Як дідусь і бабуся повели до школи онучок

10.09.2026, 16:55 33kanal.com

У цей час їхні мати і батько – на фронті, зупиняють ворога, щоб він не дійшов до насПетро Воробей — журналіст і письменник. Але він і гадки не мав, що разом із дружиною Русланою, також журналісткою, їм випаде виховувати двох маленьких онучок. Бо їхня донька Дарина пішла з перших днів війни разом із чоловіком на фронт.Вони і досі служать у війську. Дарина повернулась туди після важкого поранення — «бо хто, як не ми», — відповідала коротко на вмовляння родини.Тому дідусь Петро і бабуся Руслана в усі ці роки війни ведуть онучок до школи.Ми попросили нашого колегу поділитись враженнями.– 1 вересня 2022 року, коли ми з дружиною вели старшу внучку Ярославу в перший клас, вона запитала:– Чому в людини дві руки, дідусю?– А сама як думаєш? – усміхнувся я.– Щоб однією триматися за маму, іншою – за тата! — відказала вона.Я зрозумів, звідки «вітер дме»: всі Славині однокласники йшли з татами-мамами — обіруч. Лише вона була з дідусем і бабусею: зять, записавшись у добровольці в перший день війни, був на фронті. Через пів року його приклад наслідувала донька.– Тепер ми з тобою – «т.в.о.» — тимчасово виконуючі обов’язки батьків, — невесело зауважив я дружині.Воістину: це було б смішно, якби не було так сумно! Якби хто сказав, що ця історія повториться рівно через чотири роки, я б послав того віщуна під три чорти! А між тим, так і сталося!На календарі – перше вересня 2026-го року, і я зі своєю Русланою Іванівною ведемо тепер уже першокласницю Іринку Войтович у «Країну знань»!І вислуховуємо вже знайоме нам запитання про дві руки – від меншої внучки.Питання – не риторичне. Кожна українська сім’я дає сьогодні відповідь на цю «квестію»: де ти і твоя родина в тім катаклізмі, що по-живому рве Україну? У когорті її захисників чи — по той бік барикад? Tertium non datur. Третього – не дано! (Хоча життя показує, що третій варіант – існує. Для хабарників, казнокрадів, ухилянтів, СЗЧешників…).Відповідь на озвучене мною запитання батьки моїх школяриків дали у перший день війни.Із зятем Дмитром, який, попри «білий білет», пішов добровольцем у перший день війни, нібито все зрозуміло. Він чоловік, батько, патріот…А донька? Ми ж стільки років твердили, як мантру, зі сцени і в житті: «У війни – не жіноче обличчя»…Моя донька – живе тому заперечення. Вона не пішла разом із чоловіком з однієї причини — годувала грудьми. Коли ж Іринка перейшла на «свій хліб», 1 серпня 2026 року Дарина записалася у добровольці.Продовжу свою розповідь із дещо біографічного роману «Запілля», що виходить днями у Вінницькому видавництві «Едельвейс».«Як же ти відпустив, не втримав її — матір двох дівчаток, меншій із яких на початок війни, виповнилося рік і місяць? – дорікав Микиті дехто з односельців.– А ви спробуйте втримати воду в кулаці! — відказував він.Хоча Микита пробував не пустити. Став на порозі доньчиної квартири, перетворившись на живу загату.– Ось твій фронт! – крикнув і вказав рукою на Ярославу з Іриною. – Вистачить того, що твій чоловік Дмитро – їхній батько, попри «білий білет», пішов добровольцем…Донька підвела батька до шафи, в якій були виставлені його романи, і запитала, для кого і для чого він написав їх?Уперше в житті Микита не знав, що відповісти.– Ти закликав у своїх книгах любити Україну. Захищати її, – скориставшись Микитиним збентеженням, продовжувала дочка. – Чому ж ти відмовляєш мені в цьому праві? Чи твій заклик – «Україна понад усе!» – був спрямований на «чужих» дітей? Для мене із братом у тебе припасений інший принцип: «Власна шкура – понад усе?».Пізніше, дивлячись, як бісяться із жиру молоді хлопаки й дебелі дівулі по «кабаках», виставляючи подробиці свого відпочинку в «Фейсбуці», Микита ловив себе на думці, що, може, даремно спасував перед дочкою. Треба було вмовити, перепинити. Ну, змогла ж його бабуся Докія не відпустити в УПА – після поранення — свого сина, а Микитиного батька – Лукаша? Закрила в хлівчику, як норовливе порося, просовуючи йому тричі на день — під двері — миску з їжею, аж поки упівець на псевдо Грім не змирився із волею матері.Та недарма казали в Запіллі: ліс не рівний, і люди – не рівні!