Поетка Марина Пономаренко: «Античні персонажі переживають нову хвилю затребуваності. Бо час зараз такий – епічний, міфічний»

05.11.2026, 10:27 lb.ua

Для мене знайомство з вашою поезією почалося з вірша «Бога немає». У ньому військовий розмовляє зі священиком про закатовану росіянами жінку. Вірш опублікували навесні 2022-го, коли відбуласядеокупація Київщини і ми тільки почали дізнаватися про звірства ворога. «Її убивали довго, її убивали страшно», – каже військовий, а священник не має, що йому відповісти. Моральна правота – такпрочитується вірш – на боці військового, який просить передати Богу (якщо він все-таки існує), що «я більше не братиму полонених». Почнімо з головного: то є Бог чи нема? Чи написали б ви зараз такийвірш?

Почнімо з того, що не варто плутати ліричного героя та автора. У вірші є герой, який промовляє ці слова. Екстраполювати їх на мене не варто, бо мій світогляд інший. Чи є Бог?.. Є певний світовийпорядок – сила, яку нам не осягнути. Бог, як мені здається, зовсім не такий, яким його уявляють релігії. І він не має стосунку до справедливості, каяття, відомщення. Як з ним спілкуватися, я не знаю.Знаю, що жити треба, спираючись на власне відчуття моралі та добра.

Щодо вірша. Я написала його після Бучі, після того, як стало відомо, що творили там росіяни. Цей вірш я зараз би вже не написала, тому що він – про перевертання світогляду віруючої людини. Тоді цебув шок, а нині ми вже прийняли цю нову реальність, і полягає вона в тому, що росіяни – нелюди, і не варто дивуватися їхнім звірствам. Ми воюємо вже п’ять років, і обличчя ворога вже не проймає доглибини душі.

Ви вважаєте, що ми звиклися зі злом?

Ні. Ми стали менш вразливими. Але не жорстокішими і не байдужішими. Між своїми нам не бракує ніжності та любові. Хоча назовні ми можемо виглядати інакше – дуже стриманими, з чорним почуттямгумору. Стороннім ми можемо здаватися навіть страшними, але це не змінює нашу серцевину.

Загалом у ваших творів продумана чітка драматургія. Це дається взнаки навчання на сценариста в Інституті Карпенка-Карого?

Аякже. П’ять років навчання є п’ять років навчання. Я часто пишу так звану наративну поезію (і не я одна, до речі), а вона не дуже поширена. Бо поезія це, все-таки, не зовсім про сюжет. Але я пишуїї, бо маю певний «сценарний» бекграунд. Хоча писати я почала ще років у 15, тобто ще до вступу в Карпенка-Карого. А коли я прийшла в університет, на курс Богдана Жолдака, то з’ясувала, що до поезіївін ставиться трохи, так би мовити, скептично. Він почитав мої вірші і сказав: «Так, все це дуже добре, але це не те, що нам треба». Він заохочував нас писати прозу та драматургію, тому поезію ятимчасово відставила, а повернулася до неї років через дев’ять після університету.

Перші вірші були любовними?

Ні, зовсім ні. Були дуже ліричні, трохи сумні. Не скажу, що це була пейзажна лірика, але в них було достатньо споглядання природи. Не завжди поети починають з любовних віршів.

Ваша мова завжди була українською?

Так, я з україномовної родини і з україномовного села. Це – Григорівка Обухівського району Київської області.

Серед ваших рідних є люди творчих професій?

Ні. Мама викладає математику в школі, а батько – автослюсар. Дід був електриком в колгоспі, одна з бабусь працювала медсестрою, а інша – продачинею «кондитерки». Я полюбляла забігати до неї тадопомагати «реалізовувати» солодощі (сміється).

Кажуть, є тільки дві справжні науки – математика та фізика. То де тоді місце поезії?

Колись уся гуманітаристика, включно з віршами, потрапляла під визначення філософії як способу пізнання себе і світу. А математика – це зовсім інша історія, я дуже любила її в школі й зараз вважаю,що всі мають її вчити. Тому я категорично не згодна зі спробами винести її за дужки та зробити необов’язковим предметом на ЗНО. Математика потрібна абсолютно всім – і художникам, і музикантам, ілітераторам.

То чому ви тоді не стали математиком?

Спочатку – ще до театрального – я пішла вчитися на програміста в Український фінансово-економічний інститут. Там я закінчила факультет інформаційних систем. До речі, навчалася я дуже добре ізакінчила цей інститут з червоним дипломом. За інших обставин я, напевно, й працювала би за цим фахом, але одночасно з навчанням я ходила до Обухівської літстудії, якою керував Василь Трубай. А він ісам є і прозаїком, і драматургом, і навіть трохи поетом. І це саме Трубай намовив мене вступати до Карпенка-Карого. «Ти пишеш? – сказав він. – Іди в театральний, там зможеш розвинутися». А я якось несильно цього хотіла. Тому й не пішла, коли Трубай набирав там свій курс (а він ще й викладав в цьому університеті). Залишилася в своєму фінансово-економічному, провчилася там ще рік, аж докиостаточно не зрозуміла, що це – не моє. Тому все-таки вступила до театрального, але навчалася вже у Жолдака.

Яким був Жолдак як ментор?

Він був надзвичайно добрим. Дуже переживав за наше писання, і завжди закликав писати. А коли ми зачитували наші твори – неодмінно хвалив. Завжди! Це був основний його виховний метод. І я вважаю,що це просто здорово, і що це було дуже потрібно нам тоді, бо в творчому світі важливо не зламати людину, особливо якщо вона така молода. Зараз я працюю у сфері комунікацій, моя освіта драматургадуже стає мені у пригоді. Часом доводиться писати й сценарії, бо я маю справу з дуже різними продуктами.

У 2023-му вийшла ваша перша збірка – «Книжка любові і люті». Як ви її видали? Існують цілі курси для тих, хто хоче йти в письменство. Хоча підозрюю, що більше користі від цих курсів – для тих,хто їх проводить, а не для тих, хто шукає можливість друкуватися. Тому поділіться секретом.

Десь у 2020-2021 роках я подумала про те, що у мене достатньо написано віршів, і було б непогано їх видати. Орієнтувалася я тоді на самвидав. Дізнавалася ціни – вони були не надто приємні, алепідйомні. У видавничій сфері я нікого не знала і не уявляла, до кого звертатися… Отож, я самотужки готувала збірку, мій приятель робив до неї ілюстрації. Але тут почалася повномасштабна війна, і моязбірка втратила актуальність. У 2022 році я зібрала рукопис із нових текстів, додавши до них десь третину старої збірки. А потім на одному з поетичних вечорів познайомилася з Мар’яною Савкою,редакторкою «Старого лева». Ми поговорили і домовилися, що я вишлю їй свій рукопис. Вона подивилася і сказала: «Видаємо».

Що ви на це сказали?

Я сказала «О Боже!» (сміється). З другою збіркою було легше – мене вже знали. Тому моя історія, мабуть, не несе якоїсь корисної інформації для початківців. А, може, й несе, хтозна… Бо мояісторія – про те, що автору варто бути видимим. Йому варто набрати собі аудиторію і спілкуватися з нею через соцмережі або в інший спосіб. Адже видавці стежать за літпроцесом, вони помічають такіречі.

Друга ваша збірка – «Путівник по урвищу й околицях» – увійшла до списку найкращих українських видань 2025 року за версією українського ПЕН. А ще перемогла у Національному рейтингу Укрінформу«Книжковий інфобум-2025». Ви також отримали першу нагороду у конкурсі воєнної поезії пам'яті Гліба Бабіча. Це вже слава, чи ще ні?

Поняття не маю. А що таке слава? Палац спорту, як Жадан, я точно не зберу… Так, я зараз маю певне визнання. І так, це приємно.

Чого ви взагалі прагнете в житті? Як то кажуть рекрутери, «де ви бачите себе через десять років»?

У мене є вірш про Харона, який дуже втомився від роботи і найнявся працювати в рибний ресторан. Рекрутерка запитала його – саме так, як ви кажете – ким він бачить себе в цій компанії через п’ятьроків. Харон відповів: щукою.

З’їдять в цьому рибному ресторані вашого Харона…

Так от власне. Треба ще прожити ці десять років. І для початку я б хотіла саме цього. А далі – якщо доживу – хотіла би написати щось велике прозове. Роман, приміром. І я вже його пишу. Тобто, якто кажуть, я «лежу в тому напрямку». Вже знаю, про що буде цей текст, але ще не маю, що показати з уривків.

Загалом літературна творчість для мене – це мій простір свободи. Я пишу в тому темпі, який мені подобається і пишу те, що мені подобається. А вписуватися у якісь гранти та резиденції… Це, впринципі, цілком прийнятно і можливо, але я надто безладна для таких речей.

Ви пишете в жанрі, який можна назвати соціальною поезією. Чи у вас є інше визначення?

Є інше визначення. Чому, власне, соціальна? Соціальна поезія – це поезія про соціальні проблеми, про нерівність, про права жінок абощо. Я свій стиль визначаю як «магічний реалізм, не позбавленийіронії».

Кого ви ще відносити до такого жанру? Хто на вас справив враження і вплив?

Андруховича – безумовно відношу. Антонича – також. Але дивіться, коли ми говоримо про вплив, то маємо на увазі певну подібність у стилі. Тоді як вплив може йти і з боку того, на чиї твори на твоївласні вірші зовсім не схожі. І тут я б назвала Олега Лишегу та Ігоря Римарука. Їхні стилі на мій зовсім не схожі.

Добре, давайте про магічний реалізм. Отой ваш Харон, який з рибного ресторану, це вже другий перевізник душ мертвих за останній час. Бо був ще один – з вірша про Ліду, водійку тролейбусу. ЦяЛіда везе душі і міркує собі, чи не використовує вона «Київпастранс» не за призначенням. А на кінцевій її вже чекає Харон, який повезе душі далі. Це що, ваш улюблений персонаж?

Це персонаж античної міфології, а вони, як на мене, зараз переживають нову хвилю затребуваності. Бо час зараз такий – епічний, міфічний. Або це наша вкоріненість у давню поетичну традицію піднімаєїх на поверхню.

Античні персонажі є різними. А у вас, окрім Харона, є ще Персефона, яка гуляє Лук’янівкою і говорить з душами загиблих. Є Марія з Маріуполя, яка не знає, жива вона чи мертва. Словом, мотивмертвих, які взаємодіють зі світом живих, мотив підземного царства часто присутній у ваших віршах. Це вплив війни, чи у вас власні стосунки / рахунки зі смертю?

В кого зараз немає власних рахунків зі смертю?.. Мій дід помер у 2019-му, тобто і перед війною, і перед ковідом. І з тих пір у мене є відчуття, що з того боку маю когось дуже близького… Алеякихось спеціальних ритуалів, пов’язаних зі смертю, у мене, звісно, немає.

Ви – вітальна людина?

Я – дуже вітальна людина. Але смерть – це частина нашого життя. І саме через те, що ми – смертні, ми діємо так, як ми діємо, тобто намагаємося щось встигнути, щось по собі лишити.

Чи є теми, на які в