Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність

Історикиня про пам’ятник Францу Йосифу, імперії та їхній спадок у Чернівцях

bukovyna.online

Історикиня про пам’ятник Францу Йосифу, імперії та їхній спадок у Чернівцях

Статуя імператора, «маленький Відень», «австрійський шарм» – що це: багатокультурність чи меншовартість? Чому від спадку всього, що пов’язане з росією, ми відмовляємося, але водночас возвеличуємо період, коли в краї панувала, наприклад, Австро-Угорська імперія? Чи між ними все ж є якась різниця?

В інтерв’ю «Шпальті» кандидатка історичних наук, доцентка катедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, директорка Центру буковинознавства Ганна Скорейко розповіла про Франца Йосифа та українців у його імперії, складну тогочасну ситуацію і чому Чернівецька область настільки різноманітна.

Аскетизм, втрати й стійкість

Про Франца Йосифа І написали так багато книг – можна сказати, що він підсвічений абсолютно з усіх сторін: як політик, як імператор, як людина, яка дуже відповідально поставилася до свого спадку – імперії Габсбургів.

Настільки відповідально, що коли в кінці XIX століття майже всі бачили, що імперії йдуть до свого природного затухання і швидше за все перестануть існувати – Франц Йосиф це категорично відкидав. Він не бажав переформатовувати імперію у, ймовірно, союз незалежних республік.

Ганна Скорейко

У нього проявилося дуже чітке уявлення про себе як про того, хто до кінця має стояти на сторожі імперії.

Відомо, що Франц Йосиф був жорстким малоемоційним аскетом. Він спав на вузькому ліжку, застеленому армійським способом, споживав скромну їжу, мав чіткий режим життя.

Розпочав своє правління у грудні 1848 року, а завершив 1916-го. Декілька поколінь народжувалися, виростали та помирали, а Франц Йосиф продовжував тримати державу в своїх руках. Його постать стала символом стійкости не тільки імперії, а й кожного громадянина. Адже якщо стоїть ця постать, то й ми стоятимемо.

Франц Йосиф І

Цісар пережив втрату брата Максиміліана, сина Рудольфа – єдиного спадкоємця, який закінчив життя самогубством. Треба було вийти до підданих, пояснити, що це не самогубство, що хтось має бути винен у цій смерті. Потім терорист убив його дружину – відому нам як імператриця Сісі (справжнє ім’я – Єлизавета). І це теж було дуже складно прожити.

Франц Йосиф прийшов до влади, коли йому було всього 18. Тоді Австрійську імперію розривала революція 1848 року, про яку ми говоримо як про дуже цікавий і яскравий момент в історії всієї Європи: «Весна народів», Конституція, громадянські права та свободи тощо.

Однак на якомусь етапі революція вийшла з берегів домовленостей, тобто мирного трансформування імперії, у демократію, почалися збройні виступи, парламент розпустили. Угорщина захотіла відокремитися від Австрії. Поляки собі почали порушувати питання про відновлення Речі Посполитої.

Уявімо 18-річного хлопця, у якого насправді земля тремтить під ногами. Великий маєток, який він успадкував, може розвалитися, як картковий будинок. Що він робить? Починає, так би мовити, закручувати гайки.

Імперія = дуже багато ресурсів

Перший період правління Франца Йосифа – це період, коли він діяв як жорсткий реакціонер. Аби зберегти імперію, цісар пішов на обмеження та утиски, цензуру й розпуск парламенту. Австрія зазнала поразок у війнах, втратила не лише території, але й першість на німецьких землях.

Народу треба пояснити, що втрата – це не катастрофа. Тут дуже цікавий феномен, як вибудовувалася комунікація імператора з його підданими, і як їх можна втримати в цьому мирному просторі: всі офіційні звернення, закони, укази, маніфести публікували не тільки німецькою мовою, а й українською та румунською. Так, ішлося не лише про що, але і як подавали інформацію.

«Прощання з імператором у Лупкові» із серії «Інспекційна поїздка імператора Франца Йосифа I до Галичини у вересні 1880 року» (картина польського художника Войцеха Коссака)

Справжнім переломним моментом стала поява Конституції 1867 року, за яку були вдячні всі піддані Австрійської імперії. Тому що це гарантія прав і свобод кожного громадянина.

У цій Конституції мені найбільше подобаються ті норми, що дуже допомогли всім народам, які мешкали в імперії. Там була 19-та стаття, де гарантували рівні умови та права розвитку всіх національних культур.

Хочете розвивати свої школи, товариства, спільноти? Подаєте офіційно ваш статут, де пояснюєте, для чого ви це робите – і, будь ласка, працюйте. Ба більше, імперія допомагатиме фінансово.

Для українців це відіграло неймовірно важливу роль: ми знаємо про розгортання громадської активности, зокрема товариств «Просвіта» в Галичині, «Руська Бесіда» на Буковині, молодіжних «Січей», «Пласту», «Сокола», але не уточнюємо, що все це завдяки конституції.

У людей почало формуватися усвідомлення того, що ти є співучасником організації свого життя, а якщо треба, то й імперського. Тобто піддані розбудовують свою імперію, і Франц Йосиф насправді їм не заважає.

Чи все було так добре? Звісно, що ні. Імперія потребувала дуже багатьох ресурсів для втримання цього периметру – насамперед людських і фінансових. Їй були необхідні домовленості з елітами, а вони в кожній провінції свої.

Австрійські державці ввійшли в історію як геніальні користувачі системи, яка називається «балансування сили»: тільки-но хтось один набирає сили – значить треба трохи підтримати того, хто програє, щоби витримувати цей баланс. Бо інакше все може вийти з-під контролю, і тоді ти з тим не впораєшся.

Українці-селяни не лише пасли худобу, а й пасли задніх

Разом із вдячністю українці мали й цілий перелік помилок політики Франца Йосифа, зокрема щодо різних територій. Наприклад, у буковинців справедливо залишалася претензія до австрійського уряду і до самого цісаря, уряд якого встановив жорстку тарифну політику: під час вивезення товарів із Буковини в інші провінції діяв підвищений тариф, окрім сировини, звісно. Проте під час ввезення фабрично-заводської продукції до краю тариф знижували.

Водночас Франц Йосиф не перечив, коли місцева – передусім румунська – знать настоювала на тому, що цей край має бути відокремлений від Галичини – Королівства Галіції та Лодомерії – і набути статусу окремого автономного герцогства. Це означало, що український політичний проєкт окремої провінції, до якої мали входити Східна Галичина та Буковина, зазнав поразки. Водночас це дало поштовх для активного розвитку краю, адже тут формувався свій орган самоврядування: сейм, президія на чолі з президентом, шкільні, фінансові та судові органи влади.

Так, місцева еліта починала дбати саме про цей край і столицю – місто Чернівці, яке сформувалося саме у часи, коли Буковина отримала автономію.

Етнографічна мапа Буковини, яку виконав Іон Ністор (1910 рік)/сайт Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини

У чому ми можемо зафіксувати імперську керованість, то це в адміністративній, фінансовій, судовій, безпековій сферах. Усе чиновництво контролювали з центру, воно повинно було бути німецькомовним, тому що так вибудовувався імперський простір. Мала бути уніфікована, єдина просторовість.

Закон у Відні, закон у Чернівцях, закон у Львові – це один і той самий закон. Чи завжди так було? Не житимемо в світі ілюзій. Усе доволі складно. Буковина була найвіддаленішою провінцією від Відня. Іноді траплялися такі випадки, коли австрійських чиновників за певні проступки могли відправити до Чернівців як покарання. Іноді вони відверто нехтували інтересами місцевого неосвіченого селянства й воліли брати до уваги запити знаті. Це недобре і непогано. Такою була реальність.

Під час правління Франца Йосифа Буковина та Галичина перебували в кінці великого списку імперії за соціальним рівнем, рівнем освічености, економічного розвитку. Австрійська державна машина, яка дуже добре впорядкована, не змогла впоратися з тим, аби вирівняти економіку Буковини та Галичини відповідно до рівня інших західних провінцій. Для цього були як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники.

Центральна площа Чернівців на початку XX століття

Хто заселяв Буковину? Австрійці, які формували становий хребет усієї імперської конструкції, – це здебільшого вчителі, чиновники, різного роду службовці, професура університету. Вони апріорі стояли на вищому щаблі соціальної драбини. Так само чехи, які працювали на залізницях. Поляки, які переміщалися сюди з Галичини як службовці ще з часів входження Буковини до Галичини, теж зберігали певний статус. Єврейська спільнота тут була доволі серйозною в плані економічної, культурної спроможности – вони традиційно витрачали солідні кошти на освіту своїх дітей.

Українці ж залишалися в ролі тих, хто наздоганяв прогрес. Була група провідних діячів, але більшість – це селяни (і не найзаможніші).

Освітній «бум»

У законі «Про освіту» 1869 року бачимо, що всі мають право навчатися рідною мовою. Залишалося питання наявности вчителів, які повинні вміти навчити, й підручників, які повинні стати базою для навчання.

До речі, в період Терезіанських реформ (правління імператриці Марії Терезії) була спроба впровадити багатомовність у початковій освіті. Потім усе змінилося, тому що змінилася політична архітектура самої імперії. Стало зрозуміло, що не вистачає коштів на утримання державних шкіл і безоплатного навчання рідною мовою.

Тому ухвалили рішення про те, якщо громада може утримувати вчителя – нехай утримує. Якщо не може, то мешканці не матимуть освіти. На Буковині діяли німецькомовні заклади освіти. Вони були місцем, де готувалися кадри, які згодом відіграватимуть важливу роль в історії краю. До прикладу, всі провідні українські діячі, зокрема Євгеній Гакман і Сидір Воробкевич, навчалися у німецькій школі. Однак цю освіту не всі могли собі дозволити.

Юрій Федькович, який був, зокрема, шкільним інспектором, казав, що основна проблема українського селянства полягає не в тому, що воно не має заохочення віддавати дітей вчитися, а в тому, що не має коштів для повноцінної освіти.

Юрій Федькович

Проте якщо подумати, скільки українці затратили для вибудовування власної освітньої царини – це був неймовірний прорив. 1880 року серед українського населення Буковини читати й писати вміли заледве 4%. За тридцять років – 1910-го – більш як 50%. За невеликої кількости тих, хто вміє читати й писати, не могло бути багато людей, які б мислили укр

  • Останні
Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
21 листопада 2026

Новини на тему

Більше новин