Владислав Польський, командир роти, який вивіз пікапом поранених: «Ще хвилин 10–15, і все було б сумно»

19.08.2026, 15:19 lb.ua

Владиславе, що сталося того дня, яке завдання було у ваших бійців і як вони застрягли посеред того поля?

Ми — штурмовий полк. Люди йшли на зачистку населеного пункту. Все було добре, коли зайшли в нього, хлопці продуктивно попрацювали, просувались. Поясню: перед тим, як заходили, за їхнім маршрутом пролітали дрони-розвідники (так завжди роблять перед заходом, і якщо виявляють небезпеку, ударними дронами прочищають шлях, щоб контактів з ворожими солдатами було якнайменше). І лише після цього вони крок за кроком, від точки до точки потихеньку закочувались за маршрутом. Все йшло добре, знищили кілька ворожих позицій, це хороший результат. Врешті їх «спалили», і тоді противник не шкодував засобів ураження. Ударом «молнії» їх поранило. Ми їх відкотили у відносно захищене місце, там вони й перебували, поки ми продумували план евакуації.

Відкотили — це як?

Перемістили у безпечнішу точку. Я безпосередньо був на чергуванні (з командою, командирами взводів, які підхопили трансляцію, коли я поїхав) і особисто їх заводив. По радіостанції вказували їм орієнтири, точки, куди треба переміститися.

Тобто поки троє (в групі того дня було троє бійців, третій продовжує виконувати завдання, — Ред.) йдуть штурмувати, ще з десяток інших курирують цей процес?

Насправді — кілька десятків. Всі в батальйоні працюють на тих, хто перебуває там. Якщо це штурмовий полк, то ж не значить, що зі ста людей усі сто — штурмовики. Штурмують ті, хто вчились і вміють виконувати цю роботу, а на них працюють усі решта. І коли заводили ту групу, за цим стежили чергові на КСП (командно-спостережному пункті, — Ред.) рот та КСП батальйону, особисто командир полку «Флінт», які курирують роботу пілотів, розвідки, мінометних розрахунків, медиків. Паралельно всі працюють на ту трійку, яка заходить. Взагалі у нас в першу чергу працює вся техніка, а вже потім піхота. Це позиція командира полку. Засобів нам виділють стільки, щоб не боялися їх втратити, а головне — щоб люди лишились живі.

Бувають моменти, коли хлопці дестабілізуються, не розуміють, куди йти. То наша задача — їх скерувати, підказати і максимально огородити від небезпек. Головне, щоб зв'язок був стабільний.

Отож перемістились вони в безпечне місце і ви думали, як відкотити їх…

Спочатку треба було провести дорозвідку, бо раз уже їх помітили, то треба було ретельно підійти до евакуації і мінімізувати ризики. Вночі приїхала НРК, почалась евакуація. Пішло не за планом… НРК не може їхати через воду, посадки тощо, довелося обрати відкритий маршрут, де не завжди є укриття, щоб сховатися. Тому ворожий FPV наздогнав і уразив. НРК. Він вийшов з ладу, хлопцям додатково посікло руки-ноги.

А чекати темряви не можна було, мабуть, щоб ще один НРК поїхав?

Це був ранок. Чому все відбувалося швидко і спонтанно: світанок, сонце піднімалось і треба було діяти або зараз, або чекати вечора. А як чекати, коли хлопці посеред дороги, пристібнуті до НРК і навколо тільки поля? Навряд би вже ввечері щось вийшло. Був варіант відправити ще одного робота, він вже був готовий про всяк випадок. Але вони від’їхали не дуже далеко від того населеного пункту, і поки доїхав би НРК (швидкість якого в середньому 10 км/год, — Ред.), минуло б багато часу. Та й бездоріжжя... Найближчими з тих, хто, за моїми розрахунками, міг до них дістатися, були ми.

Як ухвалили рішення їхати?

Поговорив з комбатом Андрієм Ігоровичем. Повідомив, що НРК підбили, хлопці живі, наша пташка там висіла, контролювала. І що, на мій погляд, оптимальний варіант — це зараз мені просто сісти в машину і поїхати. Не так і далеко (на практиці виявилось — далі, ніж уявляв). Перебирали варіанти дій, але їх, по суті, не було. Наближався день. На свій страх і ризик вирішили, що поїду. Взяли на себе таку відповідальність. Не міг не повідомити комбату, бо він мав попередити наших пілотів розвідників, наприклад, що поїде наше авто. Я наполягав: або зараз, або ніяк.

Ви особисто знали поранених?

Ні. Вони з інших рот. Але у нас така специфіка роботи, що я можу заводити хлопців з інших рот, а моїх будуть заводити інші командири. Немає значення, чиї вони: чужих нема.

Чому все-таки без бронежилета?

Можна було б взяти, але я порахував, виходячи з досвіду, що буду мобільнішим без нього. Читав потім у коментарях: мовляв, нерозважливо. Може і так, але на той момент оцінив ситуацію так, що важливіше діяти швидко. Я певний час спостерігав за ситуацією, бачив, шо навколо поки що не було «очей» і ударників противника. Розумів, що якщо щось по нас вдарить, бронік мене не дуже порятує. А швидкості позбавить. Я швидше зміг вискочити з пікапа, швидше перетягти їх, заскочити і відразу відкотитися. У мене це зайняло до хвилини, з броніком було б не так просто.

На якій швидкості мчали?

Найбільше — це 160. На ями не дивився, ловив усі. Пікапи дійсно виконують багато роботи. Бачте, не просто катаються на них командири, а виконують роботу для забезпечення підрозділу, людей на позиціях.

Приїхали — що побачили на місці?

