Україна в майбутньому часі: Олександр Авербух про Франкфурт, канон війни і межі європейського співчуття

18.10.2026, 12:31 lb.ua

Масштаб виконаної роботи заслуговує на вдячність, і я хочу сказати про це раніше, ніж про решту. За цією видимістю стоять Український інститут книги, Український інститут, Мистецькийарсенал, Goethe-Institut і Федеральний центр політичної освіти Німеччини, видавці та перекладачі. Розмови з Оленою Одинокою, яка відповідає в УІК за міжнародну співпрацю, та Ольгою Петришин,керівницею напряму «Література» Українського інституту, нагадали, скількох зусиль коштує те, що відвідувачеві здається самозрозумілим: узгодити десятки домовленостей, утримати зв’язки, привезти людейі книжки з країни, над якою п’ятий рік закрите небо. Їм та всій команді стенда належить велика подяка. І саме тому, що цей результат є, перед українською присутністю за кордоном можна ставитиамбітніше завдання, ніж просто бути присутніми.

У 2022 році, коли ярмарок зачинив двері перед російськими державними структурами, український стенд був подією. У 2026-му він — частина ландшафту. Це успіх, і саме тому настав час дляпитань, які подія дозволяла відкласти: що тут читають, навіщо і що залишиться, коли привід мине.

Канон війни і його форма

Помітність військових стендів і повторюваність воєнної тематики подекуди створювали відчуття перенасичення. Я не маю на увазі, що про війну говорили забагато: про неї не можна говоритизабагато. Я маю на увазі інше, і тут варто розрізнити три речі, які легко змішати: що і як пишуть українські автори; що добирають і показують інституції; чого чекають видавці й читачі за кордоном. Цяколонка — про друге й третє і про те, як вони повертаються до першого.

За понад чотири роки великої війни українська література виробила власну воєнну естетику, і ця естетика, здається, вичерпує себе — не як можливість письма, а як канон, як те, чого відукраїнської книжки чекають. Принаймні наразі.

Її легко впізнати. Документ, щоденник, фрагмент, список. «Словник», у якому слова втратили довоєнні значення. Короткі анонімні історії про «жінку, яка». Вірш, що відмовляється відметафори, бо поряд із фактом метафора видається нечесною. Література, у якій біографія автора є гарантією тексту.

Ця естетика була необхідною: шок потребував форми, адекватної шокові, і фрагмент нею став. Але шок — це подія, а війна — тривалість, і форма, знайдена для першого удару, не зобов’язаназалишатися формою п’ятого року. Проблема не в документі чи фрагменті — вони можуть бути і механічними, і винахідливими, і судити про це можна лише над конкретною книжкою. Проблема в тому, що вонистали очікуваними. Те, що у 2022-му було відкриттям, у 2026-му ризикує стати жанровою конвенцією, яку письменник виконує, бо цього від нього чекають — удома і ще більше за кордоном.

Європейський видавець хоче «голосу з-під обстрілу», і український автор, навіть той, хто давно хотів би писати про інше, чує цей запит дуже добре. Я пишу це не з висоти: сам знаю, яклегко цей запит стає внутрішнім. Так письменницька біографія заступає художню форму, а читання перетворюється на жест солідарності.

Українська ситуація тут не унікальна, і порівняння допомагає. Велика проза Першої світової прийшла із запізненням на десятиліття — Ремарк у 1929-му, Селін у 1932-му. Воннеґут написав«Бойню номер п’ять» через двадцять чотири роки після Дрездена і написав її не як свідчення, а як розірваний час і чорну іронію — фрагмент, обраний, а не нав’язаний.

Пауль Целан, народжений у Чернівцях, показав, що після вироку Адорно можлива мова — зламана так, щоб могти далі бути мовою.

Є прецедент і в самій українській традиції, про який варто згадати саме тепер. Тичина 1920 року назвав свою книжку «Замість сонетів і октав»: відмова від успадкованої форми передобличчям терору, яка сама стала формою. А «Вершники» Яновського — найстрашніша українська книжка про братовбивство — залишаються й однією з найсміливіших за будовою. Великі книжки про катастрофуприходили із запізненням і всупереч очікуваній формі, й українська література вже вміла робити з катастрофи щось більше за свідчення.

Є й ближча аналогія, болісна, бо ми пам’ятаємо, чим вона закінчилася. Боснійська проза дев’яностих — фрагментарна, документальна, геніальна у своїй стислості література облоги Сараєва —мала в Європі кілька років уваги, а потім видавці й читачі рушили далі, і на західній полиці для боснійської книжки залишилося одне місце, і книжка на ньому мусила бути про облогу.

Дубравка Уґрешич, яка відмовилася бути представницею своєї нації й поплатилася за це, писала, як західний ринок вимагав від авторів із Балкан «автентичності» і як ця вимогаперетворювала письменника на експонат. Махмуд Дарвіш десятиліттями відвойовував право писати про любов і смерть так, щоб нація не затуляла їх собою. Нам варто знати ці історії, поки ми ще всерединісвоєї.

І ще одне, найважче. Довкола книжок загиблих авторів — Володимира Вакуленка, Вікторії Амеліної, Максима Кривцова — склалася практика читання, у якій оцінка видається недоречною:рецензії на них здебільшого важко відрізнити від некрологів. Це зрозуміло, і водночас це погано служить самим текстам.

Радянська культура мала свою полицю полеглих молодих поетів: їх видавали, їх вивчали в школі, і їх майже не читали як поетів — біографія заступала текст. Вілфред Овен, убитий за тижденьдо перемир’я 1918 року, став великим поетом не тому, що загинув, а тому, що його видавали, редагували, коментували й критикували як поета. Вшанування — це читання, а читання неможливе без права нанезгоду.

Тут треба розрізнити дві свободи. Живим авторам потрібна свобода змінити тему, експериментувати, бути іронічними й приватними — без відчуття, що вони зраджують обов’язок. Доробкузагиблих потрібна свобода інтерпретації: право бути прочитаним критично, з усіма сильними й слабкими місцями, а не лише вшанованим. Увага, яка вимагає від живих постійно підтверджувати власну травму,а від мертвих — лише свідчити, також є формою контролю, хай і доброзичливого.

Що далі — вирішать самі автори, і в цьому суть. Але література тривалості замість літератури шоку вже існує: переміщення, чекання, двозначність, приватне життя, яке не припиняєтьсянавіть тоді, коли, здавалося б, мало б. «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка — роман донецького письменника, який перейшов із російської на українську, про переселенця, що вчить мову й утрачає ґрунт підногами, — написаний ще до великої війни, але це найточніша з відомих мені українських книжок про гібридність досвіду. У нинішніх розмовах про канон їй, показово, місця не знайшлося.

Програма і рамка

Програма стенду давала змогу розширити цей погляд, і це треба визнати. Година за годиною відбувалися розмови про медицину й мораль, дитяче читання, переклад, повернення українськоїкласики, матеріальні умови роботи видавців.

Дискусія довкола «Бабиного Яру» Анатолія Кузнєцова повертала до складності свідчення й пам’яті: книжка про німецькі злочини в Києві, написана киянином російською, покалічена московськоюцензурою й повністю видана лише 1970 року — саме тут, у Франкфурті, після втечі автора на Захід, — це текст, який не вкладається в жоден простий канон, і саме тому такий важливий у Німеччині.

Збереження цієї різноманітності потребує послідовності: щоб книжку обговорювали також через її мову й композицію, а перекладали з інтересу до художнього світу, який вона відкриває, а нелише до обставин, у яких її написано.

Варто, однак, назвати й рамку, у якій українська книжка приходить до німецького читача. Серед співорганізаторів стенда — Федеральний центр політичної освіти. Це не докір і не доказ: безтакої підтримки стенду в нинішньому масштабі могло б не бути, і з назви установи не випливає, як саме читають книжки. Але рамка існує незалежно від намірів тих, хто її тримає: українську книжку вНімеччині сьогодні зустрічають передусім як знання про війну. Читання, щоб зрозуміти Україну, може перейти в читання, щоб зрозуміти себе, — саме такий перехід і робить літературу літературою, — алевін не відбувається сам собою, і рамка політичної освіти його не гарантує.

Європа в майбутньому часі

Питання про умови уваги продовжила дискусія про деколонізацію «Після імперії», у якій я брав участь разом із Тамарою Гундоровою за модерації історикині Франциски Девіс. Така розмовапродуктивна тоді, коли дозволяє перевіряти й самі поняття, зокрема позичені. Діпеш Чакрабарті у «Провінціалізації Європи» описував європейську думку як водночас незамінну й недостатню для осмисленняполітичного життя позаєвропейських суспільств. Застосована до України, ця настанова означає: український досвід має змінювати теорію, якою його пояснюють, а не лише ілюструвати її.

Гундорова в есеї про розмови між периферіями показує, як навіть Гердерове захоплення Україною відводило їй місце в європейському уявленні про цивілізацію та майбутнє. До цього вартододати граматику. Гердер 1769 року писав, що Україна колись стане новою Грецією — у майбутньому часі. Європейська розмова про Україну — від Гердера до переговорів про вступ — любить майбутній час:обіцянка, потенціал, країна, яка «колись» буде в Європі. У теперішньому часі Україна — стенд, панель, справа, за яку варто заступитися.

Чехія, цьогорічний почесний гість ярмарку, виступала під гаслом «Чехія — країна на узбережжі»: Шекспір у «Зимовій казці» дав Богемії морський берег, якого вона ніколи не мала, і чехизробили з цієї європейської помилки самоіронічний девіз. Україні до такої свободи далеко: помилки, яких Європа припускалася щодо неї, досі коштують життів, і сміятися з них зарано. Але напрямзрозумілий: навчитися малювати цю карту самим, не чекаючи, поки Європа її виправить.

Бо ця карта має довгу історію. Коли Мілан Кундера 1983 року писав про «викрадений Захід» і дорікав Європі, що вона навіть не помітила, як утратила свою східну частину, він мав раціющодо європейської сліпоти — і відтворив її у власній побудові. Його Центральна Європа складалася з Польщі, Чехословаччини й Угорщини. Українці в есеї є — у переліку народів, яких імперія хочепереплавити в «єдиний російський народ», і в примітці: одна з великих європейських націй, пише Кундера, майже сорок мільйонів людей, повільно зникає, і ця величезна, майже неймовірна подіявідб