VOX HUMANA: як звучить війна, коли зірваний голос

21.09.2026, 13:14 lb.ua

У першому акті виконавці стоять на сцені та поміж глядацькими рядами Neuköllner Oper і бринять звуками, які радше можна назвати діафрагмальним хрипом, ніж співом. Так, наче голос треба спочатку знайти; або повернути після всього того, що сталося. Це один із сюжетів, захованих усередині постановки VOX HUMANA: історія німецького викладача співу і психотерапевта Альфреда Вольфсона. Він повернувся з Першої світової війни з акустичною травмою і згодом працював із голосом як способом подолання травми.

Назва 110-хвилинної VOX HUMANA перекладається з латині як «людський голос». Але також це — язичковий органний регістр, покликаний імітувати людський голос. У виставі виконавці розбирають органні труби і сурмлять у них. Така інверсія перевертає взаємодію людини і музичного інструмента: органний регістр vox humana був створений для наслідування людського голосу, а тут люди самі забирають його труби й змушують їх звучати власним диханням. Органна труба стає сурмою. А ближче до завершення сурма стає сиреною повітряної тривоги. Це один із небагатьох моментів, коли пояснювати не потрібно. Принаймні, українському глядачеві.

Постановка VOX HUMANA виникла за незвичних обставин. Драматург Neuköllner Oper Денніс Депта розповідає, що ідея співпраці із Opera Aperta існувала давно, але втілилили її лише коли у театрі раптово змінилися плани щодо вистави-відкриття сезону 2026/2027. Із певних причин заплановану постановку довелося відкласти, тож навесні українській групі запропонували за п’ять місяців — вкрай стислий термін — створити нову роботу. Серед перших ідей був навіть показ відомої археологічної опери «Чорнобильдорф», однак для невеликого музичного театру у Берліні цей задум був вочевидь занадто масштабним. За словами Депти, Opera Aperta зазвичай створювала роботи в Україні, а потім показувала їх закордоном. Цього разу німецька інституція запропонувала українським митцям новий досвід: створити виставу у Берліні і тут-таки провести прем’єру. Тож Берлін для нової постановки — не гастрольна адреса, а місце, відпочатку вбудоване в неї.

Opera Aperta тут — не лише її засновники, композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко. На сцені разом із ними — Олександр Чишій, Катерина Гордієнко, Кароліна Музиченко, Софія Павліченко, Юлія Вітранюк, Марічка Штирбулова та Валерія Виноградова. Ролі авторів і виконавців при цьому постійно перетинаються: Разумейко відповідає за текст, теорію і простір, Григорів — за композицію та музичне керівництво, Штирбулова разом із Деннісом Дептою — за драматургію, Виноградова — за електронну музику. Окремі номери написані різними комбінаціями учасників — а музика рухається між українським фолком, техно, попом і піснями вигаданого Eurovision. Документальне відео виросло з окремого антропологічного проєкту VOX POPULI. Катерина Гордієнко та Марічка Штирбулова розпитували мешканців Києва й Берліна, що вони хотіли би побачити від українських митців на берлінській сцені і про що сьогодні має говорити театр. Ілля Разумейко називає цей відеопроєкт мікропростором, у якому жителі двох міст начебто можуть вести діалог, — хоча сама ця розмова, за його словами, «ілюзорна та неіснуюча».

На сцені ж український досвід зустрічається із німецькою культурою. Маршрут «Київ — Берлін» — це ще й подорож у часі: Перша світова війна, Вольфсон, Берлін 1933 року, Адорно, українські пісні, сучасна війна. Автори називають цю форму «ризоматичним театром». Спочатку вона справді може здаватися колажем. Занадто багато всього: опера і hyperpop, документальне відео й театральна теорія, українська народна пісня і політична міфологія Eurovision, історія Вольфсона і повітряні тривоги. Поступово між фрагментами проступає спільна логіка. Вузлом, до якого раз у раз повертаються лінії цієї ризоми, стає голос. Голос — Вольфсон, Вольфсон — травма, травма — війна. Голос — орган, орган — труба, труба — сирена, сирена — війна. Голос — українська пісня, голос — опера, голос — поп-музика, голос — «Євробачення». Голос — мови: українська, англійська, німецька. Це не сюжет, який можна переказати від початку до кінця. Це мережа переходів, частина з яких створюється на сцені перед глядачами, а решту глядачі мають асоціативно витворити самі.

Наприклад, у відеоряді розмова раз у раз повертається до війни зрозумілою мовою: трагедія, боротьба, опір. А на сцені відбувається вихід із цього вже «звичного» наративу. Україна може звучати народною піснею, а за мить — вже пародією на західну поп-культуру. Трагедія — і сарказм. Оперний спів — і хрип. Поряд із розмовою про війну анонсована майже абсурдна обіцянка українців віддячити Німеччині за політичну підтримку й системи ППО найкращим, що вони мають, — своїми голосами, а заодно підготувати країну до перемоги на Eurovision 2027. Ніби між залом і сценою відбувається діалог: «Що ви можете розповісти нам про війну?» — «А чому ми маємо говорити про війну лише в один спосіб?».

У документальному відеоряді мова війни раз у раз звужується до кількох понять. Війна — це трагедія. Україна — бореться. Люди чинять опір. Усі ці правдиві твердження — недостатні, щоб описати досвід тих, хто продовжує жити всередині цієї війни. Тим більше: описати для когось, хто має лише досвід зовнішнього слухання, спостереження, читання і споглядання новин і свідчень. Сценічна мова здатна на те, щоб дозволити собі набагато більше. Ми можемо співати. Можемо хрипіти. Можемо говорити неправильною німецькою. Можемо співати народну пісню й оперу. Можемо зробити з Eurovision жарт. Можемо перетворити органну трубу на сирену.

Ми всіляко можемо.

Депта називає початкову сцену голосового «лікування» одним зі своїх улюблених моментів постановки. Саме тому, каже він, що вона не потребує мови: травму можна зрозуміти без слів. Чи справді це так, якщо українські і німецькі глядачі приносять із собою в зал різний досвід? Те, що для одного вже має готовий ланцюг асоціацій, для іншого може залишитися відкритим театральним знаком. VOX HUMANA не завжди ці відмінності перекладає. Так само вона чинить із війною.

На моє питання, чи це вистава про конкретну російську війну проти України або про війну як універсальний людський досвід, Депта відповідає: про обидва. Українська перспектива залишається вихідною, але в Берліні до неї приєднується німецька історична пам'ять. Для нього VOX HUMANA зрештою говорить не лише про нинішню війну, а про можливість знову «підняти голос», знайти його і повернути собі силу. У цьому ж контексті він згадує Майдан, значення якого, на його думку, сьогодні в Німеччині вже частково забуте.

Це універсальне прочитання працює — але не вичерпує вистави. У фіналі після майже двох годин випробування можливостей людського голосу виконавці один за одним вкладаються на сцені. Як у метро. Як у бомбосховищі. Як просто дуже втомлені люди. Після всіх способів говорити про війну VOX HUMANA залишає ще один: не говорити. Зірваному голосу теж треба спати.