Вони були при тямі, але, думаю, не дуже розуміли, що відбувається. Подивились на мене здивовано. Спілкування як такого не було. Але як бойовий медик я знав, що в першу чергу мав звернутися до них, говорити, щоб вони чули, що я не хочу зробити їм щось погане. В такій критичній ситуації ніколи не знаєш, як поведуться поранені: контузія, дезорієнтація… Я просто дублював словами те, що робив і казав, що треба зробити їм. Закинув у пікап — попросив підтягуватися, підібрати ноги. Хоч розумів, що рана не дуже йому це дозволить. Але треба було зробити цей ривок, щоб усе відбулося швидше. Якщо вони самі собі не допоможуть з останніх сил, буде складніше.

Взагалі не знаю, як ви затягли з того НРК дорослого чоловіка.

Лише потім відчув крепатуру, біль у руках і спині. Хлопець недрібний. А в той момент навіть не відчув. Адреналін. А другий самостійніший — підповз, зміг спертися, притриматися і я підтягнув.

Швидко закрив ляду і тільки тоді почув в радіостанції, як з КСП батальйона кричали: все, швидше на відкат! Лиш потім зрозумів, що на нас уже заходила «Молнія», піднімався ворожий FPV. Вчасно ми це все зробили. Ще хвилин 10–15, і все було б сумно.

Вся операція скільки часу зайняла?

Від моменту, коли я дізнався, що їх підбили, до моменту, коли забрав, минуло 30–40 хвилин.

Дійсно пощастило. Часу у ворога було досить. Може, вони просто розуміли, що поранені нікуди вже не дінуться, а якщо і забиратимуть їх, то не так швидко. Може, навмисне чекали, що хтось по них приїде, і були напоготові недалеко, але не встигли.

Якщо чесно, страшно стало хоча б постфактум, коли приїхали? Вдруге поїхали б?

Поїхав би. Я розумів усі ризики, я ж сидів на черговому КСП і бачив, як росіяни мінували поля, спостерігали за нами, дожидались. Але й побачив, що є шанс, хоч і невеликий. Я все зважував і мені щось підказувало, що сьогодні я зможу впоратися. Коли їхав, навіть не думав, що там все заміновано і як буду оминати міни, чи як діяти, коли дрон летітиме. Не став себе накручувати. В голові вже візуалізував, як закидатиму їх у пікап. Вийшло майже так, як планував. Хоча на відео видно: спочатку підбіг до пораненого і лиш потім згадав, що навіть ляду ще не відкрив...

Як ці хлопці зараз?

Вони важкі, в реанімації, але стабільні; ймовірно, будуть ампутації. Невдовзі зможуть перевести їх на подальше лікування зі шпиталів (один уже в Києві). Думаю, ще ми з ними познайомимося ближче, коли стабілізуються.

Думаю, історій і людей, про які варто розповідати, в вашому полку і роті ще чимало. Пригадаєте щось?

У кожному виході завжди є ситуація, про яку можна і треба розповідати. Тут просто так вийшло, що хлопців вели і це попало на камеру. А дуже багато інших виконують важку роботу, яка ніде не підсвічена. Моя теж. Коли займався евакуаціями, близько 20 вийшло отак витягти, і без жодної втрати. Звісно, у мене була команда, група людей, оцінювали ситуацію.

Дуже запам’яталось, коли ще був штурмовиком, отримав поранення і до мене відразу підбігли побратими. Був мінометний обстріл, але вони спішили надати допомогу. І та людина, яка допомогла мені тоді, згодом теж була поранена. А я своєю евакуаційною групою йшов його забирати. Глибока ніч, із палицями йшли — важкі були дні, але витягли. Служить далі.

Пам’ятаю добре, коли ще на початку служби був на позиції і почули в радіо, що на нас рухаються десь 15 росіян, а нас на позиції вдвічі менше. Дали вогонь, вони залягли. А потім під’їхав БТР у підтримку, насипав їм. Відступили. А я усвідомив: у такі моменти треба збирати в кулак сміливість, страх не допоможе. Крики, емоції треба контролювати, це допомагає навіть більше, ніж вміння стріляти. Спокійно, грамотно доповіси, що де відбувається, то, може, замість тебе дрони роботу виконають і собою ризикувати не доведеться. А психування в радейку, що «нам кінець», не допоможе тим, хто вище, працювати з інформацією і розв’язати проблему. На це у нас зараз основний наголос, цього вчимо. Контроль над собою і ситуацією і чітке донесення інформації.

Війна дуже змінилась. Ми колись заходили на позиції в режимі два на два дні і за рік могли і понад 150 коротких змін мати. А зараз захід-вихід на позицію настільки складні, що хлопці по півтора місяці там. Вийшли, реабілітація, відпустка, відпочинок — за два-три місяці знов заходять. І так на рік усього два-три виходи, а там і контракт закінчився.

На жаль, часом і поранені на позиціях перебувають. Бойовий медик відразу підказує, як надати першу допомогу, а потім у медпункті оцінюють, що їм можна скинути, поки вирішимо з евакуацією. Якщо, скажімо, осколкові поранення, які запеклись, — ясно, що дискомфортно, але можуть дочекатися безпечного вікна. А ні — стараємося швидше.

А як ви потрапили у військо? За контрактом?

Вже вдруге його підписав. За професією — викладач, працював у школі. У 2022 році довів дітей до кінця навчального року і пішов у ТЦК, щоб мене оформили. Але на той час молодших 27 років мобілізувати не могли, то довелося підписати контракт. А далі БЗВП і вперед.

Яка мотивація була?

Росіяни помалу просувались у Запорізькій області, де я жив, тож як мінімум — захистити своїх близьких і рідних. Усі друзі і зн