"Анімація — це не лише розвага": Анастасія Верлінська — про фестиваль Linoleum, українську анімацію та ШІ

29.09.2026, 20:30 tykyiv.com

29 вересня в Києві стартував 13-й фестиваль актуальної анімації та медіамистецтва Linoleum. Захід триває до 4 жовтня. Основна локація — інноваційний парк UNIT.City. Також є покази в кінотеатрі "Оскар" і комунальних кінотеатрах столиці. У програмі — майже 250 короткометражних анімаційних фільмів із різних країн, а також лекції, майстер-класи, нетворкінг, пітчинг та ярмарок.

Напередодні цьогорічного Linoleum ми поспілкувалися з директоркою фестивалю Анастасією Верлінською. Спеціально для "ТиКиїв" вона розповіла про улюблені фільми програми, стан української анімації, дитячий контент, використання штучного інтелекту та труднощі під час організації культурного заходу сьогодні.

Чи вдається особисто вам дивитися всі фільми, які подають на фестиваль? На що найбільше звертаєте увагу під час перегляду?

Я самостійно переглядаю та роблю преселекцію всіх фільмів, які надходять на фестиваль. Обсяг справді великий.

Звісно, неможливо фізично переглянути абсолютно все від початку до кінця. Цього року ми отримали приблизно 3300 заявок. Часто слабкий фільм можна розпізнати досить швидко й не витрачати час на повний перегляд. Якщо ж стрічка, наприклад, візуально сильна, але є сумніви щодо темпу чи драматургії, намагаюся подивитися щонайменше половину, щоб зрозуміти, як вона розвивається і чи працює загалом.

Найважливішою для мене залишається історія. Якщо вона сильна, то технічна досконалість не є визначальною. Іноді певна навмисно груба чи навіть ugly-стилістика може бути виправданою, якщо працює на зміст. Мені цікаві не лише сильні історії, а й нестандартні способи їх розповісти.

Техніка для мене радше другорядна. Водночас бувають ненаративні фільми, де саме спосіб створення, візуальна мова чи експериментальність стають головною цінністю. У таких випадках, навпаки, звертаю на це особливу увагу.

Які у вас цього року персональні фаворити та чим вони зацікавили?

Мені, напевно, простіше говорити про міжнародний конкурс. Один із перших фільмів, який мене цього року справді вразив, — "Колекційні картки" Радгея Джанга. Це історія про чоловіка, який ніби подорожує до свого молодшого "я", повертаючись до дитинства та власних спогадів. У стрічці є тепле відчуття минулого й пам'яті. Зачепила і візуально, і самою історією.

Інший фільм, на який радила б звернути увагу, — "І тоді він схопив ножа" Сама Куві. Це студентське кіно, але ми принципово не розділяємо студентські та професійні стрічки в міжнародному конкурсі: вони конкурують на одному рівні. Тут цікава й нестандартна операторська робота.

Ще я б виділила "Пінту елю" Конора Кехелі — трохи сюрреалістичну історію про те, як батько метафорично "випиває" власного сина і що відбувається після цього.

Однозначно рада поверненню Айче Картала з фільмом "Хто вбив Нарін?". Режисер працює з реальними історіями, що відбувалися в Туреччині, й цього разу розповідає про вбивство дівчинки Нарін власною родиною. До злочину був причетний не один член сім'ї, а сама родина намагалася його приховати.

Мене вже доволі складно вразити фільмом. Тож що складніша тема та нестандартніше автор із нею працює, то цікавіше мені дивитися. Водночас міжнародний конкурс вийшов різноманітним: у ньому є чорні комедії та документальні історії, легкі й веселі стрічки, особисті та впізнавані життєві сюжети.

Про що українська анімація, представлена на Linoleum? Чи можна казати про якісь її спільні риси та напрями?

У нас є кілька програм, присвячених українській анімації. Насамперед це український конкурс, а також New Faces, де представляємо перспективних авторів. Є ретроспектива, якою опікується Довженко-Центр. Також маємо секцію "Ні обіцянок, ні пробачень" — це фільми, які були подані на фестиваль, але не потрапили до жодної з основних програм. Хочемо дати їм шанс бути показаними глядачам.

Звісно, багато фільмів пов'язані з реаліями війни. Але водночас є й абсолютно казкові, фантазійні історії, не прив'язані ані до конкретного місця, ані до конкретного часу.

Взагалі складно сказати, що в української анімації сьогодні є якась спільна риса. Власне, мені це подобається. Вона різна — за стилістикою, техніками, способами оповіді. Не хотіла б, щоб її можна було звести до одного візуального чи тематичного напряму.

Єдине, що не дуже подобається, — це велика кількість робіт, які намагаються наслідувати аніме. Зрозуміло, чому так відбувається. Це величезна культура, якою захоплюються в усьому світі. Проблема починається тоді, коли є просто поверхове наслідування стилістики без достатньої технічної бази. У результаті отримуємо стрічки, які візуально мають слабший вигляд, ніж могли б. Набагато цікавіше бачити, коли автори шукають власну мову, навіть якщо вона неідеальна, але справді їхня.

2023-го в інтерв'ю для Kyiv Daily ви казали: "На мою думку, стан української анімації на сьогодні поганий. Не в тому сенсі, що ніхто нічого не хоче робити, а в тому, що об'єми виробництва впали через повномасштабну війну та відсутність державного фінансування". Яка ситуація три роки по тому?

