«Вези сюди Ющенка хоч зв’язаного, а то люди нас порвуть!»
Пане Володимире, чому акція «Україна без Кучми» (УБК), яка тривала у 2000–2001 роках, програла, а Помаранчева революція, що розпочалася лише трьома роками пізніше, виграла?
Тому що не кожна вулична акція є революцією. Програла не тільки «Україна без Кучми», але й акція «Повстань, Україно!» у 2002–2003 роках. Пам’ятаєте таку?
Пам’ятаю, як Юлія Тимошенко тоді перелазила через паркан на Банкову. Але це єдиний яскравий спомин. «Повстань, Україно!» вийшла ще більш яловою, ніж УБК. І такою ж безрезультатною.
Українські революції завжди є національно-визвольними — з антимосковським спрямуванням. І тільки такі й виграють. Візьміть хоча б Революцію на граніті. Якими були її вимоги? Відмова від нового союзного договору з СРСР, проведення виборів на багатопартійній основі, повернення додому строковиків. Все це було натяком на незалежність. А потім сталася доленосна подія: 24 серпня 1991 року, проголошення незалежності України, що згодом було підтверджено референдумом 1 грудня.
Але успіх тоді вийшов половинчастим. Ми отримали незалежність, а комуністи зберегли владу. Тобто у 1991-му Україна здобула незалежність, але не демократію. І як засвідчило подальше життя, не ставши демократичною, наша держава не змогла розвиватися так, щоб швидко стати на ноги. Тобто показати вищий рівень життя, розвиток економіки тощо. Нам знадобилося 13 років, щоб дійти від проголошення незалежності до Помаранчевої революції, яка відкрила шлях до демократії.
Що ж до «України без Кучми», то цю акцію спричинила не визвольна боротьба, а вбивство Георгія Гонгадзе. Акція була обмежена в плані масовості та зазнала поразки: 9 березня 2001 року нас побили на Банковій. І стався відкат, бо люди стали боятись виходити. Україна тоді якщо не почорніла, то, принаймні, посіріла. І коли ми почали готувати Помаранчеву революцію (а це було за рік-півтора до президентських виборів), то для нас було головним витиснути з людей страх. Переконати, що виходити не страшно, бо якщо нас буде багато, тоді нікого не битимуть.
Чи справедливо казати, що у 1990-х ми не вибороли демократію? За результатами виборів 1994 року до Верховної Ради пройшли 15 партій…
Частково погоджуюсь із вашими міркуваннями: певні ознаки демократії справді були. Але, по-перше, при владі залишилася компартійна номенклатура. По-друге, почав формуватись олігархат, а олігархат і демократія несумісні. В Україні 27 сімей володіли половиною національних ресурсів, що означало значне розшарування на багатих і бідних. Коли ви говорите про вибори та багатопартійність, ви маєте на увазі політичну демократію, але існує також демократія економічна. І от її ми не досягли. У 1990-х ще не розвинувся середній клас.
По-третє, і «Україна без Кучми», і наступний «кольчужний скандал» засвідчили дуже сильні впливи Росії на хід подій в Україні. (Восени 2002 року США звинуватили Україну в тому, що вона продала режиму Саддама Хусейна в Іраку декілька новітніх станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга» в обхід міжнародних санкцій. Факт фізичної присутності «Кольчуг» в Іраку підтверджений не був, але цей скандал вдарив по репутації як України, так і Леоніда Кучми, — ред.). Щойно ми починали прямувати в бік Європи, нас вперто розвертали до Москви.
По-четверте, в нас тоді не було незалежних медіа. Інтернет-видання тільки з’являлися, «Українська правда» Георгія Гонгадзе мала заледве кілька тисяч читачів. Непідцензурних телеканалів майже не було. Сукупність цих обставин — комуністи при владі, економічна несвобода, російські впливи та відсутність незалежних медіа — дає підставу стверджувати, що демократія була в зародковому стані.
Чи переважав усі інші негативні чинники російський вплив? Останніми роками вбивство Гонгадзе часто розглядають як російську операцію, спрямовану проти Кучми. Тому він поступово прощається з реноме головного лиходія, перетворюючись мало не на жертву провокації.
Дійсно, від часу, коли сталося убивство Гонгадзе та відбулася «Україна без Кучми», ми отримали багато нової інформації. Зокрема й від людей з оточення Кучми. І все це спонукає переглянути нашу тодішню позицію. Бо тоді, у 2000-му, ми знали тільки те, що вбили нашого товариша. І мали одне бажання: хапати сокиру й махати нею. Хоча вже тоді, пригадую, Іван Степанович Плющ говорив нам своє фірмове «хлопці, та піждіть, ви не знаєте, хто це замовив і кому це вигідно».
Але з іншого боку, хіба не сам Кучма дав привід його звинувачувати? Хто казав на плівках Мельниченка «віддайте його (Гонгадзе) чеченцям»? Так що свою позицію я зараз переглядаю, але не на 100%.
Ви сказали, що підготовкою до протестних акцій штаб Ющенка займався заздалегідь. Тобто ви були певні, що результати будуть сфальсифіковані?
Так. Абсолютно. Саме так і сталося… Ми ж були досвідчені політики. Кожен із нас пройшов декілька виборчих кампаній. Тож із підтасуванням голосів усі ми стикались особисто. Мені самому так «допомогли» програти вибори у 1994-му. Тоді маленькі скриньки носили по хатах і називали це «дострокове голосування». А члени комісій були ті самі, що й за Радянського Союзу… Так от, за великими скриньками — тими, що стояли на дільницях, — я вигравав зі значним відривом у комуніста Миколи Кашлякова. А за маленькими (їх було 47 штук десь на 400 бюлетенів) раптом програв.
Але головним сигналом для нас стали події в Мукачеві. От тоді вже було зрозуміло, що вони не зупиняться ні перед чим. (Вибори мера Мукачева відбулися 18 квітня 2004 року. Згідно з даними екзитполу, проведеного в день виборів, 62,4 % опитаних проголосували за Віктора Балогу, якого підтримував блок «Наша Україна», 29,99 % — за Ернеста Нусера, якого неофіційно підтримувала Соціал-демократична партія України (об’єднана). Але 19 квітня голова тервиборчкому Юрій Переста оголосив перемогу Нусера. Блок «Наша Україна» заявив про фальсифікацію виборів, — Ред.).
Єдиним, що можна було протиставити беззаконню, був масовий спротив. І от такий спротив ми почали готувати. Ющенко довго не хотів нас слухати, все закочував рукава своєї сорочки…
Так, був у нього такий жест…
Він думав, що Кучма проголосить його своїм наступником… Пам’ятаю одне з таких засідань штабу, коли я і Тарас Стецьків (а ми плідно співпрацювали й добре доповнювали один одного) марно намагалися переконати Ющенка підтримати масові акції. Він впирався, але крапку в дискусії несподівано поставив Плющ, який дрімав собі в кутку. «Піжди, Вікторе, піжди, — обізвався він. — Хлопці діло кажуть. Ти виграєш, а вони все сфальсифікують».
Я на той час очолював харківський штаб, а Тарас працював у центральному заступником з організації масових акцій. Але Тарас — людина більш ідеологічна, наукова, я б сказав… А тут був потрібен хтось з організаційним досвідом. І такою людиною був, вибачте за похвальбу, я. Тому Роман Безсмертний, який тоді очолював штаб, викликав мене до Києва, і я став ще одним його заступником. Ми з Тарасом розробляли там усі схеми та плани. А через рік після революції ми ці схеми і плани розсекретили та передали до Музею помаранчевої революції, що спершу містився у Києво-Могилянській академії.
У 2004 році далекі від штабних справ люди були переконані, що помаранчевий Майдан зібрався спонтанно, а ініціатива була низовою. В кожному разі, мало хто здогадувався, що задум народився за рік чи більше до виборів. Коли ви оприлюднювали ваші документи та передавали їх до музею, ви не боялися дезавуювати міф про суто народне підґрунтя революції?
Тут немає жодного протиріччя між народним підґрунтям і нашою підготовкою. Так, уже після парламентських виборів 2002 року ми почали готуватись до виборів президента. І Роман Безсмертний, який очолив штаб, отримав широкі повноваження для розбудови структур під ці вибори в областях і районах… Були задіяні сотні, навіть тисячі людей, які отримували завдання та ідеологічні настанови. Ми їх тренували і починали з проведення малих акцій.
Одну з таких акцій організував Тарас Стецьків 30 березня 2004 року під Кабміном. Зібрати тоді вдалося близько тридцяти тисяч людей. Ми тоді всього вчились: пересуватися Києвом у колоні, використовувати машину з озвучкою. Тоді ж почали з'являтися перші елементи помаранчевої символіки. А потім була величезна акція на Співочому полі. Пишаюся нею, бо я значною мірою її й придумав. Ми тоді вирішили висувати Ющенка саме на Співочому полі. Не у клубі десь чи на стадіоні, а саме там…
Сенс був у тому, що Ющенка висуває не партійний з’їзд, а народ…
Так, а звозили ми учасників з усіх областей. Наймали транспорт, керували рухом машин, депутати супроводжували колону. Звезли десь 50 тисяч, але вийшов Київ, і на Співочому полі стало 200 тисяч! І це є підтвердження того, про що ви говорите: акція була всенародною. Бо ми лише дали маяк, який запалив світло. І на це світло пішли люди, які в нас повірили.
Десь із дві години йшли ми зі Співочого поля до ЦВК реєструвати Ющенка кандидатом у президенти. Це було незабутньо. Люди йшли, йшли і йшли. І всі бачили, як нас багато. Ось у такий спосіб ми й прорвали інформаційну блокаду, бо доти нас нікуди не пускали. А коли владні канали стали показувати якихось пияків зі Співочого поля, це лише розізлило учасників цієї ходи. Бо кожен міг сказати «Ви брешете! Не було такого! Я там був і все бачив, я Ющенка в президенти висував…»
Багато представників номенклатури, тобто суддів, силовиків, чиновників уже тоді зрозуміли, що Ющенко переможе. Тож тишком-нишком до нас почало підходити багато з таких людей. За тиждень до першого великого виборчого туру ми провели акцію-попередження, що фальсифікації не пройдуть. І — о, диво! — на неї прийшло вже триста тисяч людей. А друге диво, що суд дозволив її проведення.
Ми тоді вперше поставили на Майдані сцену. І там у нас із Тарасом Стецьківим була дискусія на тему, де організувати штаб. «Отут на сцені й буде наш штаб», — сказав я. Але в Олександра Зінченка й Петра Порошенка як ще одного керівника штабу були значні побоювання: а чи прийдуть люди? У понеділок після другого туру виборів Порошенко мене знову про це першим ділом питав: «То де ж люди?» А було лише пів на дев’яту ранку, й по Майдану хіба що людей двадцять туди-сюди ходили.
Я кажу: «Петре
- Останні
- Популярні
Новини по днях
21 листопада 2026