«Крик „Путін — х*йло“ був імпровізацією»: Марина Кошкіна про фільм «Дві сестри» і ціну успіху

01.05.2025, 16:34 viva.ua

Марина Кошкіна — одна з найзатребуваніших українських акторок 2025 року. Цьогоріч ви побачите її в семи проєктах, серед яких біографічні картини про Малевича та рух Femen, перший український повнометражний зомбі-горор та україно-польське роуд-муві «Дві сестри». А ще є театр — солдаутні вистави «Марія Стюарт» Івана Уривського та «Кассандра» Давида Петросяна.Марина славиться тим, що ніколи не втомлюється і вкладає максимум енергії у проєкт. Це ж стосується і її волонтерської діяльності, якій приділяється часу не менше, ніж акторській роботі.Кошкіна не дуже часто дає інтерв’ю, але з нагоди виходу фільму «Дві сестри» поговорила з Viva! У фільмі вона грає Соломію, яка втратила чоловіка, але робить усе, щоб захистити доньку від цього знання. Ми почали розмову про участь у проєкті, який знімали влітку 2022-го, співпрацю з польським режисером, ставлення до успіху й те, як поєднати роботу та родину.Читайте також9 легендарних французьких акторок, які увійшли в історію кіно8 найпопулярніших турецьких акторок, які стали зірками серіалів— З чого для тебе почався проєкт «Дві сестри»?Для мене проєкт «Дві сестри» почався з пропозиції на роль Соломії. Напевно, мені написав спочатку В'ячеслав Бабенков (В’ячеслав Бабенков — українький актор — прим.). Він і почав всю цю історію.— А тобі не було дивно, що твій колега-актор В'ячеслав Бабенков каже: «Ходімо зніматися, я кастинг-директор»?Ні, не дивно, я мислю глобальніше. Мені здається, що актор може робити все і може розвиватися по-різному.— Коли ти отримала цю пропозицію, це було літо 2022-го. Багато хто тоді думав залишати професію. Чи вірила ти, що зйомки зараз потрібні?Чесно кажучи, я дуже смутно пам'ятаю той період. Мені, напевно, було найскладніше приймати той факт, що хтось приїде з-за кордону і під час війни зніматиме про війну. Але ми домовилися про зустріч з режисером Лукашем. Зустрілися у кафе, випили чаю, поговорили, я прочитала сценарій, поділилася своїми думками щодо цієї історії, моєї героїні, запропонувала своє бачення. І він каже: «Давайте зробимо це разом». — Тобі було комфортно працювати з Лукашем? Чи легко ти знайшла з ним спільну мову?З Лукашем ми легко знайшли спільну мову. Він дуже емпатична людина, мені одразу сподобалася ця риса в ньому. Я відчула, що йому ця історія так само болить, як і нам, і він хоче розповісти про неї світу.Потім ми познайомилися з дівчатами (маються на увазі польські акторки Кароліна Жепа та Діана Замойская — прим.). Ми одразу відчули одна одну. До речі, мене дуже часто питають: «Ти що, граєш другу сестру чи першу?». Я кажу: «Ні, це дві полячки-сестри, а я граю не сестру, а дивну знайомку, яка попросила їх підвести, і вони їдуть певний шлях, знайомляться».Їхня сміливість і рішучість приїхати сюди та знімати кіно викликали в мене довіру. Це небезпечно. Їм дійсно це боліло, вони були з нами. Нас це дуже зблизило, особливо в той час, коли поляки надавали нам надзвичайну підтримку і, сподіваюся, що вони отримали її тут. Деякі сцени у фільмі імпровізаційні. Коли дівчата зустрічаються з бабусями дорогою, ті просто хотіли допомогти, щось дати. Дівчата були в захваті від наших людей!— Ти згадала про імпровізацію. Багато у тебе було акторської свободи?Багато імпровізацій. Наприклад, сцена з танком. Це повністю імпровізаційна сцена. Ми приїхали на майданчик, і Лукаш каже: «Хочу ще одну сцену тобі запропонувати. Ось є російські спалені танки. Ви виходите туди і там роби, що хочеш, що відчуєш». Всередині так багато всього було. Ти ж тримався, ти міг поплакати десь вночі, тому що відчував величезну відповідальність. Ми були максимально зібрані. Чому? Тому що треба було допомагати один одному, волонтерити, підтримувати військо, згуртовуватись тощо. Я собі не дозволяла слабинку. І Лукаш дав мені таку терапевтичну можливість викричатися, щоб почув увесь світ. Я йому кажу: «Що, можна й матюкатися?» До речі, до цього в мене не було жодного фільму, де я б матюкалася. Він каже: «Так». І крик «Путін — х*йло» був імпровізацією.Читайте також7 українських акторів театру і кіно та їхні історії успіху10 популярних акторів, які грають в українських серіалах— А тобі комфортно взагалі з імпровізацією? Чи ти більше любиш, коли все зрозуміло, структуровано?Усе залежить від обставин. Взагалі я як людина, яка готується до ролі, люблю, щоб у мене все було прописано. Я пробудовую собі лінію персонажа, придумую, це називається у нас «штучки» — на що може опертися мій персонаж, і будую собі, з чого він починає, чим закінчує, що на нього впливає, змінює. Але з іншої сторони, ти собі не можеш це продумати, тому що є партнери, які щось тобі дають, і ти маєш відштовхуватися від них. І коли щось відбувається між нами, то народжується щось третє. Для мене це дуже цінно. Часом живе партнерство дає тобі більше, ніж ти можеш очікувати. За це я люблю свою професію.У «Двох сестрах» багато імпровізації. Наприклад, мій монолог у квартирі, який не було прописано сценарно, але я собі його продумувала. Це не так просто, що я прийшла і скажу щось — ні. Це все теж було продумано. Дуже багато сцен не увійшло у фільм через хронометраж.