Зі старої пральної машини зробив медогонку, а мед із власної пасіки везе військовим на Донеччину: історія 68-річного Петра Парфенюка

21.08.2026, 10:45 nezhatin.com.ua

У дворі 68-річного Петра Парфенюка зі Світязя стоять десятки вуликів. Кожен має свій номер, за кожною бджолиною сім’єю — окремі записи й роки досвіду. Але частина зібраного тут меду залишається на Волині недовго. Приблизно раз на півтора місяця Петро відкладає пасічницькі справи й вирушає на Донеччину. За одну поїздку разом із побратимами-капеланами вони намагаються відвідати 8–10 військових бригад. І серед допомоги, яку чоловік везе захисникам, є те, що він зробив буквально власними руками, — мед зі своєї пасіки.На перший погляд, це історія про пасічника. Та варто дізнатися про Петра трохи більше — і звичайні вулики у Світязі набувають зовсім іншого значення. Бо бджільництво в його родині пережило те, після чого могло зникнути назавжди.Колись сім’я Парфенюків мала землю, господарство і велику пасіку. Потім прийшла радянська влада. Родину оголосили «куркулями» та «бандерівцями» і вислали з Волині. Батько Петра опинився на шахтах у Сибіру.Мати та бабуся — на лісоповалі в Хабаровському краї. Родину відірвали від дому за тисячі кілометрів. Але одну річ забрати так і не змогли. Коли бабуся повернулася на Волинь, вона знову завела бджіл.І через десятиліття біля тих вуликів уже працював її онук. Сьогодні Петро може годинами розповідати про пасіку.І дуже швидко стає зрозуміло: для нього це не просто спосіб отримати мед.Він знає кожну бджолину сім’ю. Веде записи. Стежить за станом вуликів. Дивиться, де потрібно додати рамки чи вощину. Бо коли господарство велике, пам’яті вже недостатньо. Навіть характер, каже Петро, у кожної сім’ї свій. Одні бджоли спокійні.До інших краще зайвий раз не лізти.Сам пасічник описує їхні стосунки значно простіше: бджоли працюють — він забирає мед. Звучить легко. Насправді у 68 років ця робота вже дається непросто. Корпуси важкі. Рамки потрібно переносити. Вулики — постійно оглядати. Мед — вчасно відкачувати. Але залишити пасіку Петро не збирається.Навпаки, роками намагається придумувати, як зробити важку роботу трохи легшою.Так на його пасіці з’явилася медогонка, яку навряд чи знайдеш у магазині. Колись відкачувати мед доводилося вручну. Крутити механізм довго й фізично важко. Петро подивився на стару пральну машину — і побачив у ній зовсім не мотлох.Побачив майбутню медогонку. Використав механізм пралки. Пристосував його до пасічницького обладнання. Докупив регулятор обертів приблизно за 400 гривень.І отримав електричну медогонку, яку більше не потрібно годинами крутити руками. Тепер натиснув — і працює.У цій саморобній машині, мабуть, дуже багато від самого Петра. Не поспішати викидати те, що ще може послужити. Подумати. Переробити. Пристосувати. Зробити самому.Колись знання про бджільництво він шукав у спеціалізованих журналах. Сьогодні дивиться в інтернеті, як працюють інші пасічники. Побачив цікаве рішення — пробує повторити або зробити по-своєму.Та останні роки у Петра з’явилася ще одна справа. Він став військовим капеланом. І тепер приблизно кожні півтора місяця тиша Світязя змінюється зовсім іншою дорогою. На Донеччину.Разом із побратимами-капеланами Петро завантажує автомобіль і вирушає до військових.За одну поїздку намагаються охопити 8–10 бригад. Везуть продукти. Необхідні речі. Допомогу для цивільних, які залишаються неподалік фронту. І мед. Той самий, який ще недавно був у вуликах біля його дому у Світязі. Банка меду, звісно, не вирішить проблем військового підрозділу. Петро це чудово розуміє. Але допомога й не завжди вимірюється масштабом.Іноді вона починається з дуже простого питання: що саме я можу зробити? У Петра є пасіка. Є автомобіль. Є сили їхати. Є люди, до яких потрібно дістатися. Тому він збирає те, що може дати, — і везе туди, де цього чекають. А потім повертається у Світязь. І знову до вуликів. До рамок. До записів. До своєї незвичайної медогонки. До бджіл, серед яких, за його словами, трапляються і спокійні, і такі, від яких краще вчасно відійти.І якщо дивитися лише на сьогоднішній день, можна побачити просто 68-річного чоловіка, який любить бджільництво. Але якщо подивитися на історію цієї родини цілком, картина зовсім інша. Колись у Парфенюків уже забирали землю і господарство. Їх виселяли з власного дому. Відправляли на шахти Сибіру та лісоповали Хабаровського краю. Здавалося, разом із цим мала зникнути й родинна пасіка. Не зникла. Бабуся повернулася — і знову завела бджіл. Онук продовжив її справу.Навчився пасічникувати. Змайстрував власне обладнання. А коли Україна знову зіткнулася з війною, знайшов для своєї пасіки ще один сенс. Тепер частина меду їде на фронт.Можливо, саме тому найбільшою цінністю цієї історії є навіть не винахід зі старої пральної машини.І не кількість вуликів. І навіть не кілограми зібраного меду. Найсильніше тут — спадкоємність. Бабуся, яка після заслання повернула бджіл у родину. Онук, який не залишив її справу. І українські військові на Донеччині, до яких сьогодні потрапляє мед із тієї самої родинної традиції.Між цими людьми — десятиліття. Різні покоління. Різні випробування. А нитка не обірвалася.У 68 років Петро продовжує працювати на пасіці, хоча зізнається: фізично вже нелегко. І відмовлятися від неї не збирається. Мабуть, після всього, що пережила його сім’я, ці слова звучать особливо. Бо колись у цієї родини вже намагалися забрати дім, землю і звичне життя. Вони повернулися. Повернули бджіл. Зберегли справу.А тепер мед із пасіки їхнього нащадка їде через всю Україну — до людей, які сьогодні захищають її на Донеччині. І стара пральна машина, яка стала медогонкою, тут лише одна маленька деталь. Яскрава, проста і дуже людська.Справжня історія — про те, як справа однієї родини пережила заслання, десятиліття й покоління, щоб сьогодні знову бути потрібною Україні.Що найбільше вразило вас у цій історії: винахідливість Петра, який перетворив стару пральну машину на медогонку, доля його родини, яка після заслання відродила пасіку, чи те, що у 68 років чоловік регулярно їздить із допомогою до військових на Донеччину?Джерело: On-line Ukraine