Іноді дівчисько, півтора метра зросту і 43 кілограми ваги, переважить двометрового чолов’ягу — без внутрішнього стрижня. Бо спробуй Микита перепинити вітрисько на йменя Дарина, нічого б не вийшло з його затії».– Петре, а чому назва така книги твоєї — «Запілля»?– Так називається село, в якому живуть мої гежрої. Ця назва – синонім до слова «тил».– Ви хочете сказати, що могли б назвати свою книгу «Тил»?– Саме так. Але роман із такою назвою – вже є…– В анотації до книги сказано, що герої роману ставлять запитання, які турбують сьогодні кожного: як трапилось, що за тиждень бойових дій ворог опинився у передмісті Києва? Чому було проігноровано 42 (сорок два!) попередження про напад рашистів і не спрацював ЖОДЕН вибуховий пристрій під замінованими мостами і переходами з Криму? Чого одні воюють, а інші – «жирують»? Відповіді на ці запитання і намагаються знайти герої мого роману «Запілля».– Намагаються знайти… А чи — знаходять?– На деякі – знаходять. На інші питання відповідь дасть час, бо на Генпрокуратуру, принаймні – сьогоднішню, надії мало. Там Карфаген — операція! Ще одна ганьба із «прокурорськими» на весь світ.Мій герой – Микита Дорош – випускник Рівненського інституту інженерів водного господарства, «зрошував» степи Таврії. Будував канали, мости, переходи, спорудження яких погоджувалися у тодішньому Міністерстві оборони! Бо Туреччина — член НАТО! Йому невтямки, як споруди, які покликані були зупинити війська НАТО, виявилися безсилими проти миршавих рашистів!Чи іншу «загадку» взяти – розформування найбоєздатніших частин напередодні вторгнення, про що йдеться у книзі.«Про те, що Україну веде до катастрофи команда ліквідаторів з Банкової, Дорош зрозумів ще восени 19-го, коли в Запілля навідався командир танкового десантно-штурмового батальйону Мирон Правник. То було не докличуться Параска з Тихоном свого Миросі в гості, хоча служив він мало не за городами — в Овручі, а то син сам незвано-негадано нагрянув. І то не на день-два, як зазвичай, а – поки не надоїсть, як заявив за святковим столом, накритим батьками на честь прибуття дорогого гостя..– Що тебе мучить, синку? – запитав у танкіста Микита, коли вони вийшли з-за столу на перекур.– Не знаю, як Вам і сказати, Лукашовичу. Щось незрозуміле відбувається у нашому «департаменті»…Ви ж бачите, що діється.Крим – відтяли. На Донбасі – пекло. А нашу найбоєздатнішу військову частину, еліту танкових військ – штурмовий батальйон — розформували.– І чим викликане це дурнувате рішення?– Директивою Міністерства оборони від 13 вересня. От і не вір тепер у число тринадцять… Сумно… — зауважив майор».– Чи могли б Ви у двох словах викласти сюжетну лінію?– Можу навіть… без слів! Для цього досить поглянути на титульну сторінку, у верхній частині якої волонтери плетуть маскувальні сітки для фронту, а в нижній обивателі – українцями назвати їх язик не повертається — жирують у «Буковелі».Про це й книга: доки одні терпеливо тягнуть «плуг війни», інші живуть так, ніби немає ніякої війни. Такі реалії українського суспільства — в тилу. Себто — в Запіллі.– Ви зауважили, що книга дещо біографічна…– Ознак «біографічності» їй надає, як не дивно, війна. Бо сім’я, в якій донька і син — на фронті, їхнє поранення, роздуми батька під стінами госпіталю – це те, що пережили і переживають сьогодні сотні тисяч українців. Чого я не бажаю пережити жодній людині в світі, за винятком хіба що мешканців росії, Ірану й Південної Кореї!– Що б Ви хотіли зауважити на завершення нашої розмови?– Окрім того, що замовляйте і читайте роман «Запілля», хотів би повторити слова свого героя:«Одна думка зігрівала Микиту.– Ще зовсім недавно, – думав він, – українцями вважав себе всякий, у кого батьки були українцями. Та війна внесла свої корективи і в цю, здавалось, непорушну формулу. Тепер справжнім українцем може назвати себе той, у кого діти виявилися УКРАЇНЦЯМИ. Які не відреклись від України-неньки. Не дременули, заячі душі, за кордон, не пішли в «ухилянти» чи в СЗЧ, а стали на захист рідної землі. Тож попри те, що у госпіталях Сум і Дніпра поранені й контужені лежали його діти, Микита був щасливий, що завдяки Петру і Дарині міг сказати: Я – УКРАЇНЕЦЬ!»Розмовляла Світлана Дубінська