Мені було складно весь той період. Чого я боялася? Я не знала, як мені грати цю жінку, яка повернулася за кордон, маючи дитину, яка втратила чоловіка. У що я вірила? В її рішення піти добровольцем служити. У це я можу повірити, бо в мене всередині є такі сили, я зможу на це наважитися. Рано чи пізно, якщо прийде той час, я зможу на це наважитися. Але повірити у втрату чоловіка і в те, що у тебе є дитина, яка зараз знаходиться у Польщі, — мені було непросто це уявити. Я це зробила так, як відчула.Після прем'єри у Гдині до мене підходили люди, і режисер сказав, що сцена розмови з дитиною для нього найулюбленіша у фільмі. Ось так захищати дитину від всієї правди — для нього це найкраща сцена, він ніколи не бачив, щоб так грали посттравматичний синдром, як зіграла я. Там була одна можливість — прокричатися звіриною в машині, але до цього моменту я граю більш іронічно. Мені здається, що в цьому плані я знайшла якийсь правильний шлях рішення цього персонажа не через сльози, жертовність. Це характеризує нас як українців. Бо в будь-яких надскладних ситуаціях ми все одно тримаємось і реагуємо не так, як всі від нас очікують. — Розкажи ще про майданчик. Чи було тобі комфортно в роуд-муві, коли локації постійно змінюються?Насамперед майданчик для мене про людей, про атмосферу. Про людей, які хочуть зробити якісне кіно, які хочуть створити чесну історію, які найбайдужі. Всі абсолютно, всі департаменти. Коли я відчуваю, що комусь байдуже, мене переповнюють погані емоції і я перетворююсь на злюку.Я людина, яка вимагає від себе дуже багато. Я не знаю, що таке відпочинок, я не жалію себе в роботі. З одного боку, всі після нашого останнього проєкту пишуть мені: «Як можна бути такою витривалою? Ти для нас просто натхнення. Я таких людей не бачила». Я читаю ці повідомлення, в мене зник голос, я не відчуваю спину. Я плачу від того, що я нічого не хочу — лише бути здоровою і відпочити. Я думаю: «Кому потрібні ці жертви?» Ні похвала, ні слава, ні гроші — я в житті за цим не женуся. Тому, коли ти сьогодні спитала, а чого ти цим не знімаєшся, чого ти не популяризуєш себе, я така: «Бл*ха, у мене ж сім прем'єр планується на 25-й рік, а я так мало про це говорю». Я не люблю сама себе піарити. Цим мають займатися інші люди в команді, а не сам актор. А з іншої сторони, я подивилася чудове інтерв'ю зі Шварценеггером, який дав мені чарівного копняка. Він казав, що якщо ти знімаєшся в кіно, ти маєш не тільки в ньому знятися, а і брати участь, популяризувати цю стрічку. Хороше це кіно чи це навіть погане — ти несеш за нього відповідальність, поки не закінчиться прокат. Це реально правда. Ти маєш робити усе можливе, щоб це кіно побачили.— А ти не думала про те, щовпізнаваність може тобі знадобитися для, наприклад, зборів?Я справді про це думала. Мені дуже складно просити по життю і не хочеться випрошувати у сторис по 10 гривень, щоб збирати 50 тисяч за два тижні. Коли я збирала 400 тисяч, то організувала заходи, зустрічі з акторами, розіграші квитків, мафію з акторами. Усе повністю взяла на себе. За місяць ми зібрали 400 тисяч, а потім я місяць не могла рухатися, відновлювалася. Це можна робити краще.Зараз я хочу допомагати ветеранам, особливо з протезуванням. Ми говорили про те, що зараз 100 тисяч людей на обліку. Це дуже дорого. І буде їх більше. А після війни буде ще більше. Не все ж покриває держава, а на кому це буде? Це буде відповідальність на нас, на інших людях. Треба робити все можливе для того, щоб наші хлопці і дівчата продовжували життя, мали руки, ноги і могли якнайшвидше повернутися до нормального життя. Тому я хочу в цьому плані розвиватися.Читайте такожТоп-8 українських акторів, гра яких вас вразить10 найкращих акторів дубляжу, яких ви точно чули— А які твої акторські амбіції?Треба ризикувати, не боятися. Якби в нас була «Малина», я б пішла в такий проєкт, про який сказали б, що це точно буде «Малина». Я б пішла проти системи. Мені не цікаво йти тими стежками, де я вже була. Я відмовляюся від проєктів, які для мене не несуть ніякого сенсовного навантаження. Ні за гроші, ні за медійність, ні за тим, що мене будуть впізнавати. Я бачу акторів, чий шлях міг би складатися по одному, а потім вони пішли туди, і це все перетворилося на медійний ринок.— Тобто ти б не пішла на проєкт, який потенційно може стати успішним?Ні, якщо він не буде мати певний сенс. Якщо буде супер екшн, супер фінансування, якщо це буде фентезі, — так.— А комедія?Комедія, якщо її буде знімати Антоніо Лукіч. Я б спробувала. Дуже складно в такому жанрі існувати, але я б ризикнула. Хай би мене побачили. Чому б ні? Мені хочеться розширювати акторський діапазон.Є геніальні актори жанру. Назар Задніпровський, Ірма Вітовська, Римма Зюбіна, Олеся Жураківська, Олена Узлюк — це люди, які можуть працювати у комедії, і в них треба повчитися. Просто це не моя історія, я це не відчуваю. Кожному своє. Так само, я не зіграю модель з довгими ногами — це не моє. Але в мене є щось своє.Читайте такожНайкращі комедії всіх