медицина, яка мала рятувати, стала джерелом пошесті.
Земмельвейс діяв рішуче. Він почав випробовувати різні способи дезінфекції. І зрештою зупинився на водному розчині хлорного вапна. Саме хлор, цей різкий, але доступний антисептик, став його головною зброєю в боротьбі з невидимим убивцею.
У травні 1847 року Ігнац Земмельвейс запровадив обов’язкове миття рук хлоридом вапна для персоналу. І він змусив кожного: кожного студента, кожного лікаря, кожного, хто переступав поріг пологового відділення — мити руки в цьому розчині. Без винятків.
Результат був приголомшливий. За кілька місяців смертність у Першій клініці зменшилася до 1–2 %, а іноді навіть до 0 % — тоді як у Другій клініці показники лишалися низькими — приблизно 1 %. Після років розпачу й жаху пологове відділення у Відні звільнилося від прокляття пологової гарячки.
Але для Земмельвейса це була лише половина перемоги. Залишалося переконати світ. Докази були, статистика — на його боці. Та медицина середини XIX століття не так просто приймала правду. Йому належало вийти проти старих авторитетів, проти скептиків, проти інерції мислення. І саме це стало його найважчим боєм.
Німецький гінеколог Альфред Хегар писав про нього:
«Він виступав проти нечесності, навіть якщо це загрожувало його становищу. Ця безкомпромісність принесла йому чимало прикростей».
Правда проти влади: коли наука не влаштовує керівництво
Ігнац Земмельвейс вірив у силу фактів. Він не приховував своїх відкриттів, не намагався монополізувати метод — навпаки, розсилав листи, надсилав звіти, намагався переконати акушерів по всій Європі. Його мета була проста: рятувати життя.
Багато хто почув. Наприклад, німецький лікар Густав Адольф Міхаеліс із міста Кіль не лише подякував Земмельвейсу, а й сам запровадив хлорне миття рук у своїй клініці. Він надіслав Ігнацу результати: смертність стрімко знизилась. Але щастя тривало недовго. Невдовзі Міхаеліс наклав на себе руки. Подейкували, його зламало усвідомлення, скільки жінок загинуло під його наглядом раніше — коли він ще не знав про хлор і не вірив у «трупну отруту».
Та водночас, у самому серці Відня, де Ігнац Земмельвейс довів свою правоту, його відкриття зустріло крижаний прийом. Професор Йоганн Клейн, директор клініки й прямий керівник Ігнаца, назвав падіння смертності… простим збігом. «Випадковість», — сказав він, і замкнувся в мовчазному опорі.
Клейн не став публікувати жодних статистичних звітів, не згадав нічого про хлорний розчин, не визнав навіть можливості, що його ординатор розгадував найбільшу медичну таємницю свого часу. Як типовий бюрократ, він дбав не про пацієнток, а про власне крісло і прихильність віденських чиновників. А гігієна? Це звучало для нього як загроза — не порятунок.
Коли ситуація з пологовою лихоманкою досягла апогею, Клейн вдався до фальсифікацій: наказував таємно переводити вмираючих жінок в інші відділення, аби знизити офіційну статистику смертності у «своїй» клініці. Це була не медицина — це була гра в цифри, де ставки вимірювалися життями.
Контракт Земмельвейса було розірвано в березні 1849 році. Без пояснень. Без офіційної причини. Людина, яка зупинила масову загибель породіль, виявилася… зайвою. Незважаючи на це, доктор Карл Браун, який його замінив, продовжував частково дотримуватися правил гігієни, але загальна смертність із часом поступово зростала, хоча не поверталася до рівня 1847 року одразу.
Лікар, який не зрадив себе
Звільнення з клініки мало б зламати будь-кого. Але не Земмельвейса. Воно лише загартувало його. Позбавлений посади, але не переконань, він відкрив приватну практику. І невдовзі доля дала йому новий шанс — його запросили очолити жіночу лікарню Святого Роха.
Там його зустріла знайома сцена: шість жінок після пологів. Одна вже мертва. Інша — на межі. Чотири боролися з гарячкою. Це була та сама тінь, що переслідувала його у Відні. Ігнац Земмельвейс не став чекати розпоряджень — на власні кошти придбав чисту білизну, і негайно ввів у дію свою «революцію чистоти». Миття рук. Дезінфекція. Чисті простирадла. Гігієна — як зброя.
Результати не змусили себе чекати. За п’ять років роботи Ігнаца в лікарні Святого Роха з 933 породіль померло всього 8. Вісім. На тлі тисяч смертей, що ще вирували в Європі — це виглядало як диво. Але це було не диво — це була наука, об’єднана з совістю.
Слава про нього росла. Земмельвейса нарешті запросили викладати у Віденському університеті. І саме тоді, коли професійне визнання почало йти угору, він зустрів Марію Вайденхофер — 18-річну доньку заможного торговця. Йому було 39, і він давно жив сам у світі статистики, лихоманки та обурених колег. Але ця зустріч змінила все: вони одружилися, і в них народилося п’ятеро дітей. Усі — здорові. Усі — без тіні тієї хвороби, яка переслідувала його кар’єру.
З новими силами і внутрішньою впевненістю Ігнац Земмельвейс узявся за головне — публічну наукову роботу. У своїй першій монографії він виклав усе: дослідження, факти, зв’язок між трупною отрутою й смертністю породіль. Він не прикрашав дійсність і не намагався знімати провину з колег. Його текст був не просто трактатом — це було звинувачення. І, хоч це й було сказано мовою науки, у ньому прозвучала моральна нота: ви вбивали — навіть якщо не знали цього.
Медична спільнота відповіла холодом. Замовчуванням. А подекуди — прямою ворожістю. Людина, яка врятувала тисячі, раптом знову стала чужинцем серед своїх.
Горе від розуму: коли правда зводить з розуму
Після публікації своєї монографії Ігнац Земмельвейс не отримав лаврів. Йому не вручили медалі, не запросили на симпозіуми, не подякували за врятовані життя. Натомість — прізвиська. Образливі, злі, отруйні.
«Апостол трупних інфекцій». «Дикий угорець». «Божевільний з Будапешта».
Ці слова били болючіше за будь-який діагноз. Земмельвейс, який сподівався пробудити колег до дії, опинився в повній ізоляції. Він не міг повірити, що те, що було таким очевидним у цифрах, у розтинах, у власному досвіді — залишалося невидимим для інших. Це непорозуміння, ця змова мовчання стали для нього нестерпними.
«Тринадцять років я мовчав, — писав він у відкритому листі. — Але тепер мовчати не буду. Правда на моєму боці, і вона житиме стільки, скільки народжуватимуть жінки».
Та його правда вже перестала звучати, як аргумент, а набувала рис фанатизму.
Завжди зібраний, елегантний, інтелігентний доктор Ігнац почав розсипатися. Він закинув практику, перестав слідкувати за собою, ходив розхристаний, змарнілий, із втомленими очима. І писав. Писав без упину — статті, листи, викриття, звернення. Але двері редакцій залишалися зачиненими. Його не друкували. Його ігнорували.
Це доводило його до межі. Він почав вбачати ворогів у кожному колезі, у кожному мовчанні. У його очах ці мовчуни стали співучасниками смерті. А він сам — останнім, хто стоїть між життям і забуттям.
У 1865 році психічний стан Земмельвейса різко погіршився. Він годинами блукав вулицями, брудний, збуджений, зупиняв перехожих і намагався їм довести свою правду — ту, що не почула медицина. Він тримався за неї, як за рятівне коло. Та світ уже не слухав.
Коли істина запізнюється
Ігнац Земмельвейс помер 13 серпня 1865 у Дьоблінгу (Відень) у віці 47 років. Один, ізламаний, забутий. Його госпіталізували до психіатричної лікарні після важкого нервового зриву. І вже за два тижні він відійшов у вічність…
Офіційно — сепсис. Усе той самий, з яким він воював усе життя. Зараження крові від невеликої рани, яку він начебто отримав під час останньої операції. Але є й інша версія — страшніша. За легендою, Земмельвейса забили до смерті охоронці лікарні. Мовляв, був надто галасливим, надто впертим, надто правдивим. І надто багато знав про те, як саме лікарі вбивають своїм невіглаством.
Парадоксально, але саме тоді, коли Ігнац Земмельвейс згасав у темряві, його методи починали входити у світло. Норми дезінфекції, які він впроваджував за власний рахунок і власною кров’ю, почали визнавати у клініках по всій Європі. Після його смерті смертність серед породіль у цивілізованому світі стрімко зменшилась. Ті, хто ще недавно називали його «божевільним», тепер мовчки наслідували його приклад.
Його близький друг написав:
«Його чесноти стали його слабкістю».
Ігнац Земмельвейс не вмів не співпереживати. Не міг залишатися осторонь. Не міг мовчати. Саме тому він і згорів. Але саме тому — тисячі жінок не згоріли від лихоманки після пологів.
Його поховали без пошани, без вдячності, без меморіалів. Але через кілька десятиліть світ повернув йому ім’я. Його більше не називали «диким угорцем» чи «апостолом трупної інфекції». Його назвали так, як він заслуговував з самого початку — Спаситель матерів.
Читайте ще про одного видатного лікаря – бактеріолога, імунолога і епідеміолога – Володимира Хавкіна, який урятував світ від чуми й холери.