Ситуація поки що не змінилася радикально, але певні зміни вже відбуваються, зокрема завдяки ініціативі "Тисячовесна". Ми сподіваємося, що вона дасть поштовх щонайменше 22 дуже різним проєктам. Це означає не лише появу нового контенту, а й реальну роботу та заробіток для режисерів і команд. А коли в людей є стабільніша зайнятість, їм простіше знаходити ресурс і на власні авторські проєкти, які часто створюються практично на ентузіазмі.

Якщо говорити про обсяги виробництва, то поки що я бачу Україну радше як країну, здатну якісно працювати із сервісними проєктами, а не системно виробляти великий обсяг власного продукту. Це можна змінити передусім завдяки стабільному фінансуванню та змінам в освіті.

Нині сподіваємося, що необхідний бюджет буде затверджено і "Тисячовесна" справді отримає фінансування для реалізації цих проєктів. А якщо ініціатива матиме продовження або з'являться інші програми підтримки саме анімації, зокрема з можливістю мажоритарної чи міноритарної копродукції, це допоможе українським проєктам ставати помітнішими у світі та вибудовувати міжнародні партнерства.

Зі свого боку ми як фестиваль і як ГО Linoleum намагаємося не тільки працювати з авторською анімацією, а й більше думати про індустрію та бізнес. Історично в Україні багато що було орієнтоване саме на авторське виробництво, але на ньому складно побудувати стабільну економіку сектору. Нам потрібні й комерційні продукти, які можуть бути цікавими не тільки українській аудиторії.

Безумовно, авторська анімація залишається важливою, зокрема як частина міжнародного іміджу країни. Але помітний український авторський фільм, який активно подорожує великими фестивалями, у нас з'являється максимум раз на рік. Це були, наприклад, "Маріуполь. Сто ночей" Софії Мельник, "Я померла в Ірпені" Анастасії Фалілеєвої та "Київський торт" Микити Лиськова. Цього року поки що складно назвати одну таку проривну стрічку.

Більшість робіт фестивалю — це анімація для дорослої аудиторії. Чому так і чи достатньо створюється саме дитячих творів?

Це була одна з початкових ідей фестивалю. По-перше, дитячої анімації традиційно створюється значно більше. По-друге, анімацію досі часто сприймають передусім як контент для дітей, а не як повноцінне мистецтво для дорослої аудиторії. Здається, я повторюю майже в кожному інтерв'ю: анімація — це не лише розвага. Вона може говорити про складні та чутливі теми, й інколи навіть точніше за інші медіуми.

Ті ж фільми, про які згадувала раніше, працюють із темами насильства, смерті, травми, родинних конфліктів. Анімація дозволяє говорити про це метафорично, без буквального документування подій. Саме в цьому її велика сила. Вона може візуалізувати речі, які складно або неможливо показати в іншій формі.

Якщо ж говорити конкретно про те, чи достатньо дитячого анімаційного контенту створюється в Україні, то ні. Його досі дуже мало. Для цього передусім потрібне системне фінансування.

На фестивалі приділяємо дитячій і підлітковій анімації багато уваги. Цього року маємо шість програм. Чотири з них поділені за віком: 3–6, 7–9, 10–12 і 13–16 років. Окремий блок складається з робіт, створених самими дітьми та підлітками. Ще одна спеціальна секція — добірка польських анімаційних фільмів для дітей, яку підготував для нас фестиваль O!PLA.

Скільки стрічок на цьогорічному Linoleum створені за допомогою штучного інтелекту та як ви ставитеся до його використання в анімації?

У комерційному конкурсі цьогорічного фестивалю є роботи, створені з використанням ШІ. Тоді як у міжнародному конкурсі таких немає. Ми вирішили винести ШІ-анімацію в окремий напрям і разом із нашим партнером Holywater Tech оголосили відповідний конкурс. Це викликало неоднозначну реакцію, але моє ставлення до ШІ від цього не змінилося. Він уже є частиною індустрії, тому про нього потрібно говорити, його потрібно вивчати і вміти з ним працювати.

Цього року нам подали багато фільмів, фактично повністю створених генеративним ШІ. І проблема для мене не в самому факті його використання, а в тому, що часто такі роботи мають поганий вигляд.

Водночас від людей, які професійно працюють із ШІ, постійно чую, що це зовсім не так просто, як може здаватися. Якісний результат потребує навичок, досвіду й розуміння процесу. Тому для мене є велика різниця між тим, коли ШІ використовується як один з інструментів у виробництві та коли вся візуальна частина фактично генерується ним.

Які є неочевидні особливості підготовки фестивалю? З якими викликами стикаєтесь у цьому процесі?

Цього року особливо важливо говорити про те, наскільки сама організація заходу залежить від безпекової ситуації. Наприклад, через постійні обстріли ми втратили кількох партнерів. Їхні склади були пошкоджені, і вони просто фізично вже не могли брати участь у фестивалі.

Окрема проблема — друк, поліграфія, конструкції, фотозони. Усе це тепер потрібно віддавати у виробництво за декілька тижнів до початку фестивалю, а до цього ще погодити всі логотипи й матеріали з партнерами. Підрядників стало менше, а терміни виробництва — довшими. Водночас ніхто не хоче зберігати готові конструкції чи матеріа