Суддя Верховного Суду Іван Міщенко: «Справжню незалежність судовій системі ніхто не подарує — її треба виборювати»

05.11.2026, 12:21 lb.ua

Пане Іване, чи маєте ви загострене почуття справедливості після повернення з військової служби?

Почну з дещо суперечливої тези: хоч як це дивно звучить, для будь-якого суду справедливість не є метою. Завдання суду — шукати правду. Саме правда у вигляді конкретних фактів і обставин — це і є те, що суд має встановити бездоганно. А тоді, встановивши правду й обставини, — застосувати закон. Рішення, яке виходить у результаті, має сприйматися як справедливе.

Однак тут закладена суперечність. Якщо факти й обставини призводять до певного судового рішення, а сприймається воно як явно несправедливе, — наприклад, є людина, у винуватості якої мало хто сумнівається, але закон і встановлені факти не дають змоги ухвалити справедливе судове рішення, як його розуміє громадськість, — то в цій ситуації суду критично не вистачає довіри. Довіри ухвалювати такі судові рішення, з якими громадськість погоджувалася б навіть тоді, коли сприймає їх як умовно несправедливі.

За даними соцопитування КМІСу, рівень недовіри українців до судів — понад 60%...

У відповідь на ці 20% довіри і 60% недовіри часто використовують інший аргумент. Кілька разів проводили опитування серед людей, які фізично перебували в судах, із тим самим питанням: довіряєте чи не довіряєте? Більш як половина довіряють, менше половини не довіряють. Це очевидно, бо хтось виграв, а хтось програв.

Другий аргумент — коли у 80% тих, хто не довіряє судам, запитували: «Ви стикалися з корупцією, коли були позивачем чи відповідачем?» Люди кажуть: «Ні, я в соцмережах дізнався». Тобто це проблема сприйняття. Громадською думкою легко маніпулювати. І тут, на жаль, інструментарій у судової системи обмежений, на противагу, наприклад, політикам, у яких він доволі широкий.

Не випадково, мені здається, в кожного президента України (не впевнений щодо Кучми, але, можливо, в нього теж) одна з перших тез виборчої кампанії була, що нарешті треба провести справжню судову реформу, тому що ті, які були раніше, — це не те.

Чи може судова реформа відновити довіру до судів?

Судова реформа — це процес, і я не думаю, що він узагалі скінченний. Суди є частиною суспільства, вони постійно адаптуються до реалій, у яких опиняється суспільство, до його розвитку. В Україні ми розуміємо цей термін вужче: система, яка була, нас не влаштовує, і ми як суспільство хочемо нову, яка буде нас влаштовувати.

Цей процес, який триває багато років, має чимало позитивних здобутків. Багато всього змінилося. На жаль, ми щоразу ніби робимо снепшот того, що відбувається тут і зараз, але судова система настільки змінилася з часів Кучми і Януковича, що це вже абсолютно інша система.

Більшість принципових речей — створення нової Вищої кваліфікаційної комісії суддів, нової Вищої ради правосуддя, оновлення Верховного Суду, кваліфікаційне оцінювання всіх суддів, —ми вже або завершили, або рухаємось до їхнього завершення. В цьому технологічному, інструментальному плані судова реформа відбувається, і доволі успішно. Можна сказати, що на цьому шляху маємо стриманий оптимізм.

З іншого боку, поки що, на мій погляд, немає відчуття, що довіра до судової системи зростає чи є якийсь тривалий позитивний тренд. У ширшому контексті, м’яко кажучи, ще є над чим працювати.

Чи вдасться забезпечити добір суддів Конституційного Суду, формування конкурсної комісії з ширшим залученням міжнародних експертів для відбору членів ВККС, декларування доброчесності кандидатів у судді, яких очікують, зокрема, наші партнери, і від чого залежить виділення фінансової допомоги?

Я не думаю, що є якісь проблеми з цими трьома конкретними позиціями. На мою думку, — і тут я спираюсь на свій досвід члена конкурсної комісії з відбору до ВККС, — це радше менеджерські й організаційні питання. Комісія з відбору суддів до Конституційного Суду має працювати і пропонувати кандидатів, а органи, відповідальні за їхнє затвердження, — ухвалювати ці рішення.

Мене більше хвилює, що в дискусії про необхідність іноземних експертів у комісіях і про якісний відбір виносять за дужки питання: а де кандидати? Кого ми запрошуємо? Чи бачимо ми черги з висококласних юристів, адвокатів, науковців, чинних суддів, які хотіли би брати участь у цих конкурсах? Не можу сказати, що я їх бачу.

Всі виходять із того, що в нас багато суперкваліфікованих юристів, які мріють стати суддями. Але це не так. Якби ми запитали у керуючих чи старших юристів із чільної двадцятки юридичних фірм України, чи хочуть і чи готові вони лишити свою комфортну високооплачувану роботу й піти попрацювати суддями Верховного Суду, Конституційного Суду, апеляційних судів, я думаю, що більшість відмовилася б.

Наскільки вагомим є чинник зарплатні? Чи можуть гроші бути визначальними у мотивації одягнути суддівську мантію?

Питання платні, звісно, важливе, але далеко не основне. Воно й не може бути основним.

У всьому світі судді заробляють менше, ніж партнери топових юридичних фірм, і це нормально. Зазвичай кар'єру судді обирають люди, вже сформовані професійно, після 15–20 років успішного стажу. Тоді вони вирішують для себе, що настав час попрацювати на благо суспільства.

У країнах з успішним досвідом добору суддів ця система працює, наче колообіг води в природі. Після вдалої кар'єри в приватному секторі людина обирає попрацювати суддею, бо це спокійніший графік, трішки інші умови роботи, можна зосередитись на чистому праві, немає складних менеджерських питань у роботі з клієнтами. Тобто люди роблять цей крок не через зарплату. Це радше питання репутації й особистого розвитку.

Колись я запитав своїх колег з Англії, чому вони вирішили стати суддями. Вони відповіли: «Це питання амбіцій. Ми просто хочемо бути найкращими, і нам це вдалося. Наші вчорашні друзі й колеги тепер приходять на наші судові засідання. Тепер я вже суддя, а вони все ще адвокати».

Крім зарплати мають бути інші, не менш важливі фактори, яких, видається, в Україні трохи не вистачає. Зараз професія судді Конституційного Суду, як і будь-яких інших судів, має певний шлейф токсичності.

У чому ж причина суттєвої нестачі кадрів у суддівському корпусі?

Це наслідок низки прикрих помилок у державному управлінні. В ході судової реформи Україна надто часто змінювала правила гри і конкурсні процедури. Так, зараз ми потроху наближаємось до адекватної картинки. Однак є конкурсні процедури, які тривають п'ять, сім, дев'ять років. Як можна спланувати своє життя на дев’ять років наперед? Чи можна стільки часу чекати, що тебе колись призначать?

У 2019 році, наприклад, було ухвалене вкрай помилкове і шкідливе для судової системи рішення. Буквально в перші дні своєї роботи парламент розпустив Вищу кваліфікаційну комісію суддів. Мені здається, тоді у депутатів і керівників держави була ілюзія, що за місяць-два вони створять нову ВККС. Насправді ж на це знадобилось майже чотири роки.

Чотири роки ніхто не міг стати суддею, тому що не було органу, який цим займався. У результаті багато процесів просто припинилися. Нинішня Вища кваліфікаційна комісія суддів формувалася вже в умовах повномасштабної війни. Вони вимушені були не тільки працювати наперед, але й розгрібати чотири роки простою.

Втім судова система, попри скандали і труднощі, все-таки розвивається. Мені здається, що корупційної складової стає все менше. В ідеалі я б хотів, щоб у судову систему потрапляли люди, для яких гроші взагалі не є драйвером цієї роботи.

В кінці вересня Венеційська комісія надала висновки щодо урядового законопроєкту про зміни у конкурсних процедурах формування ВККС і Вищої ради правосуддя, зокрема щодо участі іноземних експертів. Вона закликала доопрацювати законопроєкт, вказавши на ризики запропонованої моделі. Яке ваше ставлення до цього?

Я уважно стежу за цією дискусією. Вона ведеться в парадигмі того, чи потрібні нам іноземні експерти в цих комісіях. Я думаю, щодо цього все-таки є позитивний консенсус.

Складно відповісти на запитання, коли нам уже не будуть потрібні іноземні колеги в цих комісіях. Але точно можна сказати, що на нинішньому етапі їхні участь, досвід і бачення все-таки важливі. Тим більше, що це прив'язано до міжнародної допомоги, яку ми отримуємо.

Питання їхньої інтеграції, мені здається, теж принципово розв’язане. Ця система вибудована так, що комісії лише пропонують кандидатури органу призначення. Тобто тут немає ні порушення суверенітету, ні втручання у внутрішні справи України. Вони просто пропонують кандидатів, а вже органи призначення їх призначають. Тут немає ніяких складнощів.

Чому влада не сприймає широку участь іноземних фахівців у цих комісіях?

Будь-яка влада в будь-якій державі, навіть найдемократичнішій, завжди хоче контролювати. А контролювати — це розуміти, яким буде результат і в якому напрямку йтиме процес.

Будь-якій владі складно сприймати наявність по-справжньому незалежних інституцій, які складно спрогнозувати, з якими складно або взагалі неможливо побудувати комунікацію. Це трохи заважає владі в тому розумінні, що треба рухатися всім разом в одному напрямку в державницькій політиці. На жаль, до цього табору належить і Україна.

Суд за визначенням не має бути в цьому контексті частиною державної машини, тому що, навпаки, є її опонентом, її критиком, є інституцією, яка повинна не погоджуватися з владою в певних ситуаціях і не давати їй ухвалювати всі рішення, які б вона хотіла.

Я не хочу вплітати політичний контекст у нашу розмову. І все ж нагадаю, що одним із перших кроків президента Сполучених Штатів Америки на його другому терміні стала спроба реформи федеральних судів, у яких він так чи інакше програє більшість спорів. Наскільки я розумію, ця його спроба заглухла і поки що не рухається, але це доволі симптоматично.

Мені взагалі видається, що диктатура починається з судів. Спочатку щось роблять із судами, а коли з ними все більш-менш зрозуміло, тоді можна рухатися далі. В історію будь-якої диктатури є момент, коли суди розуміють своє місце в цій системі.

Яка цінність іноземних експертів у комісіях із добору суддів? Наскільки вони фахові й незалежні? Чи може їхнє залучення становити ризики нашому суверенітету?

Я працював у комісії з відбору членів ВККС разом із судд