Хіба на акції у підтримку полонених мають ходити лише ті, в кого рідні в полоні?
Учора, збираючись на мирну акцію на підтримку родин військовополонених, почула від колеги запитання: ” А вас запрошували на акцію?”Я відповіла: “Бути там — мій громадянський обов’язок.”Сьогодні інша знайома запитала: “Ваш син знову в полоні?”Я заперечила й поцікавилася, чому вона так вирішила. Виявилося, що вона побачила моє фото з плакатом і закликом повернути полонених додому.І знаєте, ці два запитання змусили мене замислитися…Невже сьогодні виходити на мирні акції, підтримувати родини військовополонених і безвісти зниклих мають лише ті, кого особисто торкнулася ця біда? Невже чужий біль стає помітним лише тоді, коли приходить у власний дім?Хіба для того, щоб співчувати, потрібно пережити таке самому? Хіба для того, щоб підтримати, потрібно мати рідного в полоні? Хіба для того, щоб вимагати повернення наших захисників, потрібно чекати, поки ця трагедія торкнеться твоєї родини?Ні! Не потрібно!Мирні акції — це не просто люди з плакатами на вулицях. Це нагадування суспільству, що наші захисники досі в полоні. Що їхні рідні живуть між надією і відчаєм, між вірою та страхом, між очікуванням дзвінка й болісною тишею.Це можливість стати голосом тих, хто сьогодні позбавлений волі. Тих, хто не може сам розповісти про свій біль, покликати на допомогу, обійняти своїх рідних.А ще це можливість сказати родинам, які місяцями й роками чекають на повернення своїх найдорожчих: «Ви не самі! Ми пам’ятаємо! Ми поруч! Ми не дозволимо забути!»Мій син пройшов бої за Маріуполь і полон. Я знаю, що таке чекати, боятися, сподіватися й молитися. Але саме тому я особливо гостро розумію: жодна родина не повинна залишатися сам на сам зі своїм болем.І навіть якщо сьогодні моя родина не чекає на повернення рідного з полону, це не означає, що я маю право відвернутися від тих, хто досі чекає.Бо свобода наших захисників — не приватна справа їхніх родин. Це наша спільна справа. Їхнє повернення — не лише їхня мрія, а й наша спільна відповідальність.Тож не запитуйте, чи запросили мене на акцію. Запитайте себе: чи достатньо я роблю для того, щоб про полонених пам’ятали, щоб їх чекали, щоб їхні родини відчували підтримку?Не чекайте особистого запрошення. Не чекайте, поки біда постукає у ваші двері. Не думайте, що один голос нічого не змінить.Приходьте. Ставайте поруч. Підтримуйте. Поширюйте інформацію. Говоріть про тих, хто досі не вдома.Бо поки наші захисники в полоні, ми на волі маємо бути їхнім голосом.І нехай на кожній такій акції буде більше людей, які прийшли не тому, що їх запросили, і не тому, що це їхній особистий біль, а тому, що вони мають серце, совість і розуміння: своїх не залишають!Пам’ятаймо про полонених. Підтримуймо їхні родини. Борімося за повернення кожного. Бо кожен із них має повернутися додому!Ірина Бурдейна
- Останні
- Популярні
Новини по днях
15 жовтня 